«Звучати пісня може лише тоді, коли вона в унісон із нашим серцем»

Пропонуємо вашій увазі розмову з відомим християнським пісенним автором і виконавцем Сергієм Демидовичем.

— Вас на просторах інтернету знають як журналіста з активною громадянською позицією. Але ми з вами будемо говорити про музичну творчість. І щоб увійти в цей контекст, розкажіть, яку роль у вашому житті займає музика.
— Усе моє життя розділилося на декілька сезонів. І перший сезон — музичний. У 1981 році, коли я служив в армії, одна дівчинка переконала мене: «Сергію, спробуй написати пісню! В тебе вийде!» Тож якось одного разу я взяв гітару до рук, і так народилась перша пісня, яка мала назву «Господь Иисус, хочу я петь твою любовь всем людям». І саме вона виявилася якоюсь пророчою. Я не знав, що Бог приготував для мене таку долю.

З того часу пишу. Уже маю більше двохсот пісень. Двадцять альбомів. Усе, що відбувається в моєму житті, — чи мені сумно, чи радісно, — виривається на волю.

— Ви можете ствердити, що ваші погляди й взагалі те, що відбувається навколо, те, як ви це сприймаєте, відображається у вашій творчості?
— Так. Наприклад, зрадив мене друг — і я написав пісню «Гефсиманія» про те, як Христа зрадили друзі, вкладаючи в це особисті переживання. Дружина не раз зауважувала, що пісні, які я пишу, навіть інколи передбачали те, що має відбутися в моєму житті. Пам’ятаю, як писав пісню «Обоюдоострый огненный меч». Там є така фраза: «Огненным мечем из уст Твоих коснись меня». Дружина ходить так туди-сюди й каже: «А, може, ти не будеш цю пісню дописувати, не хочеться, щоб вона в житті збулася». Або навіть ця відома пісня «Пусть даже не станет овец в загоне». Якось я повернувся додому, а мене пограбували — порожній будинок, навіть люстру зрізали. Я тоді ще неодружений був. Приїхав додому до батьків, взяв гітару — і з душі вирвався крик: «Пусть даже не станет овец в загоне и виноград не даст плода, все равно я буду славить Господа Христа!» І, до речі, пісні, які написані під час великих переживань, мають на собі якесь особливе помазання Духа. Мені дуже багато людей говорили, що ці пісні в моменти тяжких втрат допомагали людям пережити цей час.

— Якось так вийшло, що в християнстві виникли деякі групи — і між ними прірва в плані музичної культури. У деяких деномінаціях і церквах навіть не чули про вас і ваші пісні. Як ви думаєте, як так виходить, що є таке розділення?
— Я думаю, що зіграло роль географічне розташування. Я почав писати дуже давно — у 1986 році. Тоді не було інтернету. Не так, як зараз: записав пісню — і в той самий день її можуть послухати у всіх куточках землі.

Другий момент — це теологія. У кожній церкві своя теологія й свої інструменти. З того часу, як у церквах стали говорити про те, що достойне місце слід віддати хвалі й поклонінню Господу (чого до певної міри не вистачало в баптистів та п’ятидесятників), дуже багато християн свою творчість спрямували на те, щоб пережити Бога. Тобто їхні пісні — це молитва, це поклоніння Господу. І з цієї причини в таких церквах незаслужено, на мій погляд, був витіснений інший вид творчості. Коли ми читаємо псалми Давида, там є не лише вдячність і прославлення, але й глибина переживань, скорбота, труднощі, зради, хвороби, покаяння.

Наприклад, Давид казав: «Гріхів більше, як волосся на моїй голові». І він це все це оспівував. Він співав пісні, у яких звертався до ворогів — щоб у вас і те було, і це було. Тобто ми обікрали самі себе в тому, що вибрали тільки певний сегмент творчості й вирішили, що Богу подобаєтьс­я тільки це.

Я людина ще минулого покоління. Пригадуєте притчу про міхи для вина? Ніхто не буде наливати вино в старі міхи. І ніхто, хто пив старе вино, не захоче одразу нового. Ось це точно про мене й про таких, як я.

Ми маємо певний досвід. Наприклад, моменти пробудження в Україні та Росії в дев’яностих роках минулого століття відбувалися під мої пісні. Вони звучали і в Америці з кожного паркінга.

Я писав пісні різної тематики, описував різні переживання: і скорботи, і покаяння, любов чоловіка та жінки. У них звертаюся до людей, це євангелізаціїні пісні… Вважаю, що ми обікрали себе в тому, що подумали, нібито ми, як християни, у піснях можемо виражати тільки свої почуття до Бога, прославлення й покло­ніння. Я думаю, що весь спектр нашого життя, наших емоцій, наших переживань та страждань може виражатися в піснях. І саме це, на мій погляд, визначає якість пісні.

Як автор, можу розказати, як пишуться пісні. Тебе «накрило», ти сидиш і відчуваєш, що мусиш «виговоритися», тому береш у руки гітару — і щось враз виходить із серця. А іншим разом ти сидиш і думаєш: «Так, треба в Америку їхати через пів року. Треба альбом зробити — пісню написати». І ти мучишся, пробуєш одне чи інше, а нічого нема. А якщо і випустиш щось на свою голову, то таке замучене, що воно не торкається серця. І люди це відчувають.

Дуже багато з того, що сьогодні є на ринку, — ненароджене, штучно зліплене за допомогою отриманої освіти й техніки. Штучно зліплений продукт неживий, одноденний. Людина включає цю музику, і навіть якщо там красива мелодія — це все одно не те, що тебе торкнеться.

Ще питання в тому, як ми оцінюємо музику. Звичайно нам подобається чиста, красива музика. Але є один головний елемент, який, на мій погляд, вирішує: чи будемо ми далі цю пісню слухати, чи ні. І ми інколи навіть не можемо пояснити собі, чого так. Буває, нечистий запис, але щось є таке в цій пісні, що вона тебе зачіпає. Ось це я називаю — вона народжена. Це те, що дав Бог, це те, що вирвалося з тебе. Воно живе. Тобто для мене є пісні живі, а є мертві, є шедеври і є копії.

— А як ви визначаєте — живе чи неживе? Я дивлюсь на молодих людей, які пишуть музику й вірять, що вона від Бога (і слова, і музика). Буває, що ми з вами чуємо мелодію на одному акорді, а вони вірять, що це Господь.
— Ну, по-перше, хай вірять. Тому що без віри Богу взагалі важко догодити. Але погодься: якби проповідник був єдиний, кому подобається його проповідь, і він би казав: «Боже мій, який я талановитий», то це б спантеличило його слухачів. Тобто підтвердження таланту залежить від тих, хто слухає, від певного визнання.

У мене такий випадок був — моєму наймолодшому сину тоді було роки чотири. І він узяв мою дорогу гітару ручної роботи — і тягне по підлозі за струни. Я кажу: «Синку, поклади! Синку, це дорога гітара!» А він так демонстративно кладе її вбік і насуплено каже: «Я знав, що тобі ніколи не подобалася моя музика!» Ось приблизно так можуть вести себе автори, які впевнені, що вони круто пишуть. Але, я думаю, треба отримати підтвердження від людей. Навіть не просто те, що твоя музика подобається людям, а що вона якось допомагає їм.

У своєму житті я не раз мав привілей отримувати такі відгуки, листи, коли люди говорять: «Як же я чую твоє серце! Кожне твоє слово — воно лягає в мою душу! Я жив твоїми піснями стільки років! Вони витягнули мене з ями!» Ось це для мене дуже важливо.

— Як ви думаєте, тепер ваша музика торкається молодого покоління?
— Когось торкається, але менше, тому що вони виховані в іншій культурі. Тепер важливо робити ремікси на старі пісні, щоб зберегти стару музику, продовжити її життя, її молодість, зробити її сучаснішою. Недавно молодь із моєї церкви виконала пісню «Старий хрест» в ультра­сучасній обробці. Ти ніколи не впізнаєш цю пісню, хіба тільки за текстом. Там настільки все змінилося. Нічого немає від старої гармонії. Це абсолютно нова пісня. І я відкритий для такого, тому що це ніби друге дихання.

Якщо в пісні є дух, Боже благословення, помазання, то дати їй друге дихання було б дуже добре. Тим більше, що тепер техніка дуже розвинулася, і все можна зробити зовсім не так, як я це робив колись.

— На вашу думку, чи існує якась прірва між поколіннями в музиці? Чи ви відчуваєте це на собі?
— Так, але я в цьому не бачу нічого страшного. Я ж розумію, що все тимчасове. Я не можу сказати, що молодь, яка не слухає моїх пісень, просто погано вихована. Ні, це просто інший час, і я радий цьому. Мені найголовніше все-таки життя в різних його формах. І щоразу, коли я чую живу сучасну пісню, то радію. Те, що мене засмучує, так це якась легковажність.

Наприклад, мій син, якому вже сімнадцять років, коли ми їдемо в машині, одну пісню не може дослухати до кінця. Усі слухає по пів куплету. Ось ця «кліповість» мислення, життя в стилі ТікТок, які увірвалися в наше сьогодення, — це катастрофа. І тут я не просто дідуган, який намагається повернути час назад. Я хочу сказати, що якщо ми не заглибимося, якщо не буде глибоких текстів, сенсів, мелодики — все буде втрачено. І сучасний стиль не допоможе, якщо це ненароджена пісня.

— Стосовно піратства в християнській музиці. Це нас так навчили, що переписувати й розповсюджувати касети — це благословення. Це була окрема теологія. А тепер ви кажете, що треба вкладати в таланти. Ви думаєте, ще хтось вас підтримає?
— Тут потрібна просвітницька діяльність, і я хочу в цьому руслі працювати. Тобто нам, сивим, зрілим людям, які не розуміють сучасної музики, потрібно пригадати, як нас не розуміли у свій час. У моєму житті це було, бо мої пісні відрізнялися від пісень зі збірника «Песнь возрождения», хоча згодом потрапили в його доповнений варіант. Знаю, як нам тоді хотілося, щоб хтось нас підтримав. Тому, маючи цей досвід, ми повинні підтримувати молодих, навіть якщо не розуміємо їхньої творчості. Нам треба максимально зменшити той розрив між поколіннями через просвітницьку діяльність. Ми повинні донести до свого покоління, що музика змінюється й буде змінюватися, будуть нові інструменти, нові мотиви. І нічого в цьому немає страшного, бо й ми хотіли по-іншому співати, ніж співали наші батьки. Тому ми повинні радіти за наших дітей, які співають про Бога музичною мовою, яка зрозуміла їм.

— Тож ми приходимо до висновку, що в музичному служінні дуже бракує батьківства, менторства. Ментор — це не той, хто вказує, як правильно, а що не так. Це людина, якій музикант довіряє. Це людина, яка любить і підбадьорює підопічного. Як ви бачите розвиток церкви в цьому напрямку?
— Проблема тут не лише в музиці, а й у тому, що церкви дуже відстають від загальних тенденцій. Світ дуже швидко розвивається. А церква — це дуже консервативний осередок. Вона вірить, що в нас усе повинно бути так, як було до того. І, зрештою, талановиті молоді виконавці не вписуються в лоно церкви. А потім пастори хвилюються, що людина розвивається в іншому місці, де може відпасти від Бога. Але ж в церкві немає місця для її творчості.

А якщо ми почнемо з того, що знайдемо місце цій творчості в церкві, то помітимо, як сама церква змінюватиметься. Контингент її стане молодшим. Молодь не буде просто відсиджувати зібрання, чекаючи, поки воно закінчиться, щоб потім свої потреби, зокрема й музичні, задовольнити десь в інтернеті, який стане центром її життя.

Музика тут другорядна проблема. Проблема в іншому. Є така давня пісня «Священный огонь», де є слова: «Вот старец больной, сединой убеленный в бессильи упал у подножья креста». І саме тоді він передав молодим людям свій палаючий факел. Це катастрофічна ситуація в церкві, коли старці біжать доти, доки не впадуть із факелом у руках. А його треба набагато раніше передати. Оскільки цього не стається, то відбувається старіння церкви.

Зрештою, це призвело до того, що молоді люди не хочуть служити. Згідно з проведеним дослідженням лише 0,02% молодих людей хотіли б стати служителями. А це означає, що старше покоління вчасно не зрозуміло, що значить дух Іллі — повернути серця дітей до батьків. Не діди внукам повинні передати церкву, а батьки дітям.

— Як би це практично мало виглядати?
— Передусім проповідь, просвітницька, пропагандистська, якщо так можна сказати, робота. Нам потрібно говорити, що стагнація церкви відбувається тому, що дуже повільно змінюється керівництво. Не треба до смерті тягти на собі відповідальність пасторського служіння.

Але разом із тим і молоді треба донести, що вони повинні переймати досвід, що хтось був до них. Хтось писав «Старый крест», хтось його співав, хтось цей старий хрест проніс по життю. Саме тому, даючи напучення лідерам Ізраїлю, зокрема Ісусу Навину, Бог казав, що Він є Богом Авраама, Ісака, Якова… Тобто хтось був попереду, і не треба починати з нуля.

Проте якщо є неповага до старшого покоління, ти починаєш ніби з нуля. Коли батько не розуміє й не приймає тебе з твоїм способом мислення, ти змушений покинути свій дім і, ставши духовним сиротою, починати новий шлях.

Для батька це також проблема. Він би мав жити в домі, де чути сміх дітей, відчувати повагу й підтримку. Тому я хочу працювати в цьому напрямку, відчуваю, що Бог кличе мене до цього.

Ми повинні вчитися відчувати, як змінюється сезон, яких він пісень вимагає. Одного разу я потрапив на вечірнє зібрання великої церкви. Вони співали загальним співом «Як олень прагне до потоків» — протяжно, із байдужими обличчями. Вийшовши проповідувати, я не стримався, щоб не запитати, чи бачили вони спраглу тварину й те, як вона біжить до води. Але ми не відчуваємо цієї спраги, це просто не пісні нашого серця, тому вони й не звучать.

Я не кажу, що це погані пісні, але до цих пісень потрібне серце, яке відчуває те, про що в них ідеться. Інакше виникає проблема — пісня перестає звучати, розкривати свій істинний сенс. А звучати пісня може лише тоді, коли вона в унісон із нашим серцем.

Молоді люди особливо страждають від цього. Вони мають співати свою пісню, яка відображає їхнє серце. А старше покоління повинне дати їм таку можливість. Ми повин­ні стати духовними батьками. А духовне батьківство полягає не в насильстві над людиною, не в змушуванні її прийняти твої цінності, а в допомозі їй сформувати свої цінності та реалізувати їх у житті.

Тепер все дуже швидко змінюється, тому не треба боятися змін і в церкві. Не треба боятися змінювати форму, це не змінює Бога. Він завжди Той Самий.

— Як молодим християнам реалізуватися в музичному служінні і не розірвати зв’язку зі старшим поколінням, яке їх не розуміє?
— Тут є дві крайності. Одна, коли молода людина каже: «Та ви, старі, вже замучили мене! Я без вас новий світ побудую». А інша — коли ти не розвинувся, не зробив нічого тому, що якийсь дядя Вася сказав тобі, що це все не від Бога.

Якщо ми достатньо богобоязні, любимо Бога, у нас повинна бути особиста відповідальність за власний розвиток і повага до старшого покоління. Хочу сказати, що тепер є безліч інших місць, окрім сцени на центральному зібранні, де можна реалізовувати свій потенціал.

Я думаю, що тим старшим людям, які розуміють суть цієї проблеми, варто було б подумати над створенням такого майданчика, де заохочувалася б творчість молодих, підправлялася при потребі, бо, звісно, перекоси можуть бути.

Але головне — любіть Господа по-справжньому. Не можна служити Богові без Бога. Мовляв, Він десь там, за кулісами, а я тут весь творчий такий. Отримуйте від Нього спрямування, просто розмовляйте з Ним, просіть у Бога благословення. Бо без цього творчість не має сенсу. Це потрібно й молодим, і старшим.

За матеріалами інтерв’ю для Double Joy Music

Благовісник, 3,2022