Дорога мінним полем

Дорога життя героя цієї історії, В’ячеслава Марчука, була непростою та болючою. Спеціаліст із розмінування, який пройшов Афганістан, він і не здогадувався, що ця дорога поведе його через мінне поле болю, розчарування та безвиході. І що звільнити душу й серце від депресії важче, аніж поле бою від мін та снарядів. Але попереду його чекала зустріч із Тим, із Ким він і не дуже хотів зустрічатися: зустріч із Богом.

Важке дитинство

Народився я в маленькому селі на Рівненщині. Перед тим, як мав народитися, згорів наш будинок. Тому ми жили в невеликій тимчасовій хатинці. Була осінь, сиро, через це я захворів на двостороннє запалення легень. Лежав у лікарні, мені підключали кисень, бо не міг дихати самостійно. Тоді Господь виявив мені Свою милість, зціливши мене. Потім зимою, коли мама була на роботі, я, гуляючи на подвір’ї, намочив свої черевики. Боячись, що мама буде сваритися, поставив їх на гарячу плиту сушитися. Черевики, висохши, стали тліти й диміти. Від диму я сховався під стіл. Мама, відчувши тривогу, прибігла додому й побачила мене на порозі: я ледь дихав тим повітрям, що входило через щілину між дверима та порогом. Так Господь знов врятував мене. Ще було таке: я зі старшими хлопцями заліз у великий дерев’яний ящик, у який скидали макулатуру. Ми дивилися малюнки в книжках. Хтось із дітей підпалив папір — і ми не могли його погасити. Тоді хлопці вилізли з ящика й утекли додому. Я був найменшим і не зміг вилізти, тому забився в кут і плакав. Поряд жила жінка, яка працювала в магазині. Вона якраз прийшла додому на обід. Побачивши дим, не звернула на нього уваги, бо в селі часто щось спалювали. Але її увагу привернули якісь незрозумілі звуки — чи то плач, чи то писк. Тоді вона заглянула в ящик — і побачила мене. Господь через цю жінку продовжив моє життя.

Афган

Я навчався в школі, закінчив ПТУ, пішов служити до збройних сил Радянського Союзу. Служба моя проходила на території республіки Афганістан. Служив я в 45 Чарікарському полку, в окремому 1117 батальйоні спеціального мінування. Невеликими групами по 10-12 чоловік ми виходили на різні завдання. Під час одного з таких завдань наша група потрапила під великий обстріл. Снаряди рвалися навколо нас — і ми не могли сховатися чи вийти з-під обстрілу. Лежали на відкритій місцевості. Я не знав, що робити, просто лежав і чекав, чим це все закінчиться. Здавалося, що ось упаде ще один снаряд — і моє життя скінчиться. Раптом почув спокійний голос, який говорив мені: «Чому ти мовчиш? Чому ти не звернешся до Бога? Він може тобі допомогти». Я не знаю, звідки пролунав цей голос. Від подиву я підняв голову й подивився навколо, хто б це міг говорити, але, крім своїх товаришів, нікого не побачив. Я схопився за ці слова як за рятівне коло. Бог може мені допомогти! Але як до Нього говорити? Я знав, що є якісь спеціальні слова, які люди промовляють до Бога, і ці слова називаються молитвою. Мене ніхто не вчив молитися, я жодного разу у своєму житті не молився. Що робити? Я уже встиг у думках попрощатися зі своїми рідними й друзями. Перед очима промайнуло все моє життя, і це зайняло не багато часу, бо мені було всього дев’ятнадцять років. А тут така можливість, і не хотілося її втрачати. Тому звернувся до Бога своїми словами: «Боже, якщо Ти мене бачиш і чуєш, якщо Ти можеш мені допомогти, то поможи мені, врятуй моє життя. Мені дев’ятнадцять років, і я навіть ще не жив. Поможи мені». Це все, що я міг тоді сказати. На мій подив, обстріл став стихати. Снаряди вибухали рідше. Я побачив, що хлопці, які були попереду, почалипо одному перебігати й виходити із зони обстрілу. Настав мій час. Після розриву наступного снаряда, я піднявся на ноги й побіг. Не знаю, скільки кроків я зробив, як раптом пролунав вибух. Останнє, що я відчув, це палюче повітря, що дихнуло в обличчя. Я не зміг зрозуміти, що сталося. Що це було? Снаряд чи я наступив на міну? Не знаю, скільки часу пройшло після вибуху, але відчув, що хтось трясе мене за плече. Коли я розплющив очі, то побачив лице сержанта, з яким ми йшли, замикаючи нашу групу. Він щось говорив і показував руками, що потрібно вставати і йти, потім допоміг мені піднятися й вийти з-під обстрілу. Ми знайшли укриття, і до мене підбіг наш командир. Він мав звання капітана й уже не один рік служив у Афганістані. Оглянувши мене, сказав: «Браток, запам’ятай цей день, це твій другий день народження, у тебе під ногами розірвався фугасний снаряд. Я бачив, як тебе відкинуло вибуховою хвилею і подумав, що тебе вже нема». Моє лице було темне від пороху, волосся, брови були засмалені, дзвеніло у вухах, і я стояв перед ним як п’яний, без сили. Усе, про що я міг тоді думати, що Бог мене почув і допоміг! Якщо капітан говорить, що я мав загинути, значить він каже правду. Я повинен бути мертвим, але ось живий! Це значить, що саме Бог продовжив моє життя. Бо тільки Бог міг порушити всі закони хімії й фізики.

Тоді в моєму серці зародилася надія, що в мене буде все добре і я повернуся додому. Проходив час моєї служби, було багато різних завдань і подій, був госпіталь два рази, але все закінчувалося благополучно.

Прийшов мій час повертатися додому: літаком із міста Баграм до Кабула, а потім літаком з Кабула до Ташкента. Я їхав потягом до Києва і згадував свою службу. Служба моя була успішною. Маю медаль від Радянського Союзу, маю медаль від президента Республіки Афганістан, маю грамоту від Президії Верховної Ради Радянського Союзу, яку підписав М.С. Горбачов. Тепер я розумію, що мої нагороди — це чиєсь горе, чиїсь сльози, чиєсь обірване життя, чиясь покалічена доля, чиясь інвалідність і біль на все життя.

Розбиті надії

Я їхав додому й малював плани на своє життя. А планів було так багато, тільки в них не було місця для Бога. Я сказав Богові: «Дякую! Я далі піду сам». Приїхавши додому, став здійснювати задумане. Працював на військовому заводі, у відділі охорони, одружився з прекрасною дівчиною, було все для життя. Хороша робота, добра зарплата, дім, багато друзів. Мені було трохи більше двадцяти років, а я був ветераном війни. Кажучи просто, я мав усе, про що мріють багато людей: багатство, владу й славу. Ми чекали народження нашої першої дитини. Я дуже хотів мати хлопчика. В Афганістані загинув мій хороший товариш. Під час виконання бойової операції він летів у вертольоті. Вертоліт було збито ракетою — і мій товариш і вся група загинули. Я тоді написав у своєму блокноті, що якщо я повернуся додому, якщо в мене буде сім’я, то свого сина назву Миколою на честь свого товариша. Коли дружина прийшла з жіночої консультації й сказала: «Я була на УЗД, сказали, що в нас буде хлопчик», то мені здавалося, що щасливішої людини, як я, на землі немає. Ми з нетерпінням чекали народження нашого сина.

Коли дружина була майже на сьомому місяці вагітності, завмерла наша дитина. Біль і темрява прийшли в наше життя. У вітальні нашого будинку на столі стояв маленький гробик із тілом нашого синочка. Повністю сформоване дитя лежало бездиханним. Я запитував себе: «Чому? Чому так сталося?» І думки й слова важкими хвилями одна за одною накочувалися на мене, позбавляючи мене сили й приносячи нестерпний біль. «Ти ніколи нікому не приносив радості. Ти приносиш тільки горе й сльози. Де ти — там нещастя. Твою матір після твого народження покинув чоловік. Ти приносив їй проблеми й сльози, важку працю й недоспані ночі, біль і самотність. Там, на війні, ти приносив смерть, горе й сльози. Ця дівчина, яка погодилася стати твоєю дружиною, плаче за своїм дитям. Ти приніс їй біль і сльози. Ти розбив її життя. Вона не винна в смерті дитини, а винен ти. Що ти сіяв, те ти й пожав. Бог віддав тобі згідно з твоїми ділами».

Я чув ці слова й погоджувався з ними. Бо це все була правда. Де я — там сльози, горе, смерть. Як тепер із цим жити? Я втратив усякий інтерес до життя. Не цікавила робота, не хотілося грошей. Життя перетворилося на суцільний біль. Тільки я винен у смерті власної дитини, ще одна душа на моїй совісті. А скільки їх усіх взагалі? Мені здавалося, що я помер разом із сином, і тільки біль говорив: «Ні! Ти живий. Я буду з тобою завжди, я тебе ніколи не покину, я не відступлю від тебе ні на крок». Як жити з цим? Коли тебе карає Бог, то як втекти чи відмінити покарання? Мабуть, найкращий вихід — це піти з цього життя. Але як це зробити?

Мене виховували бути сильним, говорили, що ти мужчина, ти солдат, ти не повинен здаватися, ти повинен все перенести й вистояти. Але душевний біль більший за фізичний, ненависть до ворога дає тобі сили. Але коли твій ворог ти сам, коли ти ненавидиш себе, де брати сили?

На війну

Я пішов у військкомат. Дав свій військовий квиток і запитав, чи потрібні їм такі, як я. Перевіривши записи у квитку, офіцер сказав: «Так, ви підходите. Чи хочете поїхати на війну в Анголу?» Я відповів: «Так, я готовий». Він каже: «Потрібно, щоб ваша дружина дала дозвіл, що вона не заперечує, завірте в нотаріуса й приходьте».

Я йшов додому й думав, як узяти дозвіл у дружини, щоб їхати на війну? Коли прийшов додому, сказав дружині: «Знаєш, я отримав пропозицію поїхати в Анголу, бо там була війна, там багато зруйнованих будинків, багато мін заховано в землі, а я маю досвід роботи з мінами та вибухівкою. Мені потрібно, щоб ти дала дозвіл». Дружина пильно подивилася в мої очі й сказала: «Я ніколи не дам тобі згоду, я ніколи не поставлю свій підпис під чиїмось життям!» Тоді я сказав: «Знаєш, а для чого я взагалі тобі потрібний? Невже ти не бачиш, що в нас не складається життя. Невже ти думаєш, що колись ти станеш зі мною щасливою. Я не знаю, що таке щастя, я приношу тільки горе, для чого я тобі? Ти молода й вродлива. Ти знайдеш того, хто зробить тебе щасливою. Подамо на розлучення. Влаштовуй своє життя, а я піду своєю дорогою. Прости за розбите життя».

Втеча від реальності

Я зібрав свої речі й переїхав у село, де жила моя мама.

Моїй матері випала гірка доля. Підірвавши своє здоров’я важкою працею в колгоспі на фермі та на полі, на своєму господарстві, переживаннями, чекаючи мене з війни додому, моя мама померла, коли їй було всього 51 рік. Я втратив найріднішу людину, яка розуміла мене й співчувала мені.

«То через мене так сталося» — думав я. — Вона могла б іще жити й жити». Я бачив тільки себе самотнього й суцільні руїни свого життя. Я, як кажуть, зламався — і поринув у безпробудне п’янство. Просинаючись, я не знав який день тижня і яке число. Та мені було байдуже, бо всі дні мені були однакові. Без неділі й свят. Я часто стояв на автобусній зупинці, немитий, непоголений, у брудній одежі, нерозчесаний, запухлий від алкоголю. Збирав недопалки на зупинці, чекав, коли відкриється магазин, щоб напитися й заснути, щоб потім знову шукати, де напитися. Часто потрапляв до міліції, бо встрявав у бійки або сам ставав їх причиною. У відділку міліції мене оглядали, знаходили посвідчення учасника бойових дій і співчутливо запитували: «У тебе є сім’я?» Я відповідав, що є. Тоді слідчий казав: «Що ти з ним зробиш? Вони всі звідти ненормальні вернулися. Зніми наручники, нехай іде додому».

Боротьба з Богом

Нерозлучні друзі — я і мій біль, він мене не покидав. Так проходили місяці. Я не знав, як і з ким живе моя дружина. У мене сильно надірвалося здоров’я. Я потрапив у госпіталь для інвалідів війни. Цей госпіталь знаходиться у смт Клевань, неподалік міста Рівне.

Одного разу до моєї палати зайшла медсестра й сказала: «Славіку, до тебе приїхала дружина». Я подумав: «Нарешті! Напевно, вона приїхала сказати, що подала на розлучення — і мені потрібно приїхати». Я йшов на зустріч із думкою, що в нас немає сім’ї, що ми стали чужими один для одного. Коли ми зустрілися, дружина запитала: «Як ти живеш? Як твоє здоров’я?» Я грубо відповів: «Хіба тебе це справді цікавить? Ти приїхала сказати, що потрібно їхати на розлучення». — «Ні, — відповіла дружина. — Я приїхала сказати тобі, що всі ці місяці, увесь цей час згадувала, як ми познайомилися з тобою, як мріяли мати гарну сім’ю. А основне: я згадала, що коли ми з тобою одружувалися, то дали слово, що будемо вірні один одному й будемо любити один одного все наше життя. Це наша життєва дорога — і ми маємо пройти її разом. Я вирішила не подавати на розлучення й боротися за своє щастя».

Я був приголомшений: невже вона не бачить, у кого я перетворився? І запитав її: «Як ти це собі уявляєш? З ким ти збираєшся боротися — з Богом? Це Він покарав мене і далі карає! Я не можу жити й не можу вмерти. Я знаю, що самогубство — тяжкий гріх, я знаю, що вчинити самогубство — це боягузтво. Тому я хотів їхати в Анголу. Але ти не даєш мені згоди. Як ти можеш все це змінити?» Дружина відповіла: «Я не можу! Але Бог може. Він тебе бачить і чує, і може допомогти. Якби ти звернувся до Нього, то Він прийшов би до тебе».

Я стояв і дивився на свою дружину великими очима. Я вже чув ці слова — «Бог тебе бачить і чує, Бог може тобі допомогти!» Я запитав: «Як? Він же мене карає. Про що ти говориш?» Дружина відповіла: «Ти просто не знаєш Бога, ти просто не знаєш Його любові. Ти не знаєш, як сильно Бог любить тебе». Я майже закричав: «Він любить мене? Я сам себе ненавиджу, як можна мене любити? Він не дає мені жити й не дає померти. Ти говориш неправду». Дружина відповіла: «Ні, я кажу правду. Я була якось вдома сама і щось робила. По радіо транслювалася християнська передача. Я стала слухати. У цій передачі розповідали про велику Божу любов і милість до грішних людей. Розповідали, що між людиною і Богом лежить гріх, який їх розділяє. Тому Бог, люблячи людей і не бажаючи їхньої погибелі, віддав Єдиного Сина Ісуса Христа. Ісус Христос заплатив велику ціну за гріхи всіх людей. Тільки Кров Ісу­са Христа змиває гріхи людей. Потім був заклик до покаяння. Я стала на коліна в кімнаті й покаялася у своїх гріхах. Я відчула, що Господь біля мене. Я знаю, Він зі мною. Я тепер молюся за тебе, за тебе молиться Церква, до якої я ходжу. Тобі потрібний Бог. Він не хоче, щоб ти помер і пішов до пекла на вічні муки. Твої гріхи розділяють тебе з Богом. Візьми цю Євангелію, тут написано все, що Бог хоче сказати тобі».

Дружина поїхала додому, а я пішов до своєї палати й поринув у роздуми. «Бог любить і карає. Хіба ми завдаємо болю тим, кого любимо?» Я пригадав, як у дитинстві я часто робив різні неприємності мамі. Вона вмовляла мене, ставила в куток, а коли я не слухав, то карала різкою. Я плакав, бо було боляче. Проте я знав, як сильно вона мене любить. Я бачив, як плакала вона, коли я був хворий. Можливо, і Бог так любить нас і плаче, коли ми хворі. А карає, коли слова не допомагають».

Пробудження

Дружина молилася й постила за мене, молилася й Церква. Я взяв до рук Євангелію. Така маленька книга, синя обгортка. Написано: «Новий Завіт. Гедеонові браття». І я став читати. Часу було багато. Те, чого не розумів, пропускав і читав далі. Але розумів більше з того, що було написано. Дух Святий давав мені розуміння Слова Божого й відкривав Божу любов, хоча тоді я цього не знав. Слова Ісуса Христа: «Прийдіть до мене всі, стомлені та обтяжені, і Я заспокою вас» — зародили іскорку надії. «Прийдіть усі…» — значить і я. О, як я хотів спокою! На сторінках Євангелії я побачив іншого Бога, не такого, якого знав, не сивого діда в довгій одежі, що сидить на хмарах, тримаючи в руках блискавки, й немилосердно карає людей за їхні гріхи. Так Його малювали атеїсти. Я побачив люблячого Бога, Який прийшов у Віфлеємські ясла маленьким дитям тільки для того, щоб спасти людей від гріхів. Я бачив, як Господь вибрав своїми апостолами простих людей, рибаків, митника. Зустріч із Ісусом назавжди міняла життя людей. Я прочитав, як одного разу учні підійшли до Нього й попросили: «Учителю, навчи нас молитися». Господь їм відповів: «Моліться так: Отче наш, що на небесах…» Тут я збентежився: «Господи, як можу я, такий грішник, підняти свою голову до неба й сказати: «Отче наш?» Де взяти тієї сміливості чи наглості й Тебе, Святого Бога, назвати своїм Батьком? Ні, я так не зможу, не маю права». Але тут прийшло розуміння: потрібно називати Бога своїм Отцем не тому, що я так хочу, а тому, що Він так захотів. Саме всемогутній, всесильний, святий Бог захотів стати Батьком мені грішнику. Розум відмовлявся в це вірити, але щось у серці казало, що це правда.

Я вирішив після госпіталю поїхати до дружини. Не знав, що мене там чекає, як зустрінуся з батьками дружини. Я ж винен перед ними, я розбив життя їхньої доньки. Не таку долю вони хотіли для неї.
Приїхавши в Рівне й увійшовши до будинку, у якому жила дружина, у вітальні я побачив її батьків. Привітавшись, запитав: «Де Наташа?» Вони сказали, що в себе в кімнаті. Увійшовши в кімнату, промовив: «Давай попробуємо з Богом». Ми взялися за руки, стали на коліна — і полинула наша перша спільна молитва: «Боже! Ми звертаємося до Тебе в цій молитві, почуй нас. Наша сім’я зруйнована, наше життя розбите, ми стали чужими один одному. Ми не знаємо, що робити. Будь ласка, прийди до нас. Допоможи нам стати знову сім’єю. Живи з нами. Веди нас. Ми без Тебе не справимося зі своїм життям…»

З того часу я став ходити на служіння в Церкву Святої Трійці. Мені подобалося слухати проповіді, пісні, вони несли спокій, але вийти перед Церкву й покаятися у своїх гріхах я не міг. Щось чи хтось усередині мене не давав мені піднятися. Коли був заклик до покаяння, мене немов придавлювало якимось пресом — і я не міг поворухнутися.

До Бога

Одного вечора, 7 липня 1998 року, у вівторок на служінні був гість: уже немолодий чоловік вийшов проповідувати. Я почув, що це Гриць Хопнівський (Григорій Філімончук). Він розповідав, як Господь через нього зціляє людей, за які хвороби йому доводилося молитися і як раділи й від радості плакали люди, отримавши зцілення. Брат сказав, що зараз ми будемо молитися й дякувати Богу за це зібрання, і раптом замовк. Потім каже: «Я ще хочу запитати, чи є в залі душа, яка томиться в цьому світі? Якщо є, то вийдіть на покаяння — і ми помолимося за вас, щоб Господь простив ваші гріхи і спас вас».

Я піднявся й пішов до кафедри, мене ніщо й ніхто вже не могло стримати. За мною ще вийшли двоє чоловіків і також стали на коліна. Я сказав Богу: «Боже, я дуже грішна людина. Я знову звертаюся до Тебе, коли мені дуже важко, як в Афганістані. Але сьогодні я не прошу Тебе врятувати моє життя, воно мені обридло, я не знаю, що з ним робити. Якщо воно Тобі потрібне, то Ти або зупини його, або щось із ним зроби, я далі так не можу, бо все навколо мене зруйновано й випалено. Так, я грішник, я молю тебе: прости мені мої гріхи, будь моїм Господом. Я дякую Тобі, що Ти помер за такого грішника, як я. Я віддаю Тобі своє життя, воно тепер належить Тобі, роби з ним усе, що хочеш».

Підійшли брати Віктор Дем’янович Боришкевич та Григорій. Я почув розмову між ними. Один запитав: «Цей?», а другий відповів: «Цей». Вони поклали на мене руки, один на голову, другий на груди, і стали молитися. Стала молитися й уся Церква. Я почув слова молитви: «Боже, молимо Тебе в ім’я Ісуса Христа, прости йому гріхи, помилуй його, очисти серце, зміни життя». Мені хотілося сказати: «Люди, ви не знаєте, за якого грішника ви молитеся, ви не знаєте, скільки смертей, горя і сліз я приніс людям». Але церква молилася й стукала в небо, благаючи Бога явити мені Свою милість.

Раптом щось зі мною зробилося, мені захотілося закричати чи то від болю, чи то від утоми. Із моїх очей рясними потоками потекли сльози. Я не знав, що зі мною відбувається. Вважав, що сльози — це жіноче. Я не плакав, коли втратив друга, не плакав, коли хоронив сина, коли хоронив маму. Був стільки сильний біль, що я аж скрипів зубами, ставав більш жорстоким, але сліз не було. А тут я стояв, плакав і плакав, ніби біль всього життя зібрався в один великий потік сліз. Але це не були сльози горя. Я відчув спокій, що наповнював усього мене. Я зрозумів — Бог мені простив. Хотілося і плакати, і сміятися, хотілося закричати: «Бог мені простив!»

Я йшов додому переповненим миру. Згадуючи своє покаяння, до цієї пори не знаю, що означали слова «цей?» і «цей». Я йшов додому прощений, помилуваний, обмитий Кров’ю Ісуса Христа, мого Господа. Я йшов назустріч усьому новому. Новому дню, новому життю. Життю з Ісусом Христом. «Буду Тебе величати, о Господи, бо Ти з глибини мене витяг, і не потішив моїх ворогів ради мене! Господи, Боже мій, я кликав до Тебе, — і мене вздоровив Ти. Господи, вивів Ти душу мою із шеолу, — Ти мене оживив, щоб у могилу не сходити мені! Співайте Господеві, святії Його, і славте пам’ять святині Його! Бо хвилю триває Він у гніві Своїм, все життя — в Своїй ласці: буває увечорі плач, а радість на ранок!» (Пс.29:1-6).

Від редакції.

У В’ячеслава після зустрічі з Богом не тільки налагодилися стосунки у сім’ї, він вирішив докорінно змінити своє життя й чимось послужити Христу. З 1999 до 2009 року він працював місіонером на Дніпропетровщині. Тепер виконує служіння пастора Церкви Божого спасіння у м. Рівне.