Спасенний, щоби спасати

Андрій Загірний служить дияконом у церкві «Жива надія» міста Гребінка, що на Полтавщині. Йому 42 роки, з дружиною Оленою виховує семеро діток. 17-річним хлопцем (у 1994 році) покаявся перед Богом у своїх гріхах і прийняв водне хрещення в річці Удай, що в Пирятині… Пропонуємо його свідчення про початок християнського шляху.

До нас, у Пирятин, де я жив із батьками, у 1993 році приїхали молоді місіонери з церкви с. Кам’янка Чернівецької області. Саме на початку 1990-х років упала залізна заслона бездуховності, яку впродовж 70 років тримала атеїстична влада. А в Кам’янці вже давно (ще з початку ХХ ст.) діє євангельська церква, яка за натхненням від Духа Божого вирішила послати свою молодь (місіонерів) на схід України проповідувати Євангелію. Полтавщина тоді була (у порівнянні з заходом України) бездуховною пустелею. Саме тоді відомий проповідник Іван Зінчик, який вів по радіо з-за кордону на всю територію України (ще з 1970 року) щотижневу передачу «Жива надія», почув про цих молодих місіонерів і також приїхав сюди, щоб їм допомогти, бо він родом із цих місць, із Чорнухинського району.

Моя сестра прибігла додому й повідомила, що буде служіння, яке проводитиме Іван Зінчик спільно з місіонерами з Кам’янки. Запропонувала й мені піти з нею. Я ніколи не міг всидіти на таких зібраннях, а на цьому служінні вперше (на свій подив) просидів від початку до кінця. Прослухав пісні, свідчення й завершальну проповідь самого Івана Зінчика. Бог тоді явно торкнувся мого серця. Коли покликали до покаяння, то я стримався й не відгукнувся на заклик покаятися. Але переміни в моєму серці відбулися. Це точно, хоч я того тоді не розумів, мені ж було всього 16 років.

Одного разу ці місіонери їхали додому, на Буковину, і попросили моїх батьків відпустили мене з ними. Батьки довіряли їм — і згодилися. Я був цьому радий, бо мені було цікаво побачити нові місця…

Коли ми приїхали в Кам’янку, мої відчуття змішалися. Що мене вразило? Я жив в одній сім’ї, а потім у другій і побачив, як ставилися діти до батьків, а батьки до дітей. Усе, що я побачив у житті цих християн, було повною протилежністю до тих стосунків, які були в моїй сім’ї. Мені стало соромно, що в нас не так… Невже вся причина в щирій вірі в Бога? Ми не так вірили? А якщо відверто: ми ніяк не вірили.

Я познайомився з молоддю тієї церкви, яка проводила вечірні спілкування в молитві, роздумах над Словом Божим, співали пісні. Ми збиралися ввечері й, бувало, затримувалися ледь не до ранку. Так швидко летів час. Мені було дуже цікаво спілкуватися з ними. У Кам’янці я прожив майже місяць. І, повірте, якби щось було приховано від моїх очей (так-би мовити, за ширмою), я б те побачив. Але в них, справді, стосунки постійно і скрізь (і в будень, і в свято) були такими, як і належить бути в щирих християн, які вірять у живого Ісуса Христа.

Особливо пам’ятним було богослужіння напередодні Нового року (з 1993-го на 1994 рік). Новорічне зібрання розпочалося о 22 годині. Іван Величко, пастор церкви, закликав членів громади до молитви, до обновлення й покаяння. І за десять хвилин до Нового року всі присутні схилили свої коліна в молитві. Поруч зі мною молилися хлопці. Я чув їхню молитву. Вони просили прощення в Бога. У той момент я подумав: «Якщо вони, святі люди, просять прощення в Бога, тоді я, грішна людина, що маю робити?» Я бачив, як вони витирають сльози, мене це дуже вразило. Я тоді ще не планував стати таким віруючим, як ці хлопці, але вже не хотів жити так, як раніше. І я попросив: «Боже, допоможи мені. Я знаю, коли повернуся додому, то моє життя в моїй сім’ї буде таким самим. Але я не хочу втікати з дому, красти гроші й горілку. Я не хочу так жити! Пробач мені, Боже, за все моє життя. Усі 16 років мого життя були промахом. Прости мені…» Приблизно так я молився, і мені ця молитва була легкою. Замість 10 хвилин ми молилися цілих півтори години. Коли Бог знімає невидимим чином тягар із душі, то цього не передати словами. Це потрібно лише пережити… Саме такою була моя перша зустріч із Господом. Його перший дотик до мого серця… Я усвідомив, як мені добре з Господом…

Після Нового року ми приїхали на Полтавщину, і я, як уже повноцінний член команди місіонерів, брав участь у їхній різдвяній євангелізаційній програмі, яку вони проводили не тільки в Пирятині, а й навколишніх селах.

Офіційно моє покаяння відбулося вже весною 1994 року. Саме тоді приїхав на Полтавщину співочий християнський гурт «Авен-Єзер» з Рівного. Вони ночували в Пирятині, разом із місіонерами, в автошколі (на це приміщення влада дала дозвіл). Разом з ними я поїхав у Чорнухи, на святкове богослужіння. І там Дух Святий остаточно торкнувся мого серця. Ілля Буштуга закликав до покаяння, і я через великі вагання вийшов наперед і покаявся перед Богом. Мені так легко зробилося... Пізніше я дізнався, що на тому ж таки зібранні покаявся Сергій Андрущенко з Чорнух. Він був місцевим, а я приїхав із Пирятина. А 9 липня 1994 року ми разом з Сергієм (і ще з багатьма братами та сестрами по вірі) прийняли святе водне хрещення, пообіцявши служити Богу в доброму сумлінні.

Таким був мій шлях до покаяння й пізнання Божої істини. Я дякую Богові, що Господь покликав мене в молодому віці, що я не пішов по шляху гріха моїх товаришів. Що було б тоді зі мною, не важко зрозуміти. Гріх ні до чого доброго не приведе. П’янство, наркотики, бешкетування, розлучення, блуд, нечистота… Усе це — результат безбожництва, невірства в Євангелію, Слово Боже.

Андрій ЗАГІРНИЙ,
м. Гребінка, Полтавщина

Благовісник, 1,2020