«Татусю, поцілуй мене!»

«Якось я дуже суворо покарав свою дочку, справедливо покарав, непокірність «вибивав» із її свідомості, «учив» життю. Тоді їй було лише шість років, але я ніколи не забуду, як пильно й серйозно вона дивилася на мене. Зіщулившись у клубок, то відвертаючи, то знову повертаючи до мене своє залите сльозами обличчя, вона чекала від мене головного — її схвильована душа просила заспокоєння й втіхи. Не маючи сили стримуватися, вона буквально прошепотіла: «Татусю, поцілуй мене, будь ласка». Але я був надто засмучений тоді — і, гніваючись, зачинив за собою двері. Відтоді такі прохання не повторювалися, дочка цілувала мене якось відсторонено-формально. Можливо, тоді й «зачинилися» двері її серця, можливо, тоді я й став її втрачати… Багато чого я недоглянув, багато чого… І гарячкував часто, і холодну стриманість виявляв невчасно. Так, я вчив її правильно жити, але не вмів слухати. Серця її благаючого я не почув, багато разів не почув, метання й сумнівів її душі не помічав», — відверті зізнання одного знайомого батька звучали для мене, як печальний гімн про минуле, як гіркий урок життя…

«На жаль, лише з досвідом ми починаємо розуміти, що кожна дитина — це особлива особистість, яка потребує індивідуального підходу й шанобливого ставлення. Усі діти різні, як, власне, й причини їхніх падінь і злетів. Ми багато не знаємо про дитячі душі, дуже багато! Що переживає дитина в цьому безумному й ворожому для неї світі? Які таємниці вона носить у своєму серці? Море питань, море! Як і море дітей, що самотньо б’ються в павутині спокус, тонуть серед хвиль суперечливих правил старших і безмовно благають допомоги», — я слухав сповідь зажуреної людини, яка пережила душевне зворушення. У цього переміненого горем чоловіка я вчився життя, убирав серцем правду буття…

Ми іноді забуваємо, як важко дорослішати та як важко дітям боротися зі спокусами на самоті. Крізь рожеві окуляри молоді люди дуже наївно дивляться на життя. Їм хочеться все спробувати й пережити. Вони закохуються й розчаровуються, мріють і сумують, дружать і ведуть свої дитячі «війни». Чи помічаємо ми це? Недосвідченість, прагнення незалежності й самоствердження змушують їх наслідувати не лише добре. Вони губляться в цьому «дивному» житті, не можуть розібратися у своїх почуттях і поривах. Поведінка дітей дуже спонтанна, вони легко піддаються мимовільним бажанням. Про таємні сердечні захоплення звіряються тільки обраним. Хто вони, ці обрані? Чим захоплюються наші діти? Багато хто з них живе в «тумані» невизначеності, нерідко самі на себе накликають приниження й біль. Інертно рухаючись життям, вони кидають виклик не лише один одному, але й нам, дорослим, не думаючи про наслідки, бездумно ризикуючи — і навіть гинучи. Є діти-бунтівники, які живуть відчужено й роздратовано, цинічно й самотньо. Але більшість дітей шукає дружби й любові, прагне справжньої близькості й керівництва, і як їм іноді бракує посмішки й дотику! Їм потрібні межі, чіткі межі їхньої «духовної батьківщини», де панують життєдайні закони батьківсько-материнського прийняття, де царює Бог.

Iван ЛЕЩУК

Благовісник, 1,2023