Благовісник

 

Благовісник у Фейсбуці
Благовісник
у «Facebook»

 

Останній номер
3,2021
«Серце служителя»

 

 

 

Свідчення

1 2 3

«Все, що в силі чинити рука твоя, те роби», Анатолій БЕСКРОВНИЙ, 7.09.2021
Я народився та виріс у християнській сім’ї, але в молодості не служив Богові, був грішником. Та з дитинства пам’ятаю зібрання, це були часи Радянського Союзу. Часто вони відбувалися й в нашій хаті. Були гоніння, тому збиралися ночами: приходили, коли темніло, а йшли, коли ще не світало. Завжди була спільна вечеря — і це особливо запам’яталося. Жили ми незаможно, дітей було багато. І ті, хто приходив до нас на зібрання, приносили гостинці. Тому для нас, дітей, усі віруючі було хорошими.

Юлій МОРОЗОВ: «Господь має Свій план...», 7.07.2021
Сьогодні чув, як на вулиці тато гримав на свого сина: «Ще раз побіжиш від мене — ноги поперебиваю!» Чую таке регулярно й хочеться зупиняти таких батьків. Мій син не бігає. І не розмовляє. Навіть сидить погано. Його звати Федір. Йому вже 11 років. І я все ще ношу його на руках. Бо він — наша особлива дитина, яка докорінно змінила мене, моє життя, пріоритети. І заразом ще багатьох людей навколо.

Василь КОЗЯР. Сила ревної молитви, 7.07.2021
Василь Петрович Козяр — пресвітер Церкви християн віри євангельської с. Новорічиця, яка в цьому році відзначає 100-ліття з дня створення (матеріал про це читайте на сторінках 50-53), розповів про особливі милості Божі, даровані церкві, серед яких було багато зцілень. Деякі з чудодійних оздоровлень, які відбулися в Новорічиці, ми записали для утвердження у вірі наших читачів.

Станіслав ШИНКАРЬОВ: «Я живий пам’ятник невідомому євангелісту», 7.07.2021
Ми з моїм молодшим братом виросли в простій радянській сім’ї, де слово «Бог» ніколи не згадувалося. З дитинства я грав у футбол, навчався в ДЮСШ, потім в училищі олімпійського резерву. У 18 років підписав свій перший професійний контракт — і поїхав у Росію. Заробляв непогані гроші. Але під час однієї гри отримав дуже сильний удар у коліно, який призвів до серйозної травми — розриву менісків. Я повернувся в рідний Дніпропетровськ, зробив операцію в обласній лікарні і став відновлюватися.

Спасенний, щоби спасати. Свідчення Андрія Загірного, 7.07.2021
Андрій Загірний служить дияконом у церкві «Жива надія» міста Гребінка, що на Полтавщині. Йому 42 роки, з дружиною Оленою виховує семеро діток. 17-річним хлопцем (у 1994 році) покаявся перед Богом у своїх гріхах і прийняв водне хрещення в річці Удай, що в Пирятині… Пропонуємо його свідчення про початок християнського шляху.
До нас, у Пирятин, де я жив із батьками, у 1993 році приїхали молоді місіонери з церкви с. Кам’янка Чернівецької області. Саме на початку 1990-х років упала залізна заслона бездуховності, яку впродовж 70 років тримала атеїстична влада. А в Кам’янці вже давно (ще з початку ХХ ст.) діє євангельська церква, яка за натхненням від Духа Божого вирішила послати свою молодь (місіонерів) на схід України проповідувати Євангелію.

Свідчення. Сергій БУРИК, 7.07.2021
Сергій Бурик виконує служіння пресвітера церкви с. Затурці Локачинського р-ну, а проживає в с. Окорськ цього ж району Волинської області. Одружився в 1989 році. Разом із дружиною виховали 4 синів, мають 7 внуків. Сам Сергій Олексійович родом із с. Гораймівка Маневицького району Волинської області. У батьків народилося дві дочки і 5 синів, Сергій — середній із них. Брат Сергій розповів нам про своє надприродне одужання і як Господь використовує свідчення про цілющу Божу руку в його житті для підбадьорення і спасіння людей.

Відверто про психологію і не тільки, Ольга КОНДЮК, 7.07.2021
Коли мені було 18 років, я зрозуміла що у мене депресія. Я з нею боролася, як знала і як уміла. Це не був просто поганий настрій, а саме депресія. Я була медиком і трохи розуміла різницю. У мене були періоди свободи від неї, були рецидиви. Я більше це сприймала як роботу над характером, або як духовний ріст і боротьбу. У принципі мені вдавалось балансувати між внутрішніми викликами і зовнішніми подіями та відповідальностями, і я була молодець.

Галина ГРИБОК: «Я вірила всупереч тому, що бачила» , 7.07.2021
Я завжди хотіла мати велику сім’ю. Та, коли була вагітна першою дитиною, дізналася, що в мене негативний резус-фактор. І оскільки в чоловіка — позитивний, то виник резус-конфлікт з дитиною. Лікарі застерігали, що народжувати другу дитину небезпечно і для неї, і для мене. Та все ж я наважилася. Було не без труднощів, але ми пройшли їх із Божою підтримкою. Коли синок трохи підріс, я стала молитися: «Боже, Ти знаєш, що я хочу мати більшу сім’ю. І якщо Ти бачиш у нашій сім’ї більше діток, ніж двоє, дай нам ще одну дитинку й благослови її народження». Через пів року я завагітніла. Знаючи, що будуть казати лікарі, я боялася ставати на облік.

Аварія, яку Бог повернув на добро, Василь ЛЮБЧАК, 7.07.2021
Це було в 2002 році, восени. Я відвозив місіонера з Рівненщини, який працював на Вінничині, у Калинівці, додому. І разом віз гроші одній новонаверненій сім’ї, яка недавно прийняла хрещення. Вони не мали фінансів, щоб заплатити за оренду квартири. Їх хотіли виселити. Чоловіка навіть погрожували побити. А в них троє дітей… У мене було 100 доларів, я поміняв їх на гривні, половину віддав, половина лишилася в мене.

Як не образитись на Бога? Лариса МУРАХ, 13.12.2020
Коли я захворіла й мене готували до операції, ми з постом і молитвою зверталися до Господа, просячи зцілення. Декілька людей отримали зцілення, але не я. Мені потрібно було йти на операцію та видаляти пухлину з мозку. Операція складна й небезпечна, але Господь вів мене таким шляхом. Я теж мала підстави ображатися на Господа, але ніколи й думок таких не допускала. Я знала, що Господь буде поруч зі мною всюди. І молилася: «Господи, чого Ти хочеш мене навчити?»

Катерина МАЦИК: «Мою руку ніби хтось легенько змащує кремом». Катерина Мацик, 13.12.2020
Мені тоді було 39 років, ще молода. Аж ось одного дня відчула, як тягне праву руку від грудей. Думала, що це через протяг, бо часто відчиняли на кухні вікна. Перед кожною робочою зміною нас перевіряла медсестра. Пам’ятаю, як перед черговим виходом на зміну мої груди стали на очах набрякати. Показала медсестрі, а та стривожено сказала: «Катю, бігом до лікарні!»

«Жива надія» у моєму житті. Ольга КРАСУН, 3.10.2020
Це був початок 1970-х років. Мені тоді було десь 14 років. На канікулах я з сестрою Ірою поїхала відвідати своїх дідуся та бабусю, які жили в с. Глинськ. Якось бабуся попросила нас помити підлогу в кімнаті. Сказала, що ввечері прийдуть сусіди слухати Зінчика. Усі стільчики, які були в хаті, поставили навпроти приймача, який стояв на столику під стіною. І ось стали сходитися люди. Усі старалися сісти якнайближче до приймача, щоб добре було чути й нічого не пропустити, бо тоді дуже «глушили» цю радіохвилю.

Шлях до Сонця, Любов ФЕДЮКЕВИЧ, 3.07.2020
Священне Писання нам говорить, що сонце світить усім людям: злим і добрим. Це правда, тільки я про це багато років свого життя не знала... Я народилася й виросла в маленькому українському містечку Бобринець. На нашій вулиці був дім молитви. І ми бачили, як у недільні та святкові дні цілі родини, гарно одягнені, радісні й веселі, прямували до нього. Скільки їм услід вимовлялося всяких слів, неприємних коментарів. А я завжди дивилася на них і трошки заздрила. Я бачила, як вони радіють, йдучи до церкви. У мене цього не було.

Яна Демчук: «Хвороба змушує бути гранично чесною з собою»,, 3.07.2020
Коли почалася пандемія невідомої і через те ще більш підступної хвороби, усі ми мимоволі надіялися, що нас, нашу родину та знайомих це обмине. Але багатьох не обминуло… Ми щоразу чули неприємні новини, що хтось, кого ми знаємо та любимо, захворів. Для частини нашого редакторського колективу було боляче почути, що наша спільна знайома та колега по поетичній ниві Яна ДЕМЧУК (творчий псевдонім Домініка ДЕМ) з Новограда-Волинського інфікована covid-19.

Валентина МІНЬКОВСЬКА. Кришталева жінка із залізним характером3.03.2020
Валентина Міньковська народилася 1968 року в м. Коростень Житомирської області. Була третьою дитиною в сім’ї. У Валентини діагностували недосконалий остеогенез — вроджену ламкість кісток. Свою історію жінка розповідає в книзі «Диригент мого життя» (2010), уривки з якої пропонуємо вашій увазі.

Дорога мінним полем. Свідчення В’ячеслава Марчука, 3.03.2020
Дорога життя героя цієї історії, В’ячеслава Марчука, була непростою та болючою. Спеціаліст із розмінування, який пройшов Афганістан, він і не здогадувався, що ця дорога поведе його через мінне поле болю, розчарування та безвиході. І що звільнити душу й серце від депресії важче, аніж поле бою від мін та снарядів. Але попереду його чекала зустріч із Тим, із Ким він і не дуже хотів зустрічатися: зустріч із Богом.

Дана МУРАВЙОВА. Я не можу співати вустами, але співаю серцем!, 3.03.2020
Мене і ще кількох колег запросила іспанська королева Софія, щоб організувати в Іспанії оперний театр. Я приїхала в Іспанію разом з чоловіком у 1990 році. Ми відкрити театр опери та балету. У нас був контракт на три роки, ми його продовжили, а потім залишилися в Іспанії назовсім. Я працювала викладачем, мала приватну музичну школу. Здавалося, все було чудово.

Віталій ЛИГУН. «Я — живе свідчення Божої слави...», 3.03.2020
Я сам родом із Ланівецького району (Тернопільщина). Виростав, не знаючи рідного батька, він залишив мене ще 6-місячним немовлям. Жив із вітчимом. Мама навернулася до живого Бога й мені намагалася прищепити євангельську віру. Я з дитинства був знайомий з Євангелією і вірив, що Бог є, але не хотів Йому служити. Навіть відвідував церкву, але тільки ради поваги до мами. А мама молилася за мене…

Бог спас мене від смерті п’ять разів, Роман ПАНЬКІВ, 30.07.2019

Мій Бог живий, реальний в моєму житті. Буду славити Його, допоки буду жити! Я щоденно пересвідчуюсь у Божій любові та милості до мене. Бог реально спас мене від смерті вже п’ять разів. І це те, що я точно знаю, як смерть реально була перед моїми очима. А скільки всього я не знаю... Лише Бог знає, скільки раз Він оберігав моє життя, як врешті оберігає й життя кожної людини.

Про комашку, павука та кліща, Ширинай ДОСОВА, 30.07.2019

За радянських часів знайти Біблію не можна було, як кажуть, удень із вогнем. Напередодні перебудови я купила її в православному храмі «з-під поли» за дві свої місячні зарплати. Книга вразила мене мудрістю, простотою й глибиною! Захотілося придбати таку й для брата. Але ніде не купити. Немає. Нема, та й годі.

По милості «Бога білих людей», Нематжон БАГІРОВ, 8.07.2019

Мені 41 рік. Я народився в Узбекистані, в сім’ї традиційних мусульман. Був допитливим, з дитинства задавав собі запитання: навіщо я живу? Що очікує людей після смерті? Невже ми є тільки біологічною масою? Я не міг у це повірити… Я старший з трьох синів у сім’ї й ніс відповідальність за братів. Коли ми бешкетували, то я отримував покарання більше всіх. Я був навчений бабусею декільком ісламським молитвам і молився, щоб Аллах допоміг мені уникнути покарання.

Христос мене врятував, Свідчення Юрія Крантовського, 26.06.2019

Мені 45 років. Народився в Світловодську. Дитячі спогади найяскравіші. Чітко пам’ятаю свою прабабусю та її розповіді про Ісуса Христа. Прабабуся померла у віці ста років. Її оповідей було недостатньо, щоб я навернувся до віри в Бога. Я жив у середовищі дуже далекому від правди Божої. Наша сім’я вважалася неблагополучною. Мій батько був злодієм. І він навчав мене у всьому чинити за злодійськими поняттями.

Дорога мінним полем, Свідчення В’ячеслава Марчука, 26.06.2019

Дорога життя героя цієї історії, В’ячеслава Марчука, була непростою та болючою. Спеціаліст із розмінування, який пройшов Афганістан, він і не здогадувався, що ця дорога поведе його через мінне поле болю, розчарування та безвиході. І що звільнити душу й серце від депресії важче, аніж поле бою від мін та снарядів. Але попереду його чекала зустріч із Тим, із Ким він і не дуже хотів зустрічатися: зустріч із Богом.

Духовні університети молодого лікаря. Сергій Скоропляс, 26.06.2019

У дитинстві я відвідував християнську недільну школу. Одного разу мої друзі запропонували мені піти на богослужіння в дім молитви. А я собі тоді подумав по-дитячому: «Як я зможу відвідувати дорослі служіння, коли жодного разу не читав Біблії для дорослих?» І став читати Біблію. Коли ж прочитав останню її сторінку, то в неділю пішов на зібрання церкви, де мені дуже сподобалося.
Я мріяв стати проповідником, молився й просив у Бога, щоб наставив мене, як потрібно проповідувати й служити Йому…

Ось які вони — Божі друзі! Свідчення Оксани Кожан, 28.06.2018

Бувають миті в житті, коли ми відчуваємо, що Бог поруч із нами. Іноді ж нам здається, що небо наче зі сталі, і ми не можемо туди достукатися. Зазвичай Бог здається ближчим, коли проблеми легко вирішуються — ми отримуємо зцілення, маємо матеріальний достаток і впевненість. Проте життя не гарантує нам стабільності. Ми стикаємося з хворобами та нестачами, із втратами та непевністю. Як же навчитися щомиті ходити з Богом, як не розчаровуватися і не занепадати духом?
Оксана Кожан із волинського села з символічною назвою Боголюби вже, здавалося, впевнено крокувала з Богом пліч-о-пліч, коли в її життя постукалася важка хвороба.

Любов, загартована вогнем. Свідчення Анни Муравицької, 28.06.2018

Часто ми думаємо, що будуємо для того, щоб мати успіх у житті. Але Слово Боже показує, що ми будуємо для того, щоб прийшов вогонь і випробував. Анна Муравицька змалечку відвідувала церкву. Туди її водила, точніше — носила, бабуся, яка першою з їхньої родини прийшла до Бога. Коли дівчинці було 3-4 роки, до Бога навернулася її мама, і вони разом стали відвідувати зібрання. Підрісши, Анна стикнулася з ситуацією, з якою нерідко стикаються діти з християнських сімей. Ось що розповідає про це вона сама.

Долаючи труднощі з вірою. Свідчення Людмили Тищук, 15.03.2018
Батько Людмили Тищук був військовослужбовцем, тому сім’я часто змінювала місце проживання. Сім років вони жили в Німеччині, де в 1964 році й народилася Людмила. Дванадцять років — у Вірменії, далі — у Монголії. Потім оселилися у Львові, де дівчина вступила до торгово-економічного інституту й здобула фах бухгалтера-економіста. Під час навчання в інституті вийшла заміж за хорошого хлопця — Олександра Попіку.

Випробуваний вогнем. Свідчення Олега БОГОМАЗА, 15.03.2018

У нашому житті є такі періоди, про які не хочеться згадувати, — це труднощі, випробування. Вони неминуче приходять, і їх хочеться якомога швидше пройти й забути. А свідчити нам хочеться лише про хороше, про ті приємні випадки, коли Бог нам відповів так, як ми цього хотіли. Проте не завжди в житті стається так. Випробування випали й на долю Олега Богомаза. І саме про них із ним розмова.

Благодать на життя, Свідчення Василя МАРТИНЮКА, 15.03.2018
З самого дитинства я часто потрапляв у обставини, які загрожували моєму життю. Мама розповідала, що я був дитям дуже жвавим. Одного разу мене, ще немовля, вона поклала на ліжко спати, а сама пішла робити якусь нагальну роботу, якої в неї, сільської жінки, було багато. Раптом затривожилася й побігла глянути, як мені спиться, — і жахнулася. Я прокинувся і, чеберяючи ніжками, отак на спині заштовхав себе до стіни, моя голова провалилася в щілину між стіною і ліжком — і я там уже задихався. Ще хвильку — і мене не стало б.

Голуб, драбина та вдячність, Свідчення Віталія САВЧУКА, 15.03.2018
За повсякденними життєвими клопотами ми часто не помічаємо Божих милостей, виявлених нам. Іноді складні життєві обставини допомагають відчути, що Бог поруч і все, що Він робить в нашому житті, допомагає нам на добро. Свідчення, яке ми пропонуємо вам, на перший погляд, може видатися по-дитячому наївним. Аргументи автора в дечому нагадують Поліаннину «Гру в радість», описану в книзі Елеонор Портер.

До Бога через «Радянську жінку», Свідчення Людмили КРАВЕЦЬ, 15.03.2018

Доля знову звела нашу редакцію з друзями із Сарненщини. Цього разу ми презентували в церквах району останній номер журналу та альманах «Осоння» Волинського осередку Спілки християнських письменників України. Відвідали Чабель, Вири, Чемерне, Малі Цепцевичі, Сарни, Тинне та Ясногірку. А неподалік від Сарн, у с. Катеринівка, ми мали нагоду познайомитися з Людмилою Григорівною Кравець — людиною непростої долі. До вашої уваги розповідь про її навернення до Бога, записана зі слів Людмили.

Довіритися Богові, Олександр ГЕНІШ, 15.03.2018
Я намагаюся уявити стан учнів Ісуса Христа в ту мить, коли розіп’яли їхнього Учителя. Глибоке розчарування, тривога, сум... Як жити далі? Вони опинилися в повній безвиході, усі їхні мрії й сподівання зі смертю Ісуса зникли. Вони бачили, як Його тіло поклали в гріб, а вхід до нього привалили важким каменем. Такий камінь, образно кажучи, лежав незримим тягарем на їхніх серцях. На щастя, ця історія має чудесне продовження!

Дві зустрічі, Свідчення Вталія БЄЛЯЄВА, 15.03.2018
Читаю свідчення людей, що повірили в Господа Ісуса Христа — і моє серце захоплюється дивними ділами Божими. Такі свідчення настільки ж різноманітні й індивідуальні, як і кожна людина. Оце дивлюся на своє життя, як я увірував, і на початку свого богошукання хотів би описати дві особливі зустрічі з живим Богом.

Сміливий, як Давид. Історія Мирослава Когута, Дмитро ДОВБУШ, 17.01.2018

1 квітня 2016 року, в «день сміху», в м. Луцьку трапився інцидент далеко не гумористичного характеру. У під’їзді будинку на вулиці Федорова відбулося ганебне пограбування: дорослий чоловік, погрожуючи фізичною розправою, відібрав у восьмирічної дитини мобільний телефон. Щоправда, подальші події розгорталися далеко не за сценарієм злочинця. Очевидно, чоловік ніяк не розраховував, що заляканий хлопчик не розгубиться, а побіжить за ним, привертаючи увагу перехожих своїм криком. Як наслідок, «гопника» врешті заарештують.

1 2 3

 

Я не зможу проголосити істину, якщо не знатиму її. Можна цитувати уривки з Писання, але якщо вони не перейшли на рівень мого пізнання, цитування не допоможе. Істина — це те, що треба пізнати й зрозуміти.

Анатолій КОЗАЧОК

Українська християнська поезія Місія "Голос надії"