Коли двоє — одне, і одне — двоє

Пам’ятаю, як на весіллі моїх друзів, де я мав честь дружкувати, пастор (можливо через втому чи особливі переживання) завершив шлюбні настанови фразою: «Тепер ви вже не одне, а вас двоє». Тоді ми та весь зал ледь не луснули зі сміху.

Однак із кожним наступним роком свого сімейного життя переконуюся, що той служитель, помінявши місцями частини відомого біблійного вислову, можливо, і сам того не підозрюючи, проголосив важливу практичну істину подружнього співіснування. У шлюбі двоє людей стають однією сім’єю, але все ж таки залишаються двома різностатевими особами — із різними душами та світоглядами.

Звичайно, сім’я — це прообраз стосунків між Христом і Церквою. Генрі Клауд у своїй книзі «Бар’єри» справедливо стверджує, що «є речі, які може зробити лише Христос; є речі, які може зробити лише Церква; і є те, що вони роблять разом. Лише Христос міг померти за нас. Тільки Церква може представляти Його на землі за Його відсутності й слухатися Його заповідей. І разом вони можуть багато робити, наприклад, рятувати заблукалих. Так само й в шлюбі: одні обов’язки виконує чоловік, інші — дружина, а є речі, які вони роблять разом».

У сім’ї двоє стають одним, але кожен зберігає індивідуальність. Кожен будує стосунки, але веде й особисте життя. Бо в кожного свій шлях вдосконалення, духовного росту, спілкування з Богом.

Нам легко тримати кордони в речах, які стосуються матеріальної сфери: до прикладу, дружина не одягає речі чоловіка — і навпаки (хоча, правди ради, інколи Марічка любить без дозволу взяти мої футболки чи теплі шкарпетки).

Але частіше проблеми виникають, коли ми не поважаємо душевних кордонів один одного. Буває, що чоловік і дружина вважають, ніби володіють усім єством свого партнера як матеріальною власністю, нехтуючи прикладом стосунків, які Христос вибудовує з людиною. А вони засновані на дружбі, повазі, вільному виборі.

Сам Бог, будуючи стосунки з людиною, по-перше, доказує Свою любов і демонструє повне безумовне прийняття. І вибирає для цього найсприятливіший час і найкраще самопочуття людини, щоб донести Свою істину. Тому що Він, по-перше, поважає своє творіння, а по-друге — має ціль не просто звістити Істину, але донести так, щоб людина зрозуміла й прийняла її.

Багато проблем у нашому шлюбі виникали саме через неповагу до душевних кордонів одне одного. Ми іноді не враховували того, що є такі закутки душі, які контролює сама людина. І сама вирішує, кого й коли туди впускати. (Саме тому є подружжя, які фізично живуть в одному домі, але душами — на різних континентах).

Ми були виховані в сім’ях із несхожими традиціями в різних регіонах України. І намагалися насильно переробити «недосконалість» (на нашу думку) партнера — вимагали не тільки відповідної поведінки, а й визначених почуттів чи бажань, забуваючи, що всі зміни можливі в атмосфері любові та повного прийняття. І передається це особистим прикладом, а не вимогами чи наказами.

Неповага до душевних кордонів дружини була моєю найбільшою помилкою перших років спільного життя. Марічка переїхала зі столиці до мене в Івано-Франківськ. Їй потрібен був час на адаптацію в новому культурному контексті, адаптацію для побудови стосунків із незнайомими людьми — моєю родиною та друзями. А я хотів, щоб їй відразу всі та все подобалося, щоб вона була завжди веселою, усім усміхалася, хотіла того, що і я, любила ті ж страви, які я (їх готувала моя мама). Але для цього потрібен був час і свобода.

Звичайно, сьогодні є те, що ми робимо разом: плекаємо нашу любов і дружбу, виховуємо дітей, допомагаємо один одному в служінні. Але ми також навчилися поважати кордони один одного. Є речі, які ми робимо окремо: я керую сім’єю, Марічка допомагає мені в цьому. При цьому ми навчилися поважати особисті кордони роботи, служіння, фізичних контактів, вільного часу, спілкування з друзями й відпочинку. Ми вивчили мови любові один одного, тому знаємо, хто в чому має потребу, і намагаємося задовольняти ці потреби.

Богдан ГАЛЮК

Благовісник, 1,2023