Благовісник

Долаючи труднощі з вірою

Батько Людмили Тищук був військовослужбовцем, тому сім’я часто змінювала місце проживання. Сім років вони жили в Німеччині, де в 1964 році й народилася Людмила. Дванадцять років — у Вірменії, далі — у Монголії. Потім оселилися у Львові, де дівчина вступила до торгово-економічного інституту й здобула фах бухгалтера-економіста. Під час навчання в інституті вийшла заміж за хорошого хлопця — Олександра Попіку. Після закінчення інституту молоду сім’ю направили на роботу в Молдову, де вони мали відпрацювати певний час. Там у них народилося двоє синів. І саме там молоде подружжя вперше пережило загрозу для життя свого й своїх дітей. Як мати, вона відчувала себе відповідальною за сім’ю й часто подумки молилася до Бога, просячи в Нього захисту.

— Одного разу, — розповідає Людмила, — я в сні почула слова: «Устань, візьми своїх дітей і виходь геть!» Прокинувшись, не могла зрозуміти, що відбувається. Хиталася люстра, дзвенів посуд у серванті, відчинилися дверцята шаф. І дуже гуділа земля під ногами. Я схопила дітей — і ми вибігли на вулицю. Там уже були сусіди.

Це був землетрус, амплітудою 5,5 балів. Переживши таке потрясіння, родина вирішує переїхати до батьків Олександра в місто Ковель, що на Волині. Тим більше, що в той час у Молдові розпочалася війна.
Саме в Ковелі молоде подружжя стало шукати Бога та Його волі для свого життя. Через деякий час у сім’ї Попіків народилося ще троє синочків. Коли жінка народила свого п’ятого, у неї виявили злоякісну пухлину щитовидної залози.

— Ситуація була дуже складною. Лікарі діагностували, що це вже четверта стадія захворювання — і смерть неминуча. Я думала, що не виживу, — ділиться Людмила.

Нині на рак хворіють і дорослі, й діти, багаті, й бідні. Україна перебуває на другому місці серед країн Європи за кількістю онкологічних захворювань. І для багатьох слово «рак» — синонім смерті. Лікарі запропонували операцію, на яку жінка погодилася. Вона пройшла через операцію та два курси лікування, після яких хвороба, здавалося, й не збиралася покидати немічне тіло. Залишалося єдине — надія на чудо. І Людмила розуміла, що лише Бог має силу зцілити її.

— Коли я пройшла другий курс опромінення, мені було дуже погано. Лікарі пропонували пройти ще й третій, але я сказала чоловікові: «Знаєш, Сашо, я, напевно, більше туди не поїду. Якщо маю померти, то хай вже буде так. А якщо Господь дасть мені життя, то житиму далі». Мені потрібно було пройти саме такий шлях, щоб остаточно впевнитися, що лише Бог може мені допомогти, і повністю довіритися Господу. Слава Богу, відтоді минуло вже майже 15 років — і я живу. Мені дали групу інвалідності. Коли повторно прийшла на огляд до лікарів, то мене прийняв уже інший ендокринолог. Ця жінка, поглянувши на мої аналізи, запитала: «І за скільки ви купили свою групу?» — «Знаєте, таку групу я б навіть за великі гроші не купила», — відповіла я. — «А ви знаєте, який діагноз у вашій картці записаний? З таким діагнозом не живуть!» — «То що мені робити? Я живу. Живу завдяки Богові, Який дав мені це життя».

Здавалося, усе налагоджується. Оговтавшись після важкої недуги й зміцнівши силами, жінка мріяла про подальше щасливе життя. Та сталося непередбачуване.

— Якось у нашому домі задзвонив телефон, — згадує Людмила. — Я підняла трубку. З протилежного боку запитали, яке моє прізвище. А потім повідомили страшну звістку: «Вам телефонують із Хмельницької області. Ваш чоловік потрапив в аварію». Я вже далі не слухала. Але серцем відчула, що його вже немає серед живих.

Чоловік Людмили возив людей до Хмельницького, на один із найбільших ринків у Західній Україні. І під час однієї з таких поїздок він і одинадцять пасажирок трагічно загинули. Їх на великій швидкості збила вантажівка. І, ніби цього було ще мало, протягом двох років тривали суди, на яких з’ясовували причину аварії, і вимагали присутності жінки. Ці суди так виснажували Людмилу, що вона по кілька днів не мала сил встати. Хотіли скласти вину за цю аварію на чоловіка. Жінка просила в церкви молитовної підтримки. І це було великим підбадьоренням для неї. Церква молилася, щоб справа вирішилася по-справедливості, щоб судді розібралися з цим інцидентом чесно. І в останній момент на суд з’явився ще один свідок. Він підтвердив, що винуватцем аварії був саме водій вантажівки, який заснув за кермом і виїхав на зустрічну смугу. Олександра визнали потерпілим, а винуватець аварії згодом і сам зізнався, що все було так, як сказав свідок.

Тільки-но жінка оговталася від нової трагедії, яку змогла пережити лише завдяки Богові, у її житті стається ще одна страшна біда. Трагічний випадок із сином, як то кажуть, — наче ніж у серце.

— Через рік після закінчення судів, — каже жінка, — у мій дім знову прийшла біда. Моєму синові Віталику тоді було 16 років. Він готувався до іспитів в училищі. Про всяк випадок, як це роблять студенти, він готував шпаргалки, які розрізав салатним ножем. Раптом одна із них упала на підлогу. Він нахилився за нею — і настромився на ніж, який тримав у другій руці.

Юнак пробив грудну клітку в ділянці серця. Старший брат Андрій, який тоді відпочивав у сусідній кімнаті, негайно викликав швидку. Лікарі констатували клінічну смерть. На щастя, лікарям вдалося реанімувати хлопця, змусивши електрошком працювати поранене серце.

— Чотири дні я провела під дверима реанімації, не спала й не їла. Але це були дні, коли Бог випробовував мене — кому я довірю свого сина? Лікарі збирали консиліуми, запрошували мене туди, і там я чула, що немає жодної надії на те, що він житиме. Але якщо й виживе, то буде інвалідом. Казали, що він не зможе ні ходити, ні сидіти, ні говорити — пластом лежатиме, тому що в нього припинялася мозкова діяльність. Мене попередили, що через чотири дні відключать апарат, що підтримує роботу серця.

Прийшовши додому, Людмила впала на коліна й слізно молилася: — Боже, ти бачиш моє становище. Я сама з дітьми. Якщо син буде інвалідом, то чи зможу це все витримати? А якщо Ти хочеш його забрати до Себе, то я Твоя раба й віддаю Його у Твої руки, і прошу дай мені сил це перенести… Звичайно, я хочу, щоб Ти залишив його тут, на землі, для слави Своєї! Але хай буде Твоя воля! Дай лише сили!

Увечері Людмила знову навідалася в лікарню до сина. Лікарі повідомили, що він опритомнів. Коли вона зайшла в палату, Віталій повернув голову й сказав: «О, мама прийшла!»

— Опритомнівши, він усе пам’я­тав, міг говорити, без помилок назвав мій номер мобільного телефону, хоча лікарі казали, що розум матиме пошкоджений, — розповідає жінка. — Наступного дня його вже посадили, потім звели на ноги й до кінця дня навіть провели по палаті. Лікарі лише здивовано розводили руками й казали: «Ми не знаємо, як це могло трапитися. Це не ми».

Усі медики в один голос підтвердили, що за всіма медичними показниками хлопець не мав жити. Потім лікар, якій лікував Віталія, підтвердив: «Це справжнє чудо!»

— Через півроку ми приїхали в Луцьк, щоб пройти комісію й отримати групу інвалідності, — свідчить Людмила. — Десять днів він провів у лікарні, йому робили різноманітні обстеження, і сказали, що він повністю здоровий і група йому не потрібна. Приходили студенти з мед­училища, проводили досліди: підключали різні датчики, він віджимався від підлоги, скакав на одній нозі… Питали: «Він у вас спортсменом не був?» Справа в тому, що результати відновлення після фізичного навантаження були навіть кращими, ніж у інших дітей, які ніколи не переносили жодних операцій. А рентген та УЗІ показали, що шрам на серці ледве помітний — наче волосинка. Тобто все зрослося практично ідеально.

Це чудесне зцілення зробив Бог.

А згодом Бог подарував Людмилі чоловіка, який став головою сім’ї й люблячим батьком. У житті жінки траплялися моменти, які перенести самотужки важко, а то й зовсім неможливо. Але Бог був її великою підтримкою та втіхою. Дотепер одина служить Богові. Людмила впевнена, що її життя заховане тільки в Бозі. Лише Він знає, як зробити її по-справжньому щасливою.

— Коли ми довіряємося Господу, Він завжди з нами поряд, — каже жінка. — А Його любов дуже сильна й благодатна! Якби всі люди мали у своєму серці таку ж любов до Господа й таку довіру, ми всі були б щасливими на цій планеті. Якби Бог не благословив нас із чоловіком, чи могли б ми знайти таке порозуміння? Певно, що ні. Усе — Його милість. У яких би труднощах ви не перебували, майте надію на Господа, бо Він швидкий помічник у всіх наших бідах!

Галина ФУРМАН, Наталія НОСАЛЮК,
За матеріалами телепередачі «Крок назустріч»

"Благовісник", 1,2017