Кравець, проповідник, «контрабандист»

Цезарій Кевра — один із польських п’ятидесятників, який був не байдужий до Господнього покликання поширювати Добру Новину й виконував його особливим способом — перевозив Біблії з Польщі в Україну під час своїх поїздок до друзів. А ця справа була небезпечна. В атеїстичному Радянському Союзі вірити в Ісуса Христа вважалося злочином, тому християн переслідували, а християнську літературу вилучали.

Цезарій народився 1 квітня 1931 року в селі Вікшняни Воложинського повіту (теперішня Білорусь) в селянській родині Никодима та Вікторії Кеврів. Він був старшим із чотирьох синів, які з’явилися на світ у цій сім’ї. Батьки були працьовитими, тому діти мали їжу, одяг і відповідний догляд.

Коли тато Никодим пішов на війну (а це було у вересні 1939 року), Цезарію ледве виповнилося дев’ять років. Роком раніше хлопець пішов у польську школу, у якій закінчив перший клас. Але восени 1939 року він не міг продовжити навчання польською, бо після 17 вересня село Вікшняни потрапило під радянську окупацію, тож Цезарій повинен був продовжити освіту в радянській школі. Щодня в селі говорили по-білоруськи, натомість у школі — по-російськи. У своїй місцевості Цезарій закінчив заледве чотири класи основної школи, три з яких російською мовою…

22 червня 1941 року Третій рейх напав на Радянський Союз, реалізовуючи так званий план «Барбаросса». Фронт вирушив на схід, тож Третій рейх швидко поглинув тихе село Вікшняни. Для Цезарія події, пов’язані з воєнними діями і приходом фашистів, були оповиті страхом…

Із того часу Цезарій особливо запам’ятав розстріли селян, винищення євреїв у містечку Ів’є й у сосновому лісі в Стоневичах, а ще — безіменні спільні могили, які називаються братськими...

Коли йому минуло 15 років, мати віддала його на практику до кравця, щоб хлопець привчався до професії. Протягом двох років, до грудня 1947 року, він працював як помічник у Станіслава Шарляна, досвідченого сільського кравця… У 17 років Цезарій уже мав свого учня Віктора й міг відокремитися від свого вчителя...

Церква в Мільках, 1939

У 1950 році в село Вікшняни прийшли польські партизани, яким Цезарій розказав про місце, де кілька років тому сховав автомат і патрони. Щоправда, автомат був несправний, але брали все, якщо йшло до рук. Хтозна, казали, усе може згодитися!..

Так сталося, що радянська контррозвідка заарештувала групу польських партизанів, які під час допитів видали всіх, кого знали, разом із дев’ятнадцятирічним тоді Цезарієм, що призвело до його негайного арешту. Спочатку Цезарія відвезли в тюрму в Молодечному, де проти нього кілька місяців ішло слідство. Постійною складовою справи були допити... 8 грудня 1950 року у Вілейці відбулося судове слухання... Цезарія засудили на підставі 24-ї і 145-ї статей Карного Кодексу Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки на 25 років у виправних таборах і конфіскацію майна... Після оголошення вироку Цезарія привезли до тимчасової тюрми в Орші, звідки засуджених висилали до таборів углиб Радянського Союзу відповідно до потреб у робочій силі. У березні 1951 року Цезарія разом з іншими в’язнями посадили в товарні вагони, не повідомляючи, куди їх везуть…

Цезарій вижив у тій страшній подорожі тільки тому, що був молодий і здоровий. Нарешті через чотирнадцять днів, які тривали цілу вічність, засуджені дісталися місця призначення. Коли вийшли з вагонів, схотіли дізнатися, де вони. «Комі АРСР» — почули у відповідь. У них опустилися руки. Це вже був кінець світу…

У тому таборі Цезарій провів півтора року, працюючи на будівництві доріг. На місце роботи привозили харчовий пайок, який складався з води і квадратного шматка за­стиглої вівсянки. Вранці перед роботою й увечері після повернення він отримував суп і шматок хліба. Іноді в табір діставалися посилки із сухими продуктами. Коли така посилка приходила до в’язня, він повинен був ділитися нею, інакше його відразу обкрадали. Якщо хтось ішов скаржити­ся до керівництва табору, то чув у відповідь: «Ну то й що? Якщо ти не з’їв, то з’їв хтось інший. Це Радянський Союз. Тут усе спільне. Треба ділитися».

Табір складався з великої кількості бараків, а до кожного з них ішла широка, спаяна з одного боку труба, через яку до тимчасових будинків постачали газ. Табір поставили на величезних покладах земного газу, тож так обігрівали помешкання засуджених. На тій трубі в’язні сушили речі, які намокали під час роботи. Скрізь стояв страшний сморід. У кожному бараку на двоповерхових нарах спало від 25-ти до 30-ти осіб.

Дехто з в’язнів робив відчайдушні спроби втекти, але під час перебування Цезарія в ГУЛАГу втекти не вдалося нікому. Самому було важко вижити на тій нелюдській землі й без сторонньої допомоги здолати величезну незайману просторінь. Утікачів рано чи пізно відловлювали й садили в карцер. Деяких розстрілювали відразу, а поранених кулями під час погоні й покусаних собаками вкидали до карних камер. У тому таборі ніхто не турбувався про засуджених. Не було ані лікаря, ані ліків. Слабші чи хворі люди просто помирали. В’язнів, які намагалися вижити в тих каторжних умовах, охоплювала безсилість і безпорадність... Цезарій вижив, бо мав молодий і сильний організм. Через вісімнадцять місяців робіт на вирубці лісу його перевели в нафтову шахту.

У серпні 1952 року Цезарій разом із групою в’язнів потрапив до табору праці АА-2 при нафтовій шахті, який потребував робочої сили. Там він щодня працював на глибині 240 метрів під землею, роблячи горизонтальні отвори, через які видобували прозору нафту, яку засуджені між собою називали білою нафтою. В’язні працювали у важких і небезпечних умовах. Разом із покладами нафти були великі поклади метану. У будь-який момент засуджені могли позбутися життя через вибух цього газу. Умови праці в цій шахті були такими важкими, що якщо в’язень виконував свої обов’язки, то за один робочий день йому скасовували два чи й три дні строку. Цезарій був задоволений, що його перевели з тайги до цього табору, бо тут в’язнів годували краще. Краще харчування означало, що тут було більше сухого хліба, а вранці й увечері видавали суп.

Одного разу до табору транспортували в’язнів із табору в Ухті. Один із них дуже вирізнявся своєю досить нетиповою поведінкою. Йому було близько 30-ти років, це був високий, гарний і стрункий румун. Звали його Аурел Серафінчан. Його позиція була незрозумілою, бо, незважаючи на обставини, у яких він опинився, він увесь час радів і за все дякував Богові. В’язні дуже швидко дізналися про нього, оскільки він робив щось таке, чого не робив ніхто. Коли він отримував свою норму хліба, то молився над ним, ділив на кілька порцій, одну з них залишав собі, а решту роздавав. Його ставлення до життя в таборі й підхід до людей викликали серед засуджених подив. Це було щось неймовірне! Адже із усього зла, якого зазнавали в’язні на каторзі, чи не найгіршим був хронічний голод. Вони працювали дуже важко, у складних умовах, а отримували занадто мало їжі. Цезарій постійно відчував голод. Голод! Голод! Голод! Уночі голод! Удень голод! Бували такі ночі, що він марив про хліб! Бачив, як його печуть. Відчував, як по кімнаті розходиться чудовий запах щойно спеченого, свіжого, ніжно-хрусткого хліба. Йому снилося, як він бере в руки гарячий буханець, як розламує його, а приємний запах збуджує нюх. Кусає шматок, і тепленький хліб розпливається у нього в роті. А коли прокидався, то тільки бурчало в животі. І знову голод! А той румун? Що він робив? Роздавав свій власний хліб!

Крім того, Аурел увесь час усміхався, витягав із кишені якісь маленькі папірці, що трохи нагадували папір для самокруток, і читав їх. Видно було, що читати йому надзвичайно приємно, бо він увесь час усміхався собі під ніс. У шахті ніхто не був щасливим. Люди рідко усміхалися. Чому радіти тут, у сибірських таборах? Той дивний румун усе більше цікавив Цезарія, тож якогось дня він пересилив себе й підійшов до нього. «Мене звати Цезарій, — представився тоном, у якому відчувалася впевненість у собі. — Я поляк. А ти?» — «Мене звати Аурел. Я румун із Буковини» — відповів дивний в’язень і зацікавлено подивився на парубка. Цезарій кинув погляд на папірці, які Аурел тримав у руці. «Що це? Що ти там читає­ш увесь час?» — «Це частина Святого Письма. Якщо почнеш його читати, то твоє життя зміниться» — почув він у відповідь. «Я католик» — відповів Цезарій…

У таборах шукали розумних і здібних в’язнів, щоб доручати їм різні обов’язки. Коли Цезарій відпрацював у шахті близько року, то став майстром, а доля повернулася так, що Аурела призначили його помічником. На той час двадцятирічний Цезарій ще не знав, що знайомство з цим чоловіком поставить його життя на цілком нову й неочікувану колію.

Працюючи щодня разом, Аурел і Цезарій проводили вдвох багато часу й часто говорили на різні теми… Пізніше Аурел став розказувати Цезарію про Бога і Слово Боже, від усього серця переконуючи читати Святе Письмо. Він говорив: «Цезарію, читай цю Книгу, і твоє життя зміниться. Дух Святий надихнув на її написання, і Бог промовляє через неї й донині». Спочатку Цезарій не дуже хотів розмовляти з Аурелом про Бога й про віру. Він казав: «Ти знаєш своє, а я — своє». Але Аурел був непересічною людиною. Він викликав у інших в’язнів велику повагу, а його стиль життя щоразу більше змушував Цезарія замислитися. Дійшло до того, що він уже не міг більше ігнорувати слова Аурела. Якщо Той, Хто жив щодня так, як Аурел, щось говорив, то Його слова повинні були щось значити. Ними не можна було легковажити. Цезарій почав читати сторінки Нового Завіту, які брав у Аурела. Слово Боже дуже швидко промовило до нього й глибоко зворушило цього непохитного молодого чоловіка. Аурел повторював йому: «Цезарію, я дуже люблю тебе, але, хоч ти й релігійна людина, ти ще й грішник і потребуєш Божих змін. Ти повинен почати молитися, а коли будеш проводити час із Богом, Він почне змінювати твоє життя. Ти станеш новою людиною і знайдеш у Бозі надзвичайну радість, яку і я знайшов».

Вивчення Божого Слова в поєднанні з молитвою й розмовами з іншими віруючими почало здійснювати великий вплив на Цезарія. У результаті старанної молитви й відданої місіонерської праці Аурела у тому таборі навернулося до Бога 14 чоловіків, до них іще долучився раніше навернений баптист. У 1953 році вони сформували нелегальну спільноту, яка діяла підпільно. Щоб їх не викрили, зустрічалися з різною частотою, у різну пору дня і в різних місцях. Зазвичай це були бараки, які на той момент були порожні. Аурел називав віруючих своїми «снопами», казав, що вони є врожаєм, який подарував йому Бог. Одного разу на ці нелегальні зустрічі почали запрошувати Цезарія, а він став регулярно брати в них участь. Він швидко помітив, що з ним почало відбуватися щось дивне. Бо ж переживав те, чого не розумів, хоч підсвідомо знав, що це дуже важливо. До цього часу він любив цигарки й випалював дві пачки щодня, а тут раптом став відчувати велике занепокоєння щоразу, коли мав намір взяти чергову цигарку. Тоді один із віруючих, баптист, який був досвідченим у вірі братом, зорієнтувався, що це Сам Бог почав Свою роботу в серці Цезарія. «Брате Цезарію, — серйозним голосом почав він, — Святий Дух працює над тобою, тож ти повинен приготуватися до Його дій. Ти маєш знати, що ми не куримо цигарок. Христос звільнив нас від усіх залежностей, і ми можемо жити вільно. Тож раджу тобі розпрощатися з цією звичкою. У нашому колі віруючі не курять!» За таких обставин Цезарій перестав палити, хоч раніше дуже любив цигарки й ніколи навіть не думав про те, щоб відмовитися від своєї улюбленої звички. Коли він із покорою пізнавав Бога, то став відчувати щоразу більшу радість, яка якось особливо переповнювала його серце. Інші віруючі дуже швидко помітили, що він також перестав лаятися, хоч раніше лаявся постійно. Тоді вони впевнилися, що Бог розпочав Свою роботу в житті Цезарія. Підійшли до нього, й один із них урочисто сказав: «Брате, ми бачимо, що Святий Дух діє в тобі й наш Господь Христос хоче, щоб ти довірив Йому все своє життя. Ми бачимо, що ти починаєш жити інакше, ніж люди, які не знають Бога. То Сам Христос стукає у двері твого серця й заохочує, щоб ти довірив Йому своє життя».

Навернення Цезарія тривало якийсь час, але врешті він довірив своє життя Господу Ісусу й пізнав неймовірну радість. Ходив сповнений щастя й задоволення, яке лилося з нього струменями. Йому хотілося підходити до всіх, обіймати й цілувати. Він рушив був із таким наміром навіть у бік наглядачів, але розсудливі товариші вчасно його стримали. «Кевро, ти що зовсім здурів? Хочеш цілуватися з наглядачами? Та вони ж розстріляють тебе на місці! Зупинися, дурню! Чи тобі жити набридло?» Радість Цезарія була такою великою, що, на подив інших в’язнів, він нарешті визнав: «Цей табір є для мене раєм. Господь Ісус наділив мене неймовірним миром і радістю. Я можу вийти звідси. А можу тут залишитися й навіть померти! Для мене це вже не має жодного значення. Я знаю, що я спасенний і коли помру, піду до Неба. Це найважливіше. Решта тепер уже має невелику цінність!» Господь Ісус став його життям, і Цезарій вирішив служити Йому аж до Його Другого Пришестя або до своє­ї смерті.

Відповідно до офіційного повідомлення, 5 березня 1953 року помер Йосип Сталін, вождь і диктатор Радянського Союзу... 27 березня 1953 року Верховна Рада оголосила амністію. Політичних в’язнів, які отримали строки до п’яти років ув’язнення, було звільнено. Решті скоротили строки вдвічі й навіть більше. Справу Цезарія розглянули повторно 5 вересня 1954 року судом військового трибуналу Білоруського округу й скоротили його строк до десяти років…

Отримавши потрібні документи, наприкінці вересня 1956 року в стані радісного піднесення Цезарій міг рушити з Ухти в дорогу додому... Повертаючись до Вікшнян, він спочатку доїхав поїздом до Москви, де провів увесь день… Уночі сів у поїзд до Мінська, звідти наступним поїздом доїхав до Юратишок, а потім пішки, з валізкою в руці, почимчикував до Вікшнян. Коли наближався до рідного дому, у дверях із кошиком у руках якраз зупинилася його мати. Вражена, вона закричала: «Цезарій повернувся! Цезарій повернувся! Цезарій повернувся!» Усю родину охопило щастя, і велика радість увійшла в дім Кеврів…

У Вікшнянах жила родина Янінків, із якою Цезарій щотижня зустрічався під час молитви. А ще він постійно брав участь у богослужіннях у церкві в Мільках, місцевості, що була за 20 кілометрів від Вікшнян. Він ішов туди з родиною Янінків пішки або їхав велосипедом. У жовтні 1956 року Цезарій прийняв у річці водне хрещення по вірі. Той осінній місяць був справді холодний, але велика потреба привселюдно засвідчити про свою віру в Христа й присвятити Йому життя додала Цезарієві відваги. Холод, який аж прошивав тіло, не був перешкодою. А після хрещення Цезарій розказав історію свого навернення й поділився гарячим прагнення­м служити Богові.

А потім був від’їзд родини Кеврів до Польщі. 21 лютого 1958 року вони сіли в поїзд, який прямував до Білої Підляськи. Звідти до Нової Гути, а потім до Любані, на Повернені території. Там Цезарій зайнявся кравецтвом. Увесь 1958 рік він працював у Любані, у приватному кравецькому закладі Яна Черського, де навчився шити плащі й чоловічі костюми.

Після того, як Цезарій оселився в Польщі, він прийняв стійке рішення, що буде шукати інших п’ятидесятників, щоб долучитися до людей, які, як і він, присвятили себе Богові. Зрештою він їх знайшов у Львувку-Шльонськім. Там він узяв шлюб із Люцією Цехановською. Згодом у них народилося двоє дітей — донька і син.

Цезарій вирішив розвиватися у своєму житті у двох напрямках: у служінні й у професії. Щодо першого, то він присвятив себе проповідництву, а щодо іншого — кравецтву. 6 грудня 1959 року його обрали членом Ради Старійшин церкви. Згодом Цезарій Кевра офіційно став її секретарем.

У шістдесятих і сімдесятих роках Цезарій із дружиною часто подорожували на схід. У Білорусі вони відвідували рідні землі Цезарія, а в Україні були у Львові й у Здолбунові — місцевості, де народилася Люція. Окрім того, Цезарій їздив в Україну до Аурела Серафінчана, свого духовного батька. Кожного разу, коли Кеври вирушали в дорогу, вони брали з собою Біблії, річ у Радянському Союзі надзвичайно дефіцитну. У ті часи людина, яка в’їжджала на територію Радянського Союзу, могла мати при собі тільки один екземпляр Святого Письма для власного користування. Звичайно, Кеври ввозили набагато більше Біблій, і їм успішно вдавалося нелегально провозити й поширювати їх за східним кордоном. Під час своїх подорожей Цезарій служив у нелегальних богослужіннях у домашніх церквах п’ятидесятників. Крім того, він не марнував часу й задарма шив елегантні вбрання для віруючих. Його друзі за східним кордоном запам’ятали його як кравця, проповідника й «контрабандиста». Коли він з’являвся із теплою усмішкою на обличчі, одразу захоплював людей і завойовував їхню прихильність.

Була ще жадана зустріч із батьком. Той воював у Другому Корпусі генерала Владислава Андерса й після закінчення війни не повернувся в рідне село, а оселився у Великобританії. Був вірний своїй дружині й дітям і вдруге не одружувався. Ця зустріч відбулася в 1965 році в Бредфорді, через 26 років розлуки. А ще була пасторська праця в Любані аж до кінця 1980-х. Відзначали й золоте весілля у вересні 2009 року, бо ж Цезарій і Люція прожили разом як подружжя понад 50 років. Вони завжди були для сім’ї та друзів доб­рим свідченням щасливого шлюбу. Були прикладом, а ще доказом того, що можна вести нормальне, щасливе життя згідно з біблійними цінностями й присвятити його Богові.

Детальніше про життя Цезарія Кеври, його родини, а також про Аурела Серафінчана та інших героїв цієї історії читайте у книзі Анджея Митиха «Кравець, проповідник, «контрабандист» (2021).

Замовити книгу можна за номером телефону: +380507221060 (Вадим Зверінський).

Благовісник, 3,2022