Шлях до Сонця

А для вас, хто Ймення Мого боїться, зійде Сонце Правди, і зцілення в променях Його…
Книга пророка Малахії, 4:2

Священне Писання нам говорить, що сонце світить усім людям: злим і добрим. Це правда, тільки я про це багато років свого життя не знала...

Я народилася й виросла в маленькому українському містечку Бобринець. Центр України, Кіровоградщина. Народилася в багатодітній родині, п'ятою та єдиною дівчинкою. Чотири старших братики кривдили мене. Батько пив і помер, коли мені було 5 років. Мама працювала дуже багато, щоб нас підняти. Щоб розрізняти дари й таланти, ніхто й не думав, усі думки були лише про те, щоб дітей нагодувати й хоч сяк-так одягнути. Мама була прекрасною, освіченою та інтелігентною жінкою. Працювала медсестрою в школі-інтернаті. Нам було дуже складно жити, про Бога ніхто й не згадував, і не говорив. Це були 1960-ті роки. Говорити про Бога заборонялося. Але вже тоді перші Божі посіви були в моєму серці.

На нашій вулиці був дім молитви. І ми бачили, як у недільні та святкові дні цілі родини, гарно одягнені, радісні й веселі, прямували до нього. Скільки їм услід вимовлялося всяких слів, неприємних коментарів. А я завжди дивилася на них і трошки заздрила. Я бачила, як вони радіють, йдучи до церкви. У мене цього не було. Я дивилася на них, як на білу хмару, як Ассоль дивилася в далечінь в очікуванні корабля з червоними вітрилами.

Я від усіх проблем і образ тікала в країну книг та ілюзій. Там могла бути собою. Там могла мріяти. Писати вірші стала в 10-річному віці.

А вже тоді Бог сіяв Своє насіння. У моєму класі вчився хлопчик Володя Шимко. У нього була велика й дружна сім'я (тепер вони всі живуть в Америці). Їх злобно обзивали «штундами». А ми з ним дружили, і жили вони недалеко від нас, і мама його працювала разом із моєю мамою. Я вже тоді стала помічати, що вони не такі, як усі.

Минуло багато років, грішне життя дуже познущалося наді мною, але я й гадки не мала, що Бог може любити мене, що десь світить сонце, хоч і закрите хмарами.

Вийшла заміж за гарного чоловіка, жили дуже бідно, але дружно. Нам казали, що в нас не буде дітей, але Бог вирішив інакше. Народилися діти, троє дітей, і прийшли проблеми. Найстарша дочка, коли їй було два з половиною роки, у дитячому саду випила ацетон — і кілька тижнів ми провели в реанімації. Я на той час була вже на п'ятому місяці вагітності, чекала другу дитину. Що ми тоді пережили, знає один Бог. Диявол хотів убити відразу двох наших дітей, але Бог заступився. Ми вже тоді молилися з чоловіком, як могли. А лікарка в реанімації нам відразу сказала: «Моліться Богу. Люди тут безсилі».

Скільки довелося нам пережити болю і страждань, коли 15-річній доньці поставили діагноз — рак крові! Бог і тоді виявив Свою милість над нами, зціливши її, хоч ми тоді не знали Його.

У середнього сина було хворе серце, але Бог беріг. Наймолодший народився таким красивим і тямущим малюком, але з судомним синдромом.

Коли мені виповнилося 35 років, я серйозно захворіла, і щоб наймолодший синок не бачив, як я помру, віддали його в дитсадок. Це був довгий шлях.

Криза в країні, криза в сімейних стосунках. Чоловік залишився без роботи, постійно хвора дружина, що ниє, — це все не збільшувало любові й не зближало нас. Щоб хоч якось вижити, ми стали гнати самогон і продавати. Розуміли, що це погано й бридко. Але тоді іншого виходу просто не бачили. Потрібно було лікувати мене, ростити й навчати дітей.

А в цей час подруга юності (і кума наша) стала відвідувати церкву, приходила до нас і розповідала про Бога. Я слухала, а чоловік виходив із дому, щоб не чути. Так тривало шість років. За цей час дочка вийшла заміж і розлучилася. Я майже перестала ходити й бачити. Часто впадала в таку депресію, що й думала скоїти з собою щось лихе. Але одного дня саме в такому стані мені прийшла думка піти до церкви. І вже на другий день я була в ній. Це відбулося 2 лютого 2004 року.

Як раділи діти, що мама покаялася! Якби хто бачив, як ми всі раділи, коли 2 лютого виливали в сніг бражку! Це була свобода й радість! Крізь хмари пробивалися перші промінчики сонечка. Слідом за мною прийшов до Бога чоловік. Потім — донька, потім — молодший син. Із середнім сином були проблеми. Він пиячив і сильно бився. Ми бачили його одержимість. Він і лікувався, і був 2 рази в реабілітаційному центрі. Каявся — і знову зривався. Одного разу, узявши в руки сокиру й занісши її наді мною з чоловіком, вимагав, щоб ми зреклися Бога. Ми тоді дивом втекли від нього. Він потім від злості розніс сокирою лавку в друзки… Його вже 6 років немає. Але перед тим, як він пішов, Бог показав йому сон — і син зрозумів, що це означає. Він серед ночі вийшов у двір і молився Богу. А вранці попросив, щоб батько приїхав. І вони вже вдвох молилися за прощення й покаяння сина. Рівно через тиждень його вбили. По-людськи — трагедія, але благий Бог і тут явив Свою любов нам і милість до нашого сина. Тепер уся наша сім'я (8 осіб) християнська, ми віруємо в Ісуса Христа, Господа й Спасителя. Чоловік проповідує в нашій церкві й служить керівником чоловічого ансамблю й хору. Я служила в дитячому служінні лялькового театру. Сама писала п'єси.

Р. S. Мені лікарі поставили смертельний діагноз як жирну крапку на моєму житті, але Бог поставив маленьку кому. Якраз ця подія збіглася зі смертю сина. Депресія знову постукала в моє серце. Але на цей раз за мене боролася вся моя сім'я, церква. Я сама протистояла ворогові як могла, здавалося, сили закінчуються. Але зі мною, як і завжди, був Той, Хто сильніший за всіх. Мій Батько — Бог всемогутній!

Ми служимо ще й в інших церквах. А вдома готуємо їжу й годуємо 5 вдів нашої церкви. У 2016 році видала з Божою поміччю шість книг.

Ось такий довгий шлях до Сонця. Але самі ми б не пройшли його. Тільки Бог Своїми міцними руками розвів хмари в нашому житті — і для нас засяяло Сонце правди. Мені 60 років. Я вірю і знаю, що кращі мої дні — попереду. І я можу сказати, як казав Ісус Навин: «А я та дім мій, ми будемо служити Господу».

Хочу підбадьорити вас: у якій би складній ситуації ви не опинилися, пам'ятайте, що Бог чекає вас. Він давно простягає вам руку допомоги — і тільки від вас залежить, коли закінчаться ваші поневіряння. Простягніть назустріч Ісусу свої руки й скажіть Йому «так». Він змінить ситуацію. Я не обіцяю вам, що відразу все стане, як у казці, легко й просто. Але ви пізнаєте Того, Хто завжди вам допоможе і вкаже шлях до Сонця.

Любов Федюкевич

"Благовісник", 1,2019