Аварія, яку Бог повернув на добро

Це було в 2002 році, восени. Я відвозив місіонера з Рівненщини, який працював на Вінничині, у Калинівці, додому. І разом віз гроші одній новонаверненій сім’ї, яка недавно прийняла хрещення. Вони не мали фінансів, щоб заплатити за оренду квартири. Їх хотіли виселити. Чоловіка навіть погрожували побити. А в них троє дітей… У мене було 100 доларів, я поміняв їх на гривні, половину віддав, половина лишилася в мене.

Коли я віддав ті гроші, висадив місіонера і вертався додому, то вже недалеко від церкви у Вінниці потрапив в аварію. Їхав лікар у нетверезому стані, перетнув подвійну суцільну лінію і вдарив мій автомобіль. Уже сутеніло. Я саме минав міст через Південний Буг, праворуч від мене їхав тролейбус, а прямо на мене виїхав він. Я вже не міг нікуди вивернути. Ледь не скинув мене з мосту.

Свідки казали, що він вийшов, побачив, що я мертвий (а я був непритомний), залишив ключі у своєму джипі й став тікати в напрямку Києва попід річкою. Але люди викликали поліцію і його затримали. Двоє чоловіків стали виймати двері, щоб мені допомогти. Я прийшов до тями, запитав: «Чи я винний?» Кажуть: «Ні!» Я попросив подзвонити до моєї дружини, сказати, що зі мною, дав номер і адресу. І знову знепритомнів. Тоді приїхала швидка, міліція, преса… Мене в місті знали як служителя. І коли дружині приїхали повідомити, що чоловік потрапив в аварію, то сказали, що я помер, бо бачили, що у швидку мене заносили непритомним. Решту грошей, яка була при мені, по дорозі забрали.

Дружина побігла в лікарню — туди було метрів 500. Біжить, плаче… Але Господь говорить їй у серці: «Не переживай, він буде жити!» Вона прибігла, і якраз я розплющив очі. У мене були переломи лівої ноги — коліна, нижче коліна, стегна. Травмовані внутрішні органи, сильний струс. Я лежав півтора місяця в ліжку, не міг спати, було дуже важко, сильний біль. Приїжджав Михайло Паночко, брати зі Львова, молилися. Через два тижні мені мали робити операцію — хотіли навіть ногу відрізати, бо вона почорніла. Але, слава Богу, обійшлося. Робили операцію 3,5 години, поставили пластину нижче від коліна, штир у стегно… Після лікарні я ще довго їздив на візку, так і проповідував у церкві. Пам’ятаю, тоді ще опалення у приміщенні не було, холодно… Аж іній на вікнах виступав. Потім ходив на милицях, з тростиною. І з Божою допомогою поступово відновився.

А щодо цього чоловіка, лікаря, то спочатку хотіли все влаштувати так, ніби не він був за кермом, що машину викрали. Але були свідки, які його бачили. Тоді хотіли зробити, буцімто він не був п’яний, а щось відмовило в машині. Його матір працювала в медінституті. Вона взяла у нього два аналізи, але не знала, що слідчий сказав узяти ще й третього. Тож і це в них не вийшло. Нас разом привезли в лікарню, я був на першому поверсі, а він — на другому. Ще не було відомо, чи я житиму, чи помру. І вони просто чекали інформації, не допомогли ні медикаментами, ні фінансами.

Ми грошей не мали — я був повністю в служінні. Але Бог попіклувався. Пам’ятаю, потрібно було дітям в школу йти, а не було за що їм теплі куртки купити. Я молився, і Бог посилав людей, які допомагали. Дякую Богу за це! Хоча я не міг працювати років три. Уже коли я вийшов із лікарні, приходила його мама й слідчого посилала, просили, щоб я написав розписку, бо його мали з роботи звільнити і мав бути суд. Кажу: «Я готовий простити, але, будь ласка — компенсуйте нам витрати. Чи віддасте, чи ні — ваша воля. Але зрозумійте, що є закон сіяння і жнив. Якщо людина сіє зло, то й пожне зло…» І вона відповідає: «Степановичу, я зрозуміла!» Вони віддали кошти за автомобіль, за операцію. І я його простив, благословив. Він сам хірург, то коли люди з нашої церкви робили в нього операції, то завжди казав: «Передавайте пастору вітання!» І на нього, і на маму ця ситуація сильно вплинула.

Ще коли лежав у лікарні, то думав: «Боже, що ми можемо зробити для цих людей?» Я познайомився з лікарями, молився за людей… А згодом, коли навчався в семінарії з Анатолієм Кліновським на ступінь магістра, то познайомився там з братами з США, які мали виїзну клініку. І я домовився, щоб вони приїхали до нас. Ми провели два рази цю виїзну клініку біля нашої церкви, яка якраз неподалік від лікарні. Я поговорив із завідувачкою — і нам виділили кабінети, яких не вистачало. І лікарі-християни обстежували людей. Удень приймали по 300 чоловік. Решту обстежень — проводили біля церкви в мобільній клініці, там було і благовістя. Щовечора робили богослужіння. Дуже багато людей увірували й прийшли до церкви.

І потім я зрозумів — хоча й довелося пережити такі труднощі, але Бог повернув їх на добро. Я запитував: «Боже, чому Ти це допустив?» — «Я хотів, щоб ти навчився співчувати Моєму народу». І коли я потім приїжджав у села, то завжди запитував служителів, чи є хворі по домах, і старався відвідати, помолитися. Тому що сам пережив…

Василь ЛЮБЧАК

"Благовісник", 2,2021