Засвідчи, що Я зробив для тебе!

Сергій Бурик виконує служіння пресвітера церкви с. Затурці Локачинського р-ну, а проживає в с. Окорськ цього ж району Волинської області. Одружився в 1989 році. Разом із дружиною виховали 4 синів, мають 7 внуків. Сам Сергій Олексійович родом із с. Гораймівка Маневицького району Волинської області. У батьків народилося дві дочки і 5 синів, Сергій — середній із них.

Брат Сергій розповів нам про своє надприродне одужання і як Господь використовує свідчення про цілющу Божу руку в його житті для підбадьорення і спасіння людей.

Коли мені було 6 років, я захворів. Тоді саме ходив на підготовчі заняття до школи. Мені стала дуже боліти ліва нога в тазостегновому суглобі. Біль був настільки сильний, що не міг стати навіть на здорову праву ногу. Через деякий час хвора нога стала всихати й зменшуватися. Батько завіз мене в лікарню. Там мені поставили діагноз — туберкульоз тазостегнового суглобу лівої ноги. Лікарі казали, що якщо не лікувати, то хвороба може перекинутися в таз і хребет із тяжкими наслідками.

У яких лікарнях я тільки не був. У Колках, у Маневичах, у Луцьку. Я там перебував по пів року. Але ніде не могли мені допомогти. Тому направили мене в туберкульозну клініку ім. Надії Крупської в Одесу. Там мене стали інтенсивно лікувати, загорнули моє тіло в гіпс, щоб суглоби були нерухомими. Було дуже важко пристосуватися до того гіпсу, з’являлися пролежні, шкіра запалювалася, ставала червоною і дуже пекла, біля підборіддя гіпс кришився, падав між гіпсовою оболонкою і тілом і дуже подразнював його. А витягнути не можна було — і мусив чекати, поки прийде черга той гіпс розрізати. Я пригадую, що коли розрізали на мені гіпс, то бачив, що моя ліва нога була десь на см 15 коротшою. Її навіть ставили на витяжку, але нічого не допомагало. М’язів не було — кістки і шкіра. І то шкіра була, як целофан, — на неї натиснеш, а вона так і залишалася з вм’ятиною.

Нас годували санітарки з ложечки. Було дуже важко, діти доходили до істерики, часто плакали. Раз на місяць нам знімали той гіпс, мили нас — і знову загортали в нього. Дуже багато давали уколів, проводили різних процедур. І раз на рік робили рентген тазостегнового суглобу. Ми запитували в лікарів, чому так рідко. Нам казали, що рентген шкодить кісткам і сприяє поширенню туберкульозу. Ми ж, діти, дуже чекали рентгену з надією, що він виявить, що йде на оздоровлення і нам дозволять стати на ноги. Тож коли робили рентген і виявлялося, що хвороба прогресує, то це означало, що дитину ще на рік вмотають у гіпс.

Я лежав у тій лікарні, не встаючи з постелі, понад 5 років. А дехто і довше. Багатьом ампутували ногу. Їх після цього переводили в іншу палату.

У тій палаті, де я лежав, лікувалося 33 хлопчики. Вона була велика й дуже гарно оформлена. З великими декоративними рослинами у вазонах. Це, мабуть, для того, щоб дітям хоч трошки було веселіше. У нашій палаті був паркет — і санітарки його періодично натирали мастикою. Він тоді дуже блищав. Діти часто навперебій казали санітаркам: «Я скоро стану на ноги й буду прибирати в палаті», «А я буду замітати», «А я натиратиму підлогу замість вас». Ми всіх санітарок знали поіменно, вони за нами доглядали, з нами говорили. І коли чули, як ми хочемо їм допомогти, то плакали. Вони знали, що цього найімовірніше не буде, бо багатьом дітям відрізали ноги.

Батьки до мене приїжджали раз на три місяці. Одного разу їм з клініки надіслали лист з вимогою приїхати. Коли вони приїхали, то їм сказали про ускладнення мого становища і запропонували ампутувати мені ногу. Вони згоди не дали. Сказали, що подумають, а потім приїдуть і скажуть своє рішення.

Коли батьки поїхали додому, то якось у сні татові з’явився чоловік у білому одязі. Він був старшого віку. І сказав батькові: «Ти вже не молодий, а Богові не молишся. Я знаю нужду твою — твій син довго хворіє. Якщо покаєшся — не пройде й рік часу, як твій син стане на ноги. Дивись», — і він махнув рукою, у якій була тростина. Тато подивився в той бік — і побачив великий сад, а в ньому бігає багато дітей, граються, а серед них бігаю і я. Він схвильований розбудив маму, розповів їй про видіння. Вони зрозумів, що це від Господа. А незабаром тато пішов на зібрання, там покаявся, а з ним і мама. Звичайно, все село гомоніло, що Олексій Бурик пішов у віруючі. Тим більше, що батькова хата була місцем всяких картярів, де грали на гроші.

А я був у гіпсу і далі, як поїхали мої батьки. Але прийшов час знову розрізати той гіпс — і я побачив, що моя нога зовсім не така, якою була раніше. А один із двох молодих чоловіків, які знімали гіпс, глянувши на мою ногу, раптом побіг. І скоро біля мене зібралося дуже багато лікарів. Мій лікар, жінка низького зросту, професор, розпитувала мене, що я відчував у ці дні, торкалася моєї ноги, зіставляла з попередніми рентгензнімками. Їх здивувало, що моя хвора ліва нога майже нічим не відрізнялася від правої здорової. Була тієї ж самої довжини, навіть поповніла. Потім стали брати в мене кров для аналізів.

Гіпс наклали тільки на одну ногу й на таз. Мене багато разів перевіряли. А потім через три місяці зробили рентген. І виявилося, що хвороба відступила. Я пам’ятаю той день, коли став на ноги. До мене прийшов лікар десь о 12 годині й сказав: «Ти ходячий. Тебе сьогодні поставимо на ноги». Мене переповнювала велика радість, я був, можна сказати, в апогеї радості. Це не можливо передати. Діти, як почули, стали плакати. Кричать: «Я також хочу на ноги». З моєї ноги зняли бинти з гіпсом, медсестри взяли мене за руки й обережно поставили на ноги. Водили мене по палаті 5 хвилин. Просили, щоб я сам ступав, відпускали — і я падав, а вони мене підхоплювали. Після цього знову загіпсували ногу, а другого дня вже водили по палаті 10 хвилин. І так щодня збільшували мої прогулянки на 5 хвилин. Згодом я став бігати по палаті. Після того, як мене поставили на ноги, я ще був пів року в лікарні. А потім виписали з неї.

Коли я повернувся в село, то вже закінчувався навчальний рік — і мене чекав екзамен за 5 клас (я на рік відставав від своїх ровесників). Це була математика. Мені було страшно його складати, я мало що розумів із цього предмету. Бо нас хоч і навчали в клініці, але рівень навчання був значно нижчим, ніж у школі. Я помолився до Бога, щоб Він мені допоміг. І тоді, коли я складав іспит, то сам Господь узяв мене у Свої руки. Я щось там говорив, відповідав на запитання вчителя, писав на дошці, а потім почув: «Ти вільний, екзамен склав». Моїм здивуванням було те, що мені поставили «п’ятірку». Але зрозумів, що то було від Бога.

Я ще довго був у світі після зцілення, але й тоді бачив над собою велику Божу милість. Я багато чого не розумів. Але той випадок мого зцілення завжди був у моїй свідомості й не відпускав мене. Пам’ятаю, що інколи в хаті бачив маму на колінах. Одного разу я запитав її, що вона робить. Вона сіла на диван і стала мені казати: «Молюся, бо ми увірували в живого Бога, Який оздоровив тебе. Ось я стала на коліна й за все подякувала Богові, а також попросила всього, що мені потрібно».

Мама не раз казала мені та моєму другові: «Синочки, ви ж з віруючих сімей, вам вже пора дати обітницю Богові Йому служити». А ми їй відповідали, що ще не настав наш час, що коли він прийде, то ми покаємося. Я відвідував зібрання, не відкидав церкву, відчував, що мушу бути з Божим народом. Відслужив в армії, оженився, народився син. І ось настав час мого покаяння. А настав знову ж таки через хворобу. У мене відкрилися виразки в шлунку. Тоді я зрозумів, що потрібно дати обітницю Богові Йому служити. Складав покаяння і приймав хрещення в «Церкві Христа-Спасителя» м. Луцька в 1990 році.

Після того, як Господь знову мене оздоровив, я часто їздив по церквах зі свідченням про Господні милості. Одного разу, це було на початку 2000-х років, брат із с. Новокотів, з яким я дружив і разом із ним їздив по зібраннях, запропонував мені поїхати в Петербург на роботу. Сказав, що всього на місяць і що ми там зможемо відвідати церкви. Мене запалило те, що можна побувати в Росії на зібраннях. Це був кінець зими, вдома роботи не було — і я згодився. Але в сні отримав відкриття, що будуть фінансові проблеми. Я про це сказав братам (нас було четверо) у поїзді, коли пили чай. Один брат трохи нарікав: нащо тоді їхати, коли будуть проблеми. Але вже було пізно щось міняти. Ми працювали в Петербурзі в клініці Мечникова, робили ремонт в чотирьох операційних блоках. Субота й неділя були вихідними, і ми багато їздили по зібраннях, хотіли побувати в кожній церкві міста. Там я також свідчив про Боже зцілення. І одного разу вночі мені було сказано від Господа: «Я до тебе підведу людину — а ти засвідчи їй, що Я зробив для тебе». Я і це розказав братам, і їм було дуже цікаво, як відбудеться ця дія Божа.

Коли ми працювали, то до нас часто заходили різні лікарі з бирками на халатах з їхніми прізвищем, ім’ям і по батькові. Я спочатку думав, що маю засвідчити комусь із них. Звернув особливу увагу на одного анестезіолога, якого по батькові звали Ісакович, та й прізвище його говорило, що він із єврейського народу. І я почав із ним розмову про родовід Авраама, про його сина Ісака. А потім прямо запитав його, чи він єврей. Він сказав, що його батько єврейської національності, а мама росіянка. Прийшла думка, що саме він той, кому я маю засвідчити. Але виявилося, що ні. Робота закінчилася, і нам, як і було мені відкрито, зароблених грошей не виплатили, купили тільки квитки додому й трохи рублів на гостинці дітям.

Коли ми сіли в поїзд, щоб їхали додому, до нас у купе приєдналася одна жінка. Розпочалися розмови про життя. Вона розпитувала нас, звідки ми їдемо й куди. А потім якось зав’язалася розмова про воду. Вона саме в нас стояла на столику. Ця жінка стала розповідати про чудові джерела мінеральних вод, на яких вона була. І раптом мені захотілося процитувати їй Слова Ісуса Христа: «Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову. А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне» (Iв.4:13,14). Після цього вона сказала: «Я зрозуміла, ви — протестанти» і запитала нас, із яких саме протестантів. Я відчув, що ця жінка — та людина, про яку мені говорив Господь. І я став їй розповідати про Бога, що Він живий, що Він оздоровлює, і засвідчив про своє зцілення. Брати, які їхали зі мною, підтримали мене. І ця жінка стала плакати, майже всю дорогу плакала. Розповідала про свої переживання, про свої сни, які її лякають. Одного разу їй приснилося, що вона перебуває на величезному полі, на якому лежить багато мертвих людей. І коли вона до них заговорила — раптом ті мертві люди стали вставати, і жінка прокинулася у великому страху. Я їй сказав, що Господь наповнить її благодаттю, дасть їй у вуста слово — і вона буде свідчити, що Бог живий, що Він серед нас, що Він наповняє увесь усесвіт — і що вона буде оживляти духовно мертвих людей. Ця жінка, чуючи мої слова, не просто плакала, а ридала. А разом із тим і раділа. Вона дякувала Богові за зустріч. Казала вголос: «Боже, пробач мені, що я Тебе не розуміла, що йшла проти Тебе». Було видно її щире покаяння, що вона пережила Божу благодать. Казала нам, що вона не раз була на зібраннях, але як вивідувач, занотовувала в зошит. А ще там говорили, що по різних навчальних закладах м. Рівне проводила атеїстичні заходи. Вона назвала себе працівником КДБ.

Вийшла ця жінка з поїзда в м. Рівне. Після того, що я побачив у ній, не сумніваюся, що вона стала християнкою. Ось так Господь працює над нами і використовує нас, коли ми Йому слухняні.

Записав Василь Мартинюк

"Благовісник", 1,2021