«Я вірила всупереч тому, що бачила

Які вони — люди, які бачили реальні чуда у своєму житті? Вони звичайні, вони ходять поруч, посміхаються, плачуть, помиляються. Так, вони теж сумніваються, втомлюються, хворіють. І, звісно, що звертаються по допомогу до лікарів. Та якщо Бог промовляє до них, вони міцно вхоплюються за Його слова вірою й готові йти до переможного кінця.

Зазвичай ми з обережністю публікуємо такі свідчення, щоб люди не копіювали дій тих, хто отримав відкриття від Бога чинити саме так. Тому спробуймо правильно розставити акценти, щоб зрозуміти, що нам не обов’язково відмовлятися від допомоги лікарів, від мудрих порад інших людей. Головне — почути від Бога, як повинні діяти саме ми: безумовно вірити, заручитися допомогою друзів чи підтримкою лікарів. Слухаймо Бога, довіряймо Йому — і ми обов’язково побачимо чудо у своєму житті.

Я завжди хотіла мати велику сім’ю. Та, коли була вагітна першою дитиною, дізналася, що в мене негативний резус-фактор. І оскільки в чоловіка — позитивний, то виник резус-конфлікт з дитиною. Лікарі застерігали, що народжувати другу дитину небезпечно і для неї, і для мене. Та все ж я наважилася. Було не без труднощів, але ми пройшли їх із Божою підтримкою.

Коли синок трохи підріс, я стала молитися: «Боже, Ти знаєш, що я хочу мати більшу сім’ю. І якщо Ти бачиш у нашій сім’ї більше діток, ніж двоє, дай нам ще одну дитинку й благослови її народження». Через пів року я завагітніла. Знаючи, що будуть казати лікарі, я боялася ставати на облік. Ще коли я була вагітною другою дитинкою, мені казали, що потрібно переривати вагітність, бо є серйозна загроза моєму життю. Оскільки я почувалася добре, то до 27-го тижня вагітності (часу, коли треба було оформити декретну відпустку) не зверталася до лікарів. Коли я стала на облік, то титр антитіл становив 1:32 (як казали лікарі, при таких антитілах дитинка помирає). Я слухала лікаря, але Бог настільки огородив мій мозок, що ніби його не чула. У мене на серці був такий мир і спокій, якого не було при жодній вагітності. Я завжди посміхалася, тішилася життям. Цю вагітність переносила найкраще — і в цьому бачила Божу підтримку.

Не раз я чула з уст лікаря слова: «Дитина там вже нежива, а скоро помреш і ти». Я ж відповідала: «Я впевнена: Господь зробить чудо». — «Другого чуда не буде», — відповідав він мені, маючи на увазі мою другу дитину.

Зрештою дійшло до того, що лікарі зібрали консиліум і протягом двох годин переконували, що необхідно викликати пологи (тобто на той час фактично вбити дитину), розповідали, якою буде моя дитина, якщо я її народжу. Казали, що в кращому разі (тобто якщо виживу я і дитина) вона буде інвалідом, що я не люблю старших дітей, бо хочу забрати від них усю увагу й присвятити її цій дитині, яка буде неповносправною.

Втомившись від цієї розмови, я, сама не знаю чому, сказала: «А я не вважаю таку дитину інвалідом. Більший інвалід — той, який у повному здоров’ї дожив до тридцяти років, ніде не працює, п’є і знущається з батьків. Тож тут ще питання, кого треба вбивати: чи ту дитинку, якої ми ще не знаємо, чи ту, яка ось так живе?» Після цих слів головна лікарка аж підстрибнула зі стільця й стала кричати: «Ти не знаєш, що ще з твоїми дітьми буде надалі, що кажеш таке!»

Мене одразу вигнали з кабінету. А згодом я дізналася, що її чоловік пив і дуже бив її. І ці слова дав мені сам Бог, щоб захистити від цього тиску.

На 37-му тижні вагітності аналізи й УЗД показали, що дитина в критичному стані. Не знаю, наскільки це була правда, бо я почувалася добре. Проте лікарі стверджували, що антитіла досягли 1:64 (при цьому, на їхню думку, дитинка вже мала бути мертвою і мій організм починав розкладатися). Мені запропонували кесарів розтин. Знаючи, що це вже нормальний термін для народження дитини, я погодилася, бо не хотіла вступати в ще більшу конфронтацію з лікарями. Після розтину дитинку забрали для замінного переливання крові й розмістили в кувезі, сказавши, що в неї немає дихальних і смоктальних рефлексів. За аналізами, в дитини був низький гемоглобін і не було тромбоцитів. Але я мала неймовірний спокій. Не можу сказати, що ніколи до цього такого не відчувала, але в цій ситуації це був якийсь особливий мир, який давав мені впевненість і силу триматися. Коли наступного дня прийшла до тями після наркозу, то одразу пішла в реанімацію (потім робила це часто). Я постійно молилася над тим кювезом, благословляла свою дитину. У серці відчувала, що маю щось робити, але поки не знала, що саме. Сину призначили сильні антибіотики. Коли йому вводили цей препарат, то він не плакав, але його зіниці закочувалися, й він ніби непритомнів. Я просила лікарів бути обережнішими з призначенням таких препаратів, що, можливо, треба трохи зачекати — і його організм сам почне функціонувати. Мені сказали, що я не медик, і стали погрожувати позбавленням батьківських прав, якщо я втручатимуся в лікування.

Я не можу сказати, що проти лікарів. Але в цій ситуації Бог провів мене таким шляхом, щоб я була впевнена, що не лікарі зробили чудо в житті нашого синочка, а Він. Бо саме його життя для нас є чудом. Якби лікарі прислухалися до мене, у чомусь погоджувалися зі мною, то я більше б довіряла їм, а не Богові.

У ті дні я молилася: «Боже, я не хочу, щоб моя дитина страждала. Якщо так треба, то Ти можеш його забрати, хоча це буде дуже важко для мене». І невдовзі до мене зателефонувала одна сестра з нашої церкви (її чоловік лікар). Я розповіла про погрози лікарів позбавити мене батьківських прав і про те, що відчуваю, що щось маю робити, але не знаю що. Вона сказала, що буде молитися за мене. І в той же день вона знову зателефонувала й сказала: «Пиши скаргу на Облздороввідділ і прокуратуру, але спершу віднеси її до головного лікаря».

Не знаю, звідки в мене взялася ця сміливість — попри зовнішній страх я відчувала себе впевнено всередині. Я чітко розуміла, що повинна це зробити, тому написала скаргу і віднесла головному лікарю. Після цього лікарі зібрали консиліум — і дитині відмінили антибіотик. А наступного дня мене перевели в неонатальне відділення дитячої лікарні.

Це було 7 березня. У новій лікарні до мене ставилися дуже обережно, запитували, чи не маю до них претензій. І, на диво, сина залишили біля мене, хоча до того казали, що без апаратів він не може жити. Я запитала лікарку, чи можна мені його годувати. Вона відповіла, що в анамнезі сказано, що смоктальні рефлекси в дитини відсутні, але дозволила спробувати. «Якщо за цю ніч він не втратить ваги, то ти зможеш його годувати сама», — відповіла вона. Це було ввечері. А вранці я стала свідком чуда — дитинка набрала аж 100 грамів. 8 березня була п’ятниця, і до понеділка нас ніхто не тривожив, я насолоджувалася тим, що ми поруч.

А в понеділок я попросила відпустити нас додому. У той час шкіра сина була жовтого кольору. І лікарі застерігали нас, що йти з лікарні небезпечно. Але я відчувала, що вони виконали свою місію, а Бог буде виконувати Свою. Мені довелося написати відмову від лікування. Лікарі застерігали, що, у кращому разі, я завтра буду знову в них, а в гіршому — на кладовищі.

Коли ми приїхали додому, то радості не було меж. Але потім у серці став закрадатися сумнів, бо колір шкіри дитини ще був не таким, яким мав бути. Та я знала: якщо я буду про це думати, то вдома мені нема чого робити — треба збиратися і йти назад у лікарню. Тож я просила в Бога підтримки, включала християнську музику, проповіді, співала, молилася, щоби Бог зміцнив мою віру й допоміг діяти правильно, щоб Його ім’я в цьому не знеславлювалося, а прославлялося. І через три місяці лікар-педіатр сказала мені: «Я не знаю, як це трапилося, але твоя дитина повністю здорова».

На сьогодні нашому Даніку вісім років. Це здорова, життєрадісна дитина. Я впевнена, що це Божа милість, бо з такими медичними показниками, як мені казали лікарі, в Україні не народила ще жодна жінка.

Аналізуючи цей шлях, згадую, як минув етап емоційності й мені потрібно було перейти до повсякденної віри. Були моменти, коли треба було вірити всупереч тому, що я бачила. І це було нелегко. Але я знаю, що саме Бог давав мені силу проходити цим шляхом. Якби я сприймала цю ситуацію розумом (слова про аборт, інвалідність чи позбавлення батьківських прав ще й дотепер звучать для мене дуже неприємно) — то нічого б у мене не вийшло.

Бог працював і в серцях лікарів. Я розумію їхню поведінку, бо вони знали всі діагнози й наслідки. Їм було важче довіряти Богові. І здоров’я моєї дитини стало для них справжнім чудом. Дуже явною була розбіжність між тим, що довели вчені, і тим, що відбулося в реальності.

Галина Грибок,
м. Луцьк

"Благовісник", 2,2021