Олександр Душкевич: «Вражає, наскільки Бог відкритий для людей під час війни!»

Олександр Душкевич — пастор церкви в м. Баштанка Миколаївської області — у березні 2022 року з дружиною та двома дітьми опинився на лінії бойових дій. Про обставини, у яких довелося служити, він розповів журналістам телепередачі «Голос, що кличе».

Війна застала нас удома. Прокинувшись 24 лютого, з новин зрозуміли, що все дійсно серйозно. Зібралися й всією сім’єю поїхали в дім молитви. З’їхалася молодь нашої церкви. Ми зрозуміли, що прийшов час діяти, хоча ще не знали, що саме робити. Спочатку стали збирати допомогу — речі, одяг… Проводили богослужіння, молилися з людьми. Поступово приходило усвідомлення, що війна тепер — не десь далеко, а торкається кожного з нас.

1 березня російські війська в’їхали в Баштанку. Ми в цей час були з іншими сім’ями в домі молитви, доплітали маскувальні сітки. Нас попередили, щоб ніхто нікуди не виходив. Ми почули постріли з автоматичної зброї, потім — із важкої зброї… Усіх дітей завели до підвалу. Його площа невелика, але, як пізніше дізналися, — може вмістити 70 чоловік.

Я піднявся на дах дому молитви. Побачив російські БТРи, гаубиці, машини з боєприпасами. Пролунав сильний вибух — це був прицільний удар наших. Від місця влучання до дому молитви було десь 800 м, але я думав, що в нас вікна повилітають.

З того дня все змінилося — війна на наших вулицях! Це усвідомлення було не тільки в дорослих, а й у дітей. Російські солдати покинули техніку й порозбігалися містом. Ночами ми чули постріли в нашому районі. Від бомбардувань постраждало багато будинків.

2021 року баштанська церква відзначила своє 30-ліття. Община була активною, проводила різноманітні дитячі програми, табори, євангелізаційні заходи. Люди знали про церкву, проте не приходили на богослужіння. А коли почалася біда, то стали йти в дім молитви зі всього мікрорайону. Наше приміщення розраховане на 200-250 сидячих місць. Іноді доводилося приймати до 200 людей на ночівлю, і ми не знали, де їх класти. Доводилося зсувати лавки, шукати якісь матраци, дехто приходив зі своїми ковдрами… Мабуть, люди мали таке розуміння, що це Божий дім, тому його не зачепить, що тут безпечніше. Приходили на день, лишалися ночувати — і вже не хотіли кудись іти…

Пізніше ми дізналися деталі наступу: російська техніка йшла колоною з 200 бойових одиниць і зустріла опір місцевої тероборони. Тоді вони поділилися на дрібніші групи — і в’їжджали по черзі. Перші — не пройшли, їх одразу зупинили. Тоді інші трохи від’їхали, повернули гради й стали запускати по місту. Снаряди летіли хаотично, але падали на край, де розташований дім молитви. За кілька будинків — зруйнувало дах, на вулиці нижче — побило хати. Там жив наш диякон із сім’єю, вони встигли заховатися в погріб, прилетіло прямо в його сарай, постраждав будинок — вікна, двері. Але вони вижили. Потім російські війська пішли далі по селах, зрозуміли, що тут не пройдуть. Але все одно продовжували обстрілювати місто. Ми молилися, щоби Бог зберіг — не стіни дому молитви, а життя й душі людей всередині нього. Потім люди самі зауважили, що скрізь прилітає, а сюди — жодного разу. Ми тільки помітили кілька отворів в черепиці від дрібних уламків і маленький отвір в одній із шибок.

Люди переживали травматичний досвід, усі були налякані. Ми постійно перебували з ними. У той час я навіть не знав, як діяти. Що казати іншим, коли й сам переживаєш? Але Бог давав слово, яке втішало. Коли ховалися в підвалі, відкривали пісенники й разом співали, молилися. Коли інтенсивність обстрілів трохи стихла, проводили вечірні зібрання о 20:00. Ми розуміли, що в першу чергу людям потрібен Бог, тому що життя може обірватися в кожну мить.

Запитують, чому я не виїхав. По-перше, я мав розуміння, що повинен бути там, де Бог мене поставив. 2021 року мене рукопоклали на служіння пастора, перед цим кілька років виконував його обов’язки. Я довго думав, вагався щодо цього рішення — ще молодий, чи справлюся… Але згодом утвердився, що це справді Божий поклик, якому я не можу відмовити. У моєму серці була любов до людей. Запам’яталися слова Олександра Попчука: «Наскільки я знаю власні недоліки, то ніколи б не довірив собі те, що довірив Бог. А якщо Бог мені довіряє, то як я можу Його підвести?»

Пам’ятаю, як ми заїхали додому, зібрали речі про всяк випадок, помолилися, і я запитав у сина, доньки, дружини: «Що у вас на серці? Що будемо робити?» І всі вони сказали, що не хочуть кудись їхати, тікати. І ми всі лишилися в місті до певного моменту.

Десь у середині березня в неділю ми були вдома, збиралися на зібрання. На той час уже підтягнулися ЗСУ, відбувалися бої, були перебої зі світлом. І о 7:30 ранку пролунали дуже потужні вибухи на околиці міста, потім — звук реактивного літака. Ми полякалися, попадали на підлогу. Потім виявилося, що було скинуто три авіабомби у спальний район. Це десь за кілометр від дому молитви. Одна з бомб впала біля хатини нашої сестри — відповідальної за недільну школу. У той день у неї ночували дочка з зятем та онуками, бо в квартирі лишатися було страшно. Жінка розповідала, що вони якраз закінчили молитву, коли пролунав вибух. Вибухова хвиля пронеслася через хату, але слава Богу ніхто не постраждав, крім її чоловіка. Його трохи привалило, осколком поранило руку й контузило. Сусідню хату завалило, але сусіди лишилися живі. Ще в одну хату влучило, але дідусь, який там жив, рано вранці кудись пішов і тому не постраждав. Це живе свідчення, як Бог зберіг людей! Після того авіаудару я зібрав сім’ю й сказав: зараз ви їдете. Вони не хотіли, але я наполіг. Вони виїхали за межі країни.

Загалом, слава Богу, з нашої церкви за час війни ніхто не загинув. Один наш брат служив в АТО в 2014 році. Коли повернувся, став дияконом церкви. Ми з ним ровесники. Його знов мобілізували, він служить. Розповідає, як солдати на війні починають вірити в Бога, неодноразово побачивши Його захист під час бойових дій.

На початку червня до нас прилетіли три «іскандери». Я знав, що це таке, але ніколи не бачив їхньої дії на власні очі. Так, це були саме «іскандери», адже військові кажуть, що вони найбільш точні. Вони упали в центральній частині міста, пошкодили будівлю адміністрації, житловий будинок. Наш спорткомплекс знищило повністю. Загинули люди. Після 1 березня в місті вже видно було наслідки російського вторгнення — спалені магазини, аптеки… Але тепер руйнувань стало в рази більше. Багато людей виїхало.

Ми не переставали проводити церковні зібрання. Приходило 50-60 чоловік. Також служили нашій теробороні — готували для них їжу. Наша громада стала хабом для евакуйованих осіб. Прийняли понад 7000 чоловік — когось тільки на ночівлю, когось на довше. Це якщо не рахувати тих, хто зупинявся транзитом — тільки відпочити, перекусити, таких могло проходити до 800 чоловік на день. Ми почули багато дивних історій спасіння від людей, із якими довелося ближче поспілкуватися. Ось деякі з них.

Якось у кінці богослужіння в дім молитви заходять люди — збуджені, на емоціях… Стали знайомитися. Вони розповіли, як виїжджали зі свого села з-під Криму іржавим старим жигулем. Біля Снігурівки стояли російські блокпости — машинам не давали проїхати. Їхній жигуль був останній у колоні. Прочекавши кілька годин, вирішили їхати полем. Це був квітень, дерева ще не в зелені, усе видно. Там було багато замінованих територій, а дороги вони не знали. Раптом одна жінка, яка була з ними, скомандувала: «Зупиніться, треба помолитися!» Я її запитав: «Ви віруюча?» — Каже: «Ну як… Православна, як усі…» Якось вони там помолилися, попросили Божої допомоги, сіли й поїхали далі. І тут — назустріч іде чоловік, просить підвезти. Каже: «Я знаю дорогу, я вас проведу». Сів і він каже: «Зараз туди не їдьте, їдьте сюди, бо там заміновано». На іншому повороті: «Там розтяжка, туди не їдьте!» На трасі теж була покинута замінована техніка. І так провів їх до самої Баштанки. Кажуть: «Якби не він, нас би уже не було…» Я вже думав — ангела їм
Бог послав. А потім з’ясувалося, що цим чоловіком був один волонтер зі Снігурівки, який евакуйовував людей — гаряча голова, їхав туди, куди ніхто не наважувався. Місцевий, знав усі «партизанські» стежки. У той день він на шкільному автобусі їхав вивозити людей із Херсона. Але саме пройшов дощ, і він загруз на тому полі так, що не зміг виїхати — по самі двері. Таким чином і натрапив на той жигуль.

Інша історія. Одна жінка з дітьми, яка кілька днів у нас жила, від’їжджаючи, сказала: «Хочу вам щось розповісти». Колись вона ходила на зібрання, але — робота, дім, господарство... Одним словом, покинула церкву, перестала молитися, читати Біблію. Коли їхнє село стала обстрілювати артилерія, вони з сусідами заховалися в погребі. Каже: «Я всю ніч проплакала: Господи, змилуйся, обіцяю Тобі служити!» Коли під ранок все затихло, і вони повиходили з погреба, то побачили, що всі будинки навколо побиті, тільки одне їхнє подвір’я ціле. Вона не могла далі розповідати — заплакала. Кажу їй: «Не знаю, куди доля вас занесе, чи на захід України, чи в Європу. Але де б не були, не забувайте своєї обітниці Богові, Він вас зберіг! Служіть Йому».

Я знав, щоб Бог сильний, читав у Біблії, щось сам переживав, чув свідчення інших. Але те, наскільки Він став відкритим для людей під час війни — просто вражає! На превеликий жаль, не всі це можуть оцінити. Коли обставини змінилися на краще, російські війська відступили, трохи зменшилися обстріли, із тих усіх людей, які перебували в домі молитви — лишилися з нами одиниці. Щоправда, стосунки лишилися, ми спілкуємося, вони постійно пропонують якусь допомогу, приносять продукти. Молимося й бажаємо, щоби Бог Святим Духом працював у серцях. Кажуть, що всім великим пробудженням передували добрі справи християн.

Хочу сказати, що Бог не має кордонів. Він усюди, Він знає нас зсередини. І Він завжди поруч. Коли ви в Ньому — не бійтеся. Приходьте до Нього, використовуйте кожну нагоду, щоби бути з Ним — через роздуми, молитву, Біблію. Тепер хороший час, щоб переглянути своє життя, переоцінити пріоритети. Я теж уже не такий, яким був, — щось змінилося всередині. Нехай ці переміни наближають нас до Бога! Хай Він Буде нашою силою та підкріпленням у ці часи!

Благовісник, 1,2023