Моя долина смертної тіні

Пів року тому ми жили звичним для нас життям. Мали свої мрії та бажання. Наприклад, моя мрія як служителя церкви, яку ми відкрили два роки тому, була в тому, щоб ми зростали як кількісно, так і духовно. Наша церква налічувала близько 50 членів, також 20 дітей, до 20 молоді. Тому й не хотіли їхати з міста, бо звик­ли тут жити, бачили людей, яким можемо послужити, і щодня думали, що це останній день бойових дій. Ми планували провести дитячий табір, молодіжний виїзд. Постійно молилися за мир в Україні. Перед самою війною були на п’ятиденному пості в Бердянську, а потім призначили триденний піст у своїй церкві. І ось на третій день цього посту розпочалася війна.

У той день ми вагалися — збиратися чи не збиратися нам на молитву. Вирішили зібратися, хоча вже лунали вибухи.

А далі почалися темні часи. Нас відрізали від зв’язку. Не було світла, води, газу. І разом із цим настали невластиві для весняного Маріуполя морози. У мене велика сім’я — восьмеро дітей і вже шестеро внуків. І не так то й легко було всім разом виїхати. Але й жити в місті ставало дедалі небезпечніше. Одного ранку я побачив, як сусід збирається в дорогу. Проте надвечір він повернувся додому й сказав, що місто оточене й виїхати дуже складно.

Я постійно ставив Богові запитання: «Боже, що робити? Що Ти очікуєш від мене? І взагалі, що відбувається довкола?» Ми виявилися неготовими до війни, бо просили в Бога миру й процвітання. І нам було приємно спостерігати за тим, як розвивалося наше місто.

Правда, я чув перед тим пророцтво про руйнування нашого міста, що тут не буде каменя на камені й танки їздитимуть містом. Але не вірив цьому. Не міг зрозуміти, чому саме наш Маріуполь, де досить багато церков, багато віруючих людей. Але коли я виїжджав із міста, воно було зруйноване на 85 відсотків. Тепер уже й на більше.

Але я не хочу розповідати про те, що пережив, хоча було дуже багато переживань. Уявіть, як то жити великою родиною з двома дворічними малюками, коли в хаті холодно, нема не те, що їжі, а й води. І при цьому треба ще підтримувати церкву, віруючих і невіруючих людей, які звертаються до тебе за порадою.

Я хочу говорити про те, чого Бог мене навчив за ці дні. Господь навчив мене цінувати прості блага життя, які ми приймаємо як щось звичне, зокрема електрику. Ми були цього позбавлені. Я став цінувати можливість зібратися разом на богослужіння. Став цінувати життя взагалі, бо ми щодня жили так, наче це наш останній день. Дуже хвилювався, щоб у цьому холоді й напівголоді діти й жінки не похворіли. І знаєте, що дивно: за ці 25 днів, які ми провели в облозі, ніхто не захворів. Але коли вже вирвалися й зупинилися в Бердянську, почалися проблеми зі здоров’ям. Ми розуміли, що це наслідки неймовірного стресу, який пережили.

Я почав по-особливому дякувати Богові за хліб свій щоденний, бо ми не бачили його багато днів. До 18 березня я ще ходив на роботу, ми охороняли один залізничний об’єкт, допоки не зникли двоє наших колег. Ще перед війною нам принесли сухарі для собак. І вони лежали в шухляді в колеги. Та от одного дня ми вирішили разом попити чаю, коли змінювали один одного. І колега каже: «О, в мене хліб є, сухарі точніше». Він дістав по два на кожного: один прицвілий, інший добрий. Ми зішкрябали цвіль і з’їли цей хліб із задоволенням.

Потім ми змушені були збирати дощову воду. І це у XXI столітті! А ще десь глибоко в моєму серці вже стала зароджуватися мрія: щоб тільки поховали нормально, тому що багато померлих лежало просто на вулиці, загорнуті в ковдру або й без того. Я це все бачив, і це бачили мої діти.

Після всього цього я став зовсім по-іншому дивитися на життя, став по-іншому розуміти слова: «За все дякуйте». Відчув неймовірну залежність від Бога. Знаєте, при рідних я ще тримався, але в миті, коли був на самоті або зі своїми друзями, то відчував, наскільки пригнічена й занепокоєна моя душа. Особливо актуально звучали тоді слова псалма: «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» І ця надія тримала нас під час бомбардувань, коли ми були в підвалі, коли в особливо важкі ночі чекали світанку, і тоді, коли стали вибиратися з міста.

Я колись читав про долину смертної темряви й не розумів, що це може бути. У житті Давида зрозуміло, а в моєму житті — ні. Але в ті дні, проведені в Маріуполі, зрозумів це. Пригадую, як ми з сином ішли до однієї старшої самотньої жінки, щоб допомогти їй забити плівкою вікна, із яких випало скло. То там, то тут було чути вибухи, і ми не знали, чи залишимося живими. Дружина перед тим відмовляла нас, але я кажу: «Мусимо помогти жінці, тому помолимося й вирушимо в путь». Наша долина смертної темряви пролягла через вулиці, де йшли бої, де їздили танки, як було сказано в пророцтві, якому я не вірив. Але, як написано в одному з псалмів, ми віддали свою дорогу Господу й поклали на Нього надію.

І Бог зберіг моє життя. Він зробив це не тому, що я пастор церкви, яка успішно розвивалася. Не тому, що зі мною були маленькі діти, за яких ми по-особливому хвилювалися. Але я впевнений, що щодо кожного з нас є Його воля й призначення. Тому переконаний, що Він не просто так зберіг мене й мою родину.

Будучи в Маріуполі, я постійно за­питував у Бога, чи варто еваку­йову­ватися, чи залишатися тут, щоб служи­ти людям? Я чекав, можливо, якогось відкриття чи сну, але Бог дав мені на пам’ять одну думку, яку я прочитав у книзі Віктора Куриленка. У ній автор говорив, що на першому місці в нас має бути Бог, на другому — сім’я, а потім уже служіння. Коли не поодинокі снаряди, а бомби стали вибухати поряд із моїм будинком, я вирішив, що час уже вибиратися, бо моя сім’я потребує захисту.

Тепер я переселенець, який шукає себе в цьому житті. Моя сім’я далеко від мене. Я відправив дружину з дітьми та внуками в Іспанію до сина, який туди виїхав зі своєю сім’єю у 2015 році, коли почалися військові дії на Донбасі. Але попри все я розумію, що маю виконувати у своєму житті те, чого чекає від мене Бог. Я в Україні, тому маю бути корисним своїй країні, допомагати людям.

Я й далі надіюся на Бога. Не тому, що все мені зрозуміло та йде за моїм планом. Покладаюся на Нього навіть тоді, коли змушений залишити свій дім і бути далеко від родини. Усі ці труднощі виробляють у мені ще більшу надію й довіру до Бога. Пригадайте Христа на хресті. Люди, дивлячись на Нього, кажуть: «Ну от, надіявся на Бога… Хай Він спасе Його!» Але Христос не втрачав надії на Бога навіть у найважчих випробуваннях. І це приклад для нас навіть у ті часи, коли ми проходимо долиною смертної темряви. Навіть тоді, коли сльози стають для тебе хлібом, навіть тоді, коли ти співаєш уночі не тому, що хочеш цього, а тому, що довкола вибухають снаряди й бомби. Ти не можеш спати. Бо поряд з тобою діти, за яких ти хвилюєшся. І щоб зменшити їхні хвилювання, ти співаєш із ними, читаєш 90-й псалом чи інші тексти з Писання. Ти разом із дітьми проголошуєш: «Хто живе під покровом Всевишнього… той каже до Господа: охороно моя і твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Тебе».

І я бачив, як Бог явно діяв у моєму житті: захищав, забезпечував усім необхідним і, зрештою, вивів нас із цієї долини смертної темряви. Він говорив до мого серця словами з псалма: «На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить». Слова «Він зробить» в іншому перекладі звучать, як «Він усе здійснить так, як треба». Тобто у визначений Богом час, у визначеному місці й у визначений спосіб.

Дехто з моїх друзів виїхав із Маріуполя 24 лютого, я — 21 березня, хоча до того думав, що це вже останні дні війни. Але Господь проговорив до мене дуже простими, але й доволі чіткими словами: «Бог, сім’я, служіння». Так, це було моє власне відкриття, але я сказав: «Це наш час». І хоча ми виїжджали під обстрілами, але Бог нас зберіг.

Тому цінуймо все, що маємо. Коли ми приїхали в Бердянськ і нас запросили поїсти, я вперше за багато днів відчув запах хліба, по-особливому відчув смак води. Навіть лампочку гладив, вона горіла, а в мене вдома — ні. Це може видатися дивним, але я став по-іншому дивитися на світ: насолоджуюся тим, як горить газ. У захва­т­і, коли заходжу в дім молитви й бачу там людей, які можуть спокійно збиратися й разом славити Бога. Мій дух захоплений, зачудований тими Божими милостями, які бачу довкола.

Я вірю, що Бог зробить усе так, як треба, і в нашій Україні. Бачу, як Він робить це, як змінює людей. У нас були сусіди, які ніколи з нами не спілкувалися, називали нас сектантами й вважали, що ми, м’яко кажучи, не все розуміємо адекватно. Але в ті важкі дні вони приходили до нас додому, просили, чи можна посидіти біля нашого вогнища. І я бачив, що вони не хотіли йти до себе додому. Ми пригощали їх чаєм і тим, що мали вдома, а вони стали мене звати Серьоженькою й просили, щоб я не виїжджав із міста, бо зі мною їм спокійніше. Вони казали: «Мер міста виїхав, то хоч ти нас не лиши». Я дивувався, що вони порівнювали мене з мером, але відчував таку відповідальність за них, що зрештою вивіз і їх з Маріуполя. Так Бог працює з людськими серцями.

Я бачив, як люди, які жили в одному будинку, але ніколи не спілкувалися між собою до війни, усі разом на вулиці готували їжу. Вони ставали дружнішими. Тобто війна, з одного боку, принесла руйнування, а з іншого — багатьох змінила. Сусіди вітаються один із одним, кладуть в один котел хто капусту, хто картоплю, а хто дощову воду, яку зібав напередодні. Це формується зовсім інший народ. Бог змінює ДНК нації, і я вдячний Йому за це. Так, Він робить це не так, як ми думали. Ми чекали, що прийде пробудження, дощ благодаті вилиється, але перш ніж він виливатиметься, Бог підготує ґрунт, зокрема серця віруючих людей, на якому виростуть пишні плоди.

Сергій СКЛЯРОВ
(за матеріалами «Церкви Святої Трійці» м. Рівне)

Благовісник, 3,2022