Зустрічі з цікавими людьми

Адольф Муравський:
«За все, що ми ради Господа лишимо на землi,
буде велика нагорода на небi»

9-10 жовтня 2010 року у церкві м. Лондона (Канада) пройшла 70 конференція п’ятидесятницьких церков Канади і відбулися святкові заходи, присвячені 70-річчю П’ятидесятницького об’єднання слов’янських церков Канади. На конференцію приїхали не лише служителі та представники канадських громад християн віри євангельської, але й зарубіжні гості, зокрема старший єпископ Церкви ХВЄ України Михайло Паночко, єпископ Об’єднаної Церкви ХВЄ в Республіці Білорусь Сергій Хомич, голова п’ятидесятницьких церков Польщі Марек Камінський.

Пропонуємо увазі читачів свідчення Адольфа МУРАВСЬКОГО, який нині є головою П’ятидесятницького об’єднання слов’янських церков Канади, про його особистий життєвий та духовний шлях.

Навернення

Я виростав у Парагваї. Не можу сказати, що завжди горів ревним бажанням служити Богові, але Господь мене тримав і не допустив, щоб я пішов своєю дорогою. Особливо вдячний мамі, яка вимолила мене у Бога. Пригадую, коли я, 15-16-річний, приходив додому опівночі, то заставав свою маму на колінах. Я не зразу помітив це, але згодом зрозумів, що коли б я не повернувся додому, моя мама чекала мене, перебуваючи в молитві. Одного разу став біля мами і почав слухати, про що вона молиться, і зрозумів, що за мене. Тоді відважився сказати: «Мамо, лишіть мене в спокої, дивіться на себе, щоб ви були спасенні. Лишіть мене». Я ніколи не забуду, як мама подивилась на мене очима, повними сліз, і сказала: «Сину, я не перестану молитися за тебе, поки не побачу, що ти служиш Господу».

Потім, щоб догодити батькам, я став членом церкви, але не мав повної впевненості у спасінні. Пригадую, у грудні 1959 року нас навідав Олександр Москаленко (нині вже покійний) — місіонер з Канади. Він проповідував на зібранні і зробив заклик до дітей віруючих батьків, які просто ходять у служіння, але не впевнені у Христі та спасінні. Тоді я зрозумів, що ці слова звернені до мене. І, коли брат оголосив молитву на наступний день, я вирішив піти туди.

Ніколи не забуду того 29 грудня 1959 року. Тоді перед моїми очима, наче фільм, пройшло все моє життя і я попросив усіх присутніх молитися, щоб Бог мене спас. І Господь почув ту молитву та вернув мені радість у серце і дарував спасіння.

Покликання

Це були чудові часи. Тоді ми жили на фермі. Я ходив сапати кукурудзу. Там, в кукурудзі, не раз схиляв коліна і молився, просячи Бога допомогти служити Йому. І одного разу мені приснився сон, що я проповідую перед великою публікою. До того, якби мені хтось сказав, що я буду проповідувати або стану пастором чи головою об’єднання церков, я лише б посміявся. А цей сон пробудив у мені бажання проповідувати. Згодом я вступив у біблійну школу, навчався заочно, і Господь допоміг мені стати проповідником, а потім покликав мене на служіння. У Південній Америці Він дав мені нагоду бути лідером молоді в церкві, був заступником пастора. Коли пастор виїхав до Канади, я зайняв його місце.

Бог послав мені чудову дружину Олю. Коли ми вирішили одружитися, єдине питання турбувало мене: чи зможу я так само віддаватися служінню, чи матиму можливість покидати дім так, як робив до цього? Я одразу ж запитав про це Олю, і вона відповіла, що все для Бога і вона буде згодна з тим. А потім зізналася мені, що молилася, щоб Бог їй дав такого чоловіка, щоб хоч міг в церкві голосно помолитися…
Я дякую Богу за мою дружину, тому що вона багато мені допомагає, вона молиться, вона постить, вона в церкві працює з сестрами. Вона завжди мені була великою поміччю і підтримкою.

Канада, зцілення

Згодом ми виїхали до Канади. Спочатку було нелегко. Були труднощі з роботою, з мовою, але ми обоє відчули, що Господь привів нас сюди. І почали трудитися, жертвувати всім для Господа, і Бог нас чудово благословив, дав два сини і дві дочки. Зараз вже маємо вісім онуків.

Невдовзі я отримав хорошу роботу, працював технічним механіком в General Motors, що приносило мені добрі прибутки, але церква завжди була для мене на першому місці.

Коли в 1977 році я захворів, мені в лікарні сказали, що необхідна операція. Мені мали видалити щонайменше півшлунка і частину дванадцятипалої кишки. І до роботи я зміг би приступити, якщо все було б добре, приблизно через рік. У той час ми вже чекали нашу молодшу дочку Рут. Дружина плакала біля мого ліжка, хвилюючись про те, що нам не буде за що жити, бо її вагітну ніхто не візьме не роботу.

Коли вона пішла додому, я почав говорити з Богом. Чому кажу «говорити»? Тому що молимося ми часто автоматично, а я просто вів діалог. Я запитав у Нього: «Боже, для чого Ти мене сюди привів? Що Ти хочеш, щоб я робив? Я проповідую про оздоровлення, ми молимося про оздоровлення, Ти оздоровлюєш (в нашій церкві були явні чудеса оздоровлення). Що я скажу, коли повернуся до церкви?»

І в той вечір я склав дві обітниці Богу. Я сказав: «Боже, якщо Ти виведеш мене з цієї лікарні, я буду Тобі краще служити і навіть, як треба буде, піду на повне служіння». Операція мені була назначена на 7 червня. 6 червня мені ще мали вливати кров, бо перед тим я дуже багато її втратив. Мені не хотілося йти на операцію, але задля дружини та дітей я погодився. Перед тим мене відвідали родичі, ми всі разом помолилися. Коли повернувся в кімнату, провівши їх, я відчув у серці якусь дивну радість, яка просто розпирала мене зсередини. Здавалося, що я не втримаю її. Сльози чомусь потекли з очей, я не міг стриматися. І цілу ніч не спав, радів, плакав, славив Бога. Коли в понеділок лікар оглянув мене, то сказав, що з певних причин мою операцію потрібно відкласти. А згодом після певних повторних обстежень він прийшов до висновку, що операція мені взагалі не потрібна, бо я здоровий!

Господь оздоровив мене. Але фізичні сили поверталися поступово. Через чотири тижні я прийшов до лікаря і сказав, що хочу повернутися на роботу. Але він не дав мені дозволу, сказавши, що мені потрібно близько року, щоб відновити свої сили. Та коли я прийшов до нього ще через два тижні, він дав мені дозвіл вийти на роботу. І я вдячний Богові, що й дотепер не маю проблем із шлунком.

Посвята на повне служіння

Після мого зцілення ще три роки я працював. Бог давав здоров’я та сили. Пригадую 24 листопада 1980 року, коли нас відвідав нині вже покійний брат Маковський. Господь нас тоді чудово благословив! І наприкінці зібрання, коли я вийшов за кафедру, щоб закінчити молитву, почув голос! Буквально почув голос! Він сприймався не лише моїми вухами, а наче пронизував усе тіло: «Тепер прийшов твій час! Що ти будеш робити? Чи ти підеш за Мною?» Я підняв руку і сказав: «Господи! Я йду за тобою!»

Коли я розповів про це дружині, ми разом прийняли рішення, що я залишу всі інші роботи, а працюватиму тільки в General Motors і в церкві. І Господь чудово благословив. Він дав мені там доволі легку роботу. Там я готував проповіді, Біблію читав більше, як вдома. Там я мав доступ до комп’ютера, мав можливість телефонувати в Австрію, в Італію, інші країни, коли потрібно вирішити було якісь справи.

Так тривало до 1999 року. Тоді Господь почав говорити про другу мою обітницю… Це вже було нелегко! Я кілька місяців боровся з тим, щоб присвятити себе повному служінню! Після кількох місяців такої боротьби я відчув, що вперся в стіну і далі йти не можу. Моя проповідь, молитва — все почало пригасати. Я побачив, що це протистояння Богові, і почав про це вести розмову з дружиною та дітьми. Вони дали мені право самому вирішувати, як правильно вчинити, сказавши, що погодяться з будь-яким моїм рішенням.

Тому я звільнився з роботи, на якій пропрацював 26 років, незважаючи на те, що втрачав частину пенсії. Якби я пропрацював 30 років, то отримав би повну пенсію. Але Бог добрий, Він не лишив нас. Він допомагає нам, і я дуже радий, що можу служити в церкві, тішуся своїми братами, сестрами, з якими можу молитися. Мені приємно спілкувати з пасторами в об’єднанні. Я ніколи не прагнув здобути якийсь пост у церкві, але коли Господь кличе, то боюся відмовляти, бо коли я просив у Бога життя та здоров’я, то обіцяв, що більше й більше служитиму Йому.

На чолі об’єднання

Колись у Канаді було два п’ятидесятницьких об’єднання, бо східна і західна частини дуже далеко одна від одної. Я був головою об’єднання на сході Канади, а покійний брат Брандебура — на заході. Ми разом трудилися, не робили поділу, нас роз’єднувала тільки відстань. Але коли Брандебура зрозумів, що його життя закінчується, запропонував об’єднатися. І ось уже два роки минуло з часу цього об’єднання.
Більшість церков у нас українські, але є й російські та польські. Ми працюємо разом і не маємо жодних проблем. Мій заступник — поляк, між нами дуже хороше співробітництво. Мені було б важко з польськими церквами, тому він працює переважно з ними, хоча ми завжди разом радимося, обговорюємо спільні питання.

Вболіваємо, молимося, хотілося б, щоб прийшло велике пробудження: сьогодні, як ніколи воно потрібне. Часто бачимо, що церкви охолоджуються, в людей гасне бажання служити Богові. Християнство поринуло в марноту, людей важко зворушити до духовної праці, до молитви, бо через роботу немає часу. Мене це турбує як служителя.

Часто нам важко зрозуміти слова про те, що «тим, котрі люблять Бога, усе служить на добро». У моєму житті були випадки, що я плакав від болю. І в ті миті ці слова дуже підбадьорювали мене. Моя хвороба і зцілення стали великим свідченням для моїх співробітників. Раніше, як я говорив їм про Бога, вони казали, що це байки, але коли мене Бог уздоровив, то співробітники підходили до мене, дивувалися і вже не насміхалися. Так моя хвороба послужила мені на благо.

Зараз ми працюємо в Бразилії, де відкрили місію. Там ми знайшли колонію українців, які виїхали з України в 1900-1910 роках. Четверте-п’яте покоління українців живе, зберігши культуру та мову. Ми там купили будинок. Люди просять прислати туди пастора-українця. Це дуже гостинні люди. Вони живуть, як колись: збереглися печі, де випікають хліб, тримають курей, мають своє м’ясо, молоко. Коли ми з дружиною побували там, то через два дні спілкування з ними я відчув, що не хочу повертатися до Канади, настільки рідним і близьким там мені все видавалося.

Я вірю, я відчуваю, що наш Господь уже скоро прийде, і Він нам дасть нагороду за нашу роботу. За все, що ми ради Господа лишимо на цій землі, навіть якщо це буде серйозна втрата, на небі буде велика нагорода.

Записала Галина ВАВРИНЮК,
Канада, Торонто

"Благовісник", 4,2010