Прохідний двір

Жила собі звичайна родина у звичайному селі, у звичайній сільській хаті. Ця звичайна селянська родина мала свій хлів, свій льох, свій город, свій сад, своє подвір’я, огороджене частоколом. Жила собі, господарювала, біди й горя не знала.

Але біда не спить, вона підстерігає простих і непростих людей завжди, чекає зачіпки, щоб заявитися в гості. І не просто так, а з претензіями. Тож дочекалася — і прийшла до нашої звичайної родини: «Вітайте, я ваша родичка». Прийшла разом із невісткою.

А невісточка була з незвичайної сім’ї — із сім’ї особливих поціновувачів зеленого змія. Горілка, вино були їхнім захопленням. Тож якось вони навідалися в гості до своїх сватів із пляшкою міцного напою: «Зустрічайте нас, шановні родичі». А свати, як люди гостинні та добрі господарі, накрили стіл різними наїдками. І почалася гучна гостина з побажаннями за чаркою, піснями й танцями. А потім і вдруге прийшли, і втретє. І вже й не самі, а зі своїми друзями-пияками. Як же не прийти? Приймають, пригощають, може, щось їм і не подобається, але мовчать. Правда, пробували не мовчати, то ті присоромили: «Ай-ай-ай, хіба так можна? Ми ж родина, ми з добром, щоб разом порадіти». Тож із часом дім добрих господарів став місцем п’яних бенкетів. Приходили вже всі, хто не лінувався. Хвіртка не зачинялася, і двері в хаті також.

Звичайно, що біда була разом із ними. Тож помаленьку звичайна родина стала незвичайною. Полюбив зеленого змія син, а потім господиня, та й господар був не проти розважити його. А де змій — там безлад. Город став заростати, сад всіявся бузиною. Хата, хлів, льох, огорожа стали валитися. Але біда на цьому не заспокоїлася. Син із невісткою так спилися, що зрештою їх позбавили батьківських прав, а їхніх дітей забрали органи опіки. А потім і самі господарі повмирали разом із синочком, віддали, як в народі кажуть, Богу душу.

А до того часу огорожа з частоколу згнила повністю, ніби її й не було.

А біді ще мало. «Гей-гей, людоньки! — гукає вона. — Хазяїв немає, огорожі немає. Це вже нічиє, робіть тут, що хочете».

Тож стало колись хазяйське подвір’я прохідним двором. Спочатку бігали собаки туди-сюди, сусідські кури греблися, де хотіли. А потім самі сусіди знайшли тут дорогу навпрошки: подвір’я, сад, город — і ти вже на іншій вулиці. А за сусідами всі, хто хотів. Комусь треба цеглина чи шиферина, чи дошка — он там нічийні хата, хлів, льох. Двір прохідний, без огорожі. Чого б не взяти? І брали. У когось назбиралося на подвір’ї багато сміття: «А навіщо його кудись далеко везти? Он там двір без огорожі, прохідний — можна туди». І за кілька років у хаті грубки, печі, дверей, вікон не стало, хліва не стало, шиї в погребі не стало. Сам льох, сад засипали сміттям. От що значить — немає огорожі, прохідний двір.

Але ж не вічно бути господарству нічийним. Заявився новий власник. Хоч хати ще нема, а межі маєтку треба означити — без огорожі ніяк. І поставив. Але важко прохідному двору стати непрохідним. Фіртка не закривалася — постійно люди йшли туди та сюди. А коли закрилася, то перелазили через огорожу. «Нащо ви це робите?» — запитав господар одного з таких. І почув: «Тут завжди була стежка. Я ходив сюдою і буду ходити». А інший сусід став вимагати в хазяїна виділити спеціальну смужку його землі для стежки через подвір’я, сад і город, бо ж так йому зручно. Ще й навіть став закликати до його совісті, а зрештою поскаржився на нього голові села…

От що значить — звикнути до прохідного двора. Бо це ж так зручно, так вигідно всім, але тільки не для господаря…

Василь МАРТИНЮК

Від редакції.

Ця літературна замальовка, яка більше схожа на байку, узята з реального життя. У ній майже немає так званих літературних домислів.

І мораль цієї не дуже веселої історії багатогранна: тут можна було б говорити і про гріхи, яким ми дозволяємо ходити по нашій території, і про диявола, який теж не проти скористатися нашим обійстям, і про наші особисті слабкості та звички.

Але ця розповідь також є дуже яскравою ілюстрацією порушеної теми про особисті кордони. Вона показує причини, чому можуть зникати межі, та наслідки такого стану.

На самому початку на цьому сільському обійсті було все добре: і паркани, і порядок, і контроль господарів над ситуацією. Але допустили недбалість, не пильнували, не надавали належної уваги контролю над своїм подвір’ям — і в результаті він став прохідним двором. Особисті межі стираються тоді, коли ми їх ігноруємо, коли поводимося безпечно, коли дозволяємо комусь сторонньому втручатися в наше життя. У результаті втрачаємо не лише власну територію, свій особистий простір, а втрачаємо практично все.

Другий важливий висновок із історії — коли зникають межі, заборонні знаки, коли сторонні звикають до такого стану й перетворюють нашу територію на смітник, дуже важко потім знову встановити нові межі. У цій оповіді найстрашніше не стільки те, як господарі довели свою приватну ділянку до такого стану, а те, як реагували сусіди на намагання нового господаря знову встановити межі. Вони настільки звикли топтати чужу територію, що почали щиро обурюватися, коли їм це заборонили.

Встановлювати межі буває боляче. Нерідко це призводить до конфліктів із добре тобі знайомими людьми. Але уявіть, що було б, якби новий господар не проявив потрібної принциповості в цьому конфлікті?! Чи було б нормальним, якби через ваше подвір’я вдень та вночі ходили сторонні, бо вони так звикли?

Ця історія показує важливість встановлених особистих меж та готовність їх відстоювати навіть тоді, коли це призводить до неприємних ситуації. Якщо цього не робити, наше приватне життя, наш фізичний, емоційний та духовний простір може просто перетворитися на смітник та прохідний двір — і в кінцевому результаті це зруйнує нас.

Благовісник, 1,2023