Сміливий, як Давид
Історія Мирослава Когута

1 квітня 2016 року, в «день сміху», в м. Луцьку трапився інцидент далеко не гумористичного характеру. У під’їзді будинку на вулиці Федорова відбулося ганебне пограбування: дорослий чоловік, погрожуючи фізичною розправою, відібрав у восьмирічної дитини мобільний телефон. Щоправда, подальші події розгорталися далеко не за сценарієм злочинця. Очевидно, чоловік ніяк не розраховував, що заляканий хлопчик не розгубиться, а побіжить за ним, привертаючи увагу перехожих своїм криком. Як наслідок, «гопника» врешті заарештують.

Мене ця історія торкнулася не лише своєю винятковістю. Справа в тому, що з Мирославом (згаданим хлопчиком) я знайомий уже давно, а його батько Антон — один із моїх найближчих друзів. Зацікавившись деталями інциденту, я дізнався, що, їдучи від батьків до дідуся з бабусею, Мирослав у маршрутці розмовляв по телефону. Ймовірно, що саме тоді злочинець і запримітив дитину, яка подорожує без батьків із недешевим телефоном, а потім пішов за малим, аж поки не випала нагода напасти на нього в безлюдному місці. Неймовірним здавався факт, що тоді ще третьокласник завдяки своїй невідступності зумів по-суті відвоювати власний телефон у 28-річного хапуги. Від зчиненого переполоху чоловіку довелося сховатися в під’їзді сусіднього будинку. Небайдужі перехожі підперли двері, аби той не вирвався, і викликали поліцію.

Роздумуючи над темою номеру, мені прийшла думка: відштовхуючись від пригоди Мирослава, написати про просту, можна сказати, пересічну християнську сім’ю, якій вдалося виховати у своїй дитині такі досить незвичайні якості. Адже звідкись це в ньому взялося! Отже, до вашої уваги результати мого гостювання в домі Антона та Тетяни Когутів у с. Тарасове.

Починаю з винуватця мого візиту. Мирослав — звичайний четвертокласник, непогано вчиться, любить розіграші, веселий хлопець. Не любить слави й не любить давати інтерв’ю, погоджується дуже неохоче. Відповідає скромно, але з гумором. Розпитую про інцидент «з перших вуст».

Дмитро: Розкажи, що ти пам’ятаєш. Як усе сталося?

Мирослав: Я їхав із села Тарасове на вулицю Федорова.Сів у маршрутку №47…

Д.: Коли ти вперше побачив злочинця?

М.: Коли вийшов із маршрутки і йшов через парк до свого будинку. Він йшов за мною до дверей під’їзду. Я думав, що він живе в цьому будинку й сам введе код, але він сказав: «Відкривай, відкривай!». Я відкрив двері й зайшов першим. Йшов швидко, через дві сходинки. Він догнав мене між першим і другим поверхом, притиснув до стіни й став обшукувати. Я затиснув руку з телефоном у кишені, щоб він не міг дістати. Але він мене підняв, вирвав телефон і побіг.

Д.: Коли до тебе причепився грабіжник, ти злякався?

М.: Так. Він сказав: «Якщо не віддаси телефон, то я тебе вб’ю»…

Д.: Але ти все одно за ним побіг. Де взялася сміливість?

М.: Просто дуже сильно не хотілося втратити телефон.

Д.: Куди побіг злочинець?

М.: Він вибіг із під’їзду, повернув ліворуч і зник за рогом будинку. Коли я біг, то кричав: «Допоможіть! Грабують!»

Д.: Як люди реагували на це?

М.: Йшло двоє людей, але ніяк не відреагували… Потім я побачив своїх друзів і швидко запитав, чи тут не пробігав чоловік? Вони сказали, що бачили, як він рухався до сусіднього будинку. Ми разом побігли туди. Там була прибиральниця, вона показала, у який під’їзд забіг чоловік. Ми кликали на допомогу, підійшли ще люди. Вони підперли двері, щоб грабіжник не вийшов, і викликали поліцію.

Д.: Як його схопили?

М.: Він зняв куртку, щоб я не впізнав, і хотів вийти з під’їзду. Але я його відразу впізнав, і поліція його затримала.

Д.: Що ти відчув, коли тобі повернули телефон?

М.: Був дуже задоволений і радий.

Д.: Якщо б така ситуація повторилася ще раз, ти зробив би так само?

М.: (Довга пауза — авт.) Буде видно…

Д.: Тобі подобається навчатися? Які в тебе оцінки?

М.: Ну… в першому-другому класі я «так собі» вчився, а в третьому-четвертому став «хорошистом».
Д.: Твої улюблені предмети?

М.: Англійська, математика і фізкультура.

Д.: А улюблене заняття?

М.: Люблю грати в футбол, баскетбол, ходити в басейн.

Д.: Ти відвідуєш недільну школу. Що тобі там найбільше подобається?

М.: Усе подобається. На останньому уроці ми вивчали п’яту заповідь: «Шануй батька та матір своїх, щоб дні були довгі твої на землі». А найцікавіше було, коли ми ходили роздавати перехожим запрошення, щоб люди приходили в церкву, а діти — в недільну школу.

Д.: На кого з біблійних героїв ти хотів би бути схожим? Може, хтось тобі подобається своєю силою, сміливістю?

М.: Навіть не знаю… Просто, у житті треба самому всього добиватися!

Д.: Мені твоя історія схожа на історію царя Давида. Коли він ще був пастухом, і хижак крав у нього овечку, то Давид доганяв і відбирав.

М.: (Сміється — авт.) Ага, тільки замість овечки — телефон!

Переходжу до розмови з батьками. Спочатку, познайомлю вас. Антон —народився 1985 року в м. Луцьку,за професією будівельник, профіль — дорожні роботи. У церкві займається євангелізаційною діяльністю, зокрема благодійними обідами для безпритульних. Тетяна народилася 1985 року в с. Осьмиговичі (Турійський р-н Волинської обл.), бухгалтер у магазині «Пакко». Поки не стала багатодітною матір’ю, брала участь у служінні недільної школи. Крім Мирослава, мають ще двох діток — дворічну Анну й однорічного Любомира. Основна мета моїх запитань — зрозуміти, які саме методи виховання так вплинули на характер Мирослава. Чи є тут закономірність? Може, вони мають якийсь секрет? Зараз дізнаємося.

Дмитро: Перш ніж перейти до основної теми, розкажіть, будь ласка, як ви прийшли до Бога?

Антон: У моїй родині не було віруючих. До 21 року жив гріховним життям. Хоча мене постійно тривожило питання вічності. Якось одногрупник Олег Давидов, який саме тоді навернувся до Бога, подарував мені Біблію. Наступного дня я поїхав у Київ на заробітки й узяв її з собою. Там, перебуваючи серед гріха, я став читати Біблію і зрозумів, що спасіння — через Христа. Там я вперше помолився й попросив у Бога допомоги. Після молитви прийшло незвичайне почуття легкості. Згодом я зі здивуванням усвідомив, що в мене зникли шкідливі звички. А повертаючись із Києва, уже розумів, що мені потрібно прийняти хрещення. Коли зустрів Олега й розказав йому, що покаявся перед Богом і отримав звільнення від залежностей, він мені спершу не повірив. Він же мене привів у церкву «Благодать» (тепер «Сіон»), членом якої я потім став.

Тетяна: Пам’ятаю, як ще в дитинстві в нас у школі роздавали гедеонівські Євангелії, проводили релігійні уроки. Пізніше в селі відкрили дім молитви, моя старша сестра регулярно відвідувала зібрання. Ми з нею разом молилися. Тобто для мене це не було чимось чужим. Нас із Антоном познайомила моя однокласниця, з якою разом працювали. Ми вже були одружені, коли він вирішив прийняти хрещення. Я не була проти, мені й самій подобалося ходити на зібрання, тільки дуже стримувала думка Антонових батьків, із якими ми жили. Десь через три роки я зважилася вийти до покаяння, а ще через два роки прийняла хрещення. Поряд з іншими обставинами, які допомогли прийняти рішення, досить важливим для мене було те, що не відчувала єдності з чоловіком у вихованні Мирослава.

Д.: Згадуючи себе у віці Мирослава, мені важко уявити, щоб я отак побіг за старшим і сильнішим за мене чоловіком…

А.: Так, у суді теж усі дивувалися…

Д.: Такий характер не може не залежати від виховання. Перше питання до вас: це важко — виховувати дітей?

Т.: Є різні моменти. Багато залежить від терпіння батьків. Багато залежить від віку дітей. Чисто фізично важко, особливо, коли маленькі діти й народжені одне за одним.

А.: Мирослав народився ще тоді, як ми жили з моїми батьками. Тоді виховувати за біблійними принципами було трохи важко через розбіжність поглядів. У мене ще досвіду не було, але я намагався дотримуватися Біблії. Батьки ж мали досвід, але більш світський. Хоча тепер вони дещо змінили думку. На даний момент у мене є кілька простих правил. Перше — не забивати дітям голову різною неправдою, типу бабаїв, дідів морозів і т. ін. Не розказувати казок, а з дитинства готувати до самостійного життя. Друге — слідкувати за тим, що діти дивляться. Ми показували Мирославу християнські мультфільми, але тільки ті, які пройшли мій жорсткий контроль. Акцентували на читанні Біблії. Одного разу їм давали в садочку вчити віршики і йому попався: «Я — маленький чарівник, чарувати змалку звик…» То я пішов до виховательки й пояснив, що виховую сина за іншими принципами, попросив, щоб йому дали інші слова.

Д.: Часто кажуть, що на дітей, попри всі зусилля батьків, дуже впливає вулиця, школа, друзі. Дехто навіть забороняє дружити з «невіруючими» дітьми. Яка ваша позиція щодо цього?

Т.: Мені здається, такими заборонами нічого доброго не доб’єшся. Та й тепер уже не той час. То раніше можна було щось просто заборонити. Прогрес змінює світ. Тепер діти рано дорослішають, стають розумними, вони добре знають свої права. Мені здається, з кожним століттям виховувати дітей все важче.

А.: Я, наприклад, Мирославу все дозволяю. Хоче курити — хай курить, хоче випивати — хай випиває, я не можу постійно його контролювати, завжди бути там, де він. Але я можу пояснити, які наслідки це матиме. Я брав його з собою на євангелізації в лікарню, на служіння бездомним, і він на власні очі бачив до чого доводять шкідливі звички. Я кажу: є дві дороги, вибереш дорогу гріха — закінчиш, як ці люди. А є інша дорога, благочестива —допомагати людям, які у своєму житті помилилися, вести їх до Христа. Стараюся по можливості залучати його до служіння.

Т.: Був такий випадок, ще коли Мирослав ходив у садочок. Антон йому вдома розказував, що є рай і пекло. І одного разу на батьківських зборах до нас були претензії: виявляється, Мирослав розказував іншим дітям, що вони попадуть у пекло. Діти прийшли додому перелякані! (Сміємося всі разом — авт.).

Д.: Кажуть, поганий приклад краще чіпляється, ніж хороший. Як прищепити дитині хороше? Маєте рецепт?

А.: Я бачив хороших батьків, у яких виросли погані діти. І поганих батьків, у яких виросли хороші діти. Універсального рецепту не існує. Важливо самому ходити перед Богом. Але все одно дитина може вибрати інший шлях. Просто тоді ти будеш знати, що зробив усе можливе, щоб дитина спаслася. Основне, на мою думку, це налаштувати дитину на особисті стосунки з Богом, на особисту відповідальність перед Богом. Я кажу Мирославу: я буду відповідати перед Богом за себе, а ти — за себе; як ти сьогодні ставишся до нас з мамою, так твої діти потім будуть ставитися до тебе.

Т.: Ми дуже хочемо, щоб він виріс хорошою людиною і християнином, але вибір Мирослав робить сам. І ми даємо йому право на цей вибір.

А.: Я не розумію, який сенс привчати ще не відроджену дитину до церковних обрядів, щоб вона їх формально виконувала. Багато віруючих так учать дітей, роблять із них релігійників, а потім самі ж їх критикують. Так з’являються ДВР.

Д.: То як батько й матір можуть привести дітей до Бога, до цих особистих стосунків?

А.: До Бога Отця може привести тільки Ісус Христос. Усе, що можуть зробити батьки, це навчити читати Біблію і молитися. Але навіть стараючись правильно виховувати дітей, я не на своє виховання покладаю надію, а на Бога, який може дати покаяння.

Д.: Мирославе, а в тебе були моменти, що ти молився — і отримав від Бога реальну відповідь?
М.: Так. Коли я був хворий, і Бог мене зцілив.

Д.: Отже, як ви вважаєте: у ситуації з відібраним телефоном — це біблійне виховання вплинуло на таку реакцію Мирослава?

А.: Я можу поставити інше питання: чи впливає на характер дитини те, що вона виростає, наприклад, у сім’ї алкоголіків? Звичайно, впливає. Хоча дитина легше піддється негативному впливу, але я впевнений, що так само впливає і виховання в християнській сім’ї.

Історія буде не зовсім завершеною, якщо хоча б коротко не згадати, чим закінчився піврічний судовий процес над кривдником Мирослава. Намагаючись викрутитися, злочинець спершу все заперечував і звинувачував хлопчика в брехні. Перед затриманням він витер із вкраденого телефону свої відбитки (щоправда, як виявилося, не повністю) і заховав його за трубами в під’їзді. Коли ж обвинувачена сторона зрозуміла, що речові докази не на їхню користь, вони вигадали нову історію: буцімто чоловіка хтось переслідував, у відчаї та безвиході він забрав у хлопчика телефон, щоб викликати поліцію. Очевидно, захист намагався зіграти на стані афекту й спростувати, що була погроза вбивства, яка значно посилює кримінальну відповідальність. Оскільки довести погрозу неможливо, підсудний заявив, що це батьки намовили хлопчика свідчити про погрози, аби отримати більше матеріальне відшкодування. До слова, батьки Мирослава, проявивши безмежну християнську великодушність, узагалі спочатку не збиралися судитися — за умови, що чоловік у всьому зізнається й щиро поросить вибачення. Тільки коли обвинувачений став брехати й поводитися нахабно, Антон твердо вирішив боротися за права своєї дитини. Неймовірно, але цей же факт потім використав захист на підтвердження своєї брехні: «Який батько, якщо його дитині справді погрожували смертю, вдовольнився б звичайним вибаченням?» Злочинець навіть подав зустрічний позов. Справа свідомо затягувалася, заплутувалася, Мирослав і його батьки втомилися від безкінечних експертиз та судових засідань. Але аргументи захисту були шиті надто вже білими нитками. Остаточний вирок підсудному — чотири роки позбавлення волі та 50000 грн штрафу. Проте на даний момент обвинувачений подав апеляцію.

Хтось, прочитавши цей текст, скаже, що життя дорожче за шматок пластмаси, і в таких випадках краще віддати матеріальні цінності, щоб не наражатися на додаткову небезпеку. Хтось обов’язково звинуватить батьків, що купили синові надто дорогий телефон… Та факт залишається фактом: у критичних ситуаціях людина показує якою вона є насправді. Нерідко сміливий на словах на ділі виявляється боягузом. А тихий і непримітний під час кризи стає справжнім героєм. Особисто для себе я зробив висновок, що Мирослав має щось дуже тверде у своїй особистості, якщо навіть у такому віці вміє долати одну з найсильніших руйнівних емоцій — власний страх. І це «щось» безперечно закладене в нього не без участі християнського виховання. Напевно, коли дитина залишається віч-на-віч із агресивним середовищем сучасного світу, коли поряд немає батьків — це і є перевіркою на міцність тієї основи, яку батьки встигли в ній закласти.

Дмитро ДОВБУШ,
м. Луцьк

"Благовісник", 4,2016