Дуже відверто про психологію і не тільки…

Коли мені було 18 років, я зрозуміла що у мене депресія. Я з нею боролася, як знала і як уміла. Це не був просто поганий настрій, а саме депресія. Я була медиком і трохи розуміла різницю. У мене були періоди свободи від неї, були рецидиви. Я більше це сприймала як роботу над характером, або як духовний ріст і боротьбу. У принципі мені вдавалось балансувати між внутрішніми викликами і зовнішніми подіями та відповідальностями, і я була молодець.

Але одного року сталося так, що молодцем у мене бути не вийшло. Тоді мені було 26. Я почала патологічно втомлюватися, не могла фокусуватися, мене охоплювала тривога. Спочатку я це сприймала, як емоційні гойдалки, потім почала думати, що це фізична хвороба, потім — що це духовні атаки. Так склалося, що в той рік я завершила свою участь у двох важливих для мене служіннях, втратила значимі стосунки, систематично допускала помилки на роботі і врешті з неї пішла з почуттям провини.

У той же період я завагітніла і переживала, що не буду чисто фізично справлятися з маленькою дитиною. Потім одна хороша лікарка відправила мене до ендокринолога, і вона таки діагностувала дисфункцію щитоподібної залози. Проте лікар сказала, що лише частина симптомів пов’язані з щитовидкою, інше треба шукати не тут. Я почала пити препарат, який компенсував гіпофункцію і стала почуватися краще.

На радощах вирішила взяти реванш і полагодити все, що зламалось до того. Я дуже пізно пішла в декрет і дуже рано з нього вийшла. Зовні все виглядало дуже добре і успішно. Я багато служила в церкві, працювала як фрілансер, стала модератором дискусійного клубу, реорганізувала молодіжний табір. З дитиною мені було доволі легко, і я була дуже мобільною мамою. Проте в проміжках між цими всіма вилазками у суспільство на мене нападали дуже дивні стани.

Я задихалася, сильно билося серце, з’являлося велике нестерпне напруження. Я тоді уникала людей, не брала слухавки й не відповідала на повідомлення. Зараз, оглядаючись назад, можу назвати по імені те, що зі мною було. У мене був панічний розлад. Багато спеціалістів мені це підтвердили за описом симптомів. Але на той момент я не могла це ідентифікувати і не знала, що зі мною. Я шукала допомоги.

Ендокринолог мені натякнула, що варто звернутись до психолога. Психолог у певний момент порекомендувала отримати також консультацію у пастора. Скажу наперед, що зараз у мене немає панічних атак і я розгадала секрет, що мені з ними робити. Навіть можу сказати, що сам вихід був не дуже довгий, але довгим був шлях пошуку виходу. У той період я чула багато порад, панацей і теорій. Хтось вважав, що треба вигнати бісів і все пройде. Хтось казав, що це виключно емоційні речі. Хтось висловлював думку, що просто треба більше молитися. Хтось радив пройти обстеження і знайти правильні таблетки. Я зустрічала багато хороших служителів, які допомагали робити кроки вперед, але також побувала на консультаціях, які мене дуже травмували.

У якийсь момент зрозуміла, що відповідальність за своє здоров’я і стан несу тільки я сама — і мені краще видно, де духовні проблеми, де емоційні, а де фізичні. Я вирішила зайти з трьох сторін одночасно — і це спрацювало. Спрацювало, коли зі мною пропрацювала «команда» спеціалістів. Дуже сильно допомогла психолог, також — пастор і духовний наставник (велика їм подяка), крім того я мала медикаментозну підтримку. Пізніше моя щитовидка запрацювала сама. Усі згадані люди не знали, що вони є командою, просто кожен у свій час зробив свою частину. Спрацювало все в комплексі. Основна робота була моєю, але з їхньою допомогою.

Бог створив людину цілісною. Тіло, дух і душа не існують окремо один від одного. Наші емоційні потреби так само об’єктивні, як фізичні, наші духовні потреби об'єктивні також. Ми не можемо поставити межу між тим, де закінчується тілесне і починається духовне, все це дуже переплетене.

Періодично я буваю свідком дебатів, що краще: пасторське служіння, душеопікунство чи психологічне консультування. Я вважаю, що взагалі не треба обирати, що краще. Просто всьому — своє місце і час. Жоден служитель не повинен сприймати своє служіння як панацею. Компетентний спеціаліст завжди розуміє свою обмеженість. Я колись працювала в медицині. Невропатолог, якщо бачив кардіологічний діагноз, викликав на консультацію кардіолога і дослухався до його рекомендацій. Так само кардіолог викликав на консультацію нефролога, якщо підозрював проблеми з нирками. Це було обов’язковим правилом.

Я вважаю, що церковним служителям багато в чому потрібно вчитися професійної етики у лікарів. Скажу відверто, некомпетентності і дуже самовпевнених помилкових «діагнозів» я на свою адресу почула багато. Але у мене була обіцянка від Бога, що Він мене виведе, і Він не підвів. Я дуже вдячна, що Він допоміг зустріти тих людей, які не намагалися бути всезнаючими і самостверджуватися через допомогу мені, а просто зробили свою частину. І важливою була частина психолога, яка навчила багато важливих речей і привела до переміни розуму.

Мій шлях тривав вісім років. Я вдячна за цей досвід. Приблизно чотири роки, як у мене немає панічного розладу. Не все так просто. Мені потрібно слідкувати за собою, вчасно відпочивати, я маю певні виклики зі здоров’ям після важких подій 2020 року. Але я з цим дружу, мене це не лякає, я розумію де моя частина, а де шукати підтримку.

Але ось що хочу сказати. Якщо ви шукаєте допомогу, не шукайте панацею чи особливу людину, стукайте в різні двері. Шлях вашого зцілення — це ваш шлях, а різні люди будуть супутниками на певні відрізки часу. Весь шлях буде супроводжувати тільки Бог. Не ображайтеся, якщо люди не дадуть вам усіх відповідей, але не відмовляйтеся від того, що вони все ж можуть дати.

З іншого боку, якщо нашою метою буде реальна допомога реальним людям, всі дискусії відпадуть. Хто працює для доброго плоду, а не для своєї слави, завжди відкритий до партнерства. Нам дуже треба вчитися співробітництву між пасторами, психологами, психіатрами, наставниками, лідерами різних служінь, вчителями. Не потрібно знецінювати працю іншого, ревнувати до інших служителів, але бути відкритим до порад і взаємодії.

P. S. Після публікації своєї історії я отримала багато особистих повідомлень із проханням дати контакти психологів. Дехто написав, що я описала картину симптомів, наче змальовану з них. А вони думали, що вони одні такі. Я теж так думала у свій час. Взагалі ми унікальні особистості, але доволі схожі у своїх проблемах. І зовсім не варто шукати свою ідентичність саме в унікальності страждань. А головне, церква має бути тим середовищем, де говорити про свою слабкість і недосконалість — безпечно.

«Будьте тверезі, пильнуйте. Ваш ворог — диявол — ходить і ричить, мов лев, шукаючи, кого б поглинути. Протидійте йому міцною вірою, знаючи, що таких самих страждань зазнають і ваші брати у світі» (1Петр.5:8-9).

Усі подальші зустрічі і переписки були винагородою за ризик. Я трохи іронізую, що пишеш-пишеш про місію і богослов’я, і не так, щоб аншлаг. Раз в житті написала про травму — і вибух реакції. Перекваліфіковуватися не збираюся. Але ще більше усвідомила, що церковні спільноти мають стати зціляючим середовищем. На жаль, вони нерідко бувають навіть місцем травмуючих стосунків. Тому і питання місії на порядку денному не стоїть. Бо роздавати любов може той, хто наповнений любов’ю від Бога, без витоку сил у діру гострого болю.

Ольга КОНДЮК

Благовісник, 1,2021