Благовісник

Алла ВОЗНЮК: «В мене було відчуття, що я занурилася в любов»

Кажуть, що життя жінки складне, а життя дружини служителя ще складніше. Чи дійсно це так, я намагалася розпитати жінку з досвідом, дружину керівника відділу освіти Церкви християн віри євангельської України Аллу Вознюк. З якими труднощами довелося зустрітися в перші роки подружнього життя, чи питала в пророків волі Божої на свою долю, про складний період, коли втрачала дітей під час вагітності, а згодом отримала невтішний діагноз «безпліддя», — дружина служителя розповіла у відвертому інтерв’ю.

— Алло Олександрівно, бесіду хочу розпочати з історії створення вашої сім’ї! Розкажіть, будь ласка, як і де ви познайомилися з майбутнім чоловіком.
— Я і Віктор народилися та виросли в маленькому містечку Острог. Батьки мої і його були християнами, до того ж — відвідували одну церкву. А це значить, що згадати конкретний момент нашого знайомства неможливо. Але пам’ятаю, коли почали спілкуватися. У молодості я була вчителем недільної школи, регентом хору й деякий час навіть керівником молоді. Служіння Богу було центром мого життя.

Одного дня я дуже засмутилася, бо зламався музичний інструмент, який допомагав проводити репетиції хору — фаемі (клавішний інструмент на 2 октави). У Віктора ж була репутація хлопця із «золотими руками», який здатен дати друге життя будь-якому зламаному пристрою. Тому не було нічого дивного, коли батьки порадили звернутися за допомогою саме до нього. Цій зустрічі я не надала особливого значення, на відміну від «майстра на всі руки».

Згадуючи ті часи, Віктор каже, що допомогти для нього було «за честь». Робота була виконана відмінно, а чудо-майстер оплату за неї не взяв. Тоді я подарувала йому коробку цукерок «Метеорит», які були справжнім дефіцитом. Віктор каже, що відтоді й полюбив мене. У моєму ж серці почуття виникли значно пізніше, незважаючи на те, що він став активно допомагати мені в служінні.

У ті часи не було копіювальних машин, і ноти для молодіжного хору потрібно було переписувати «під копірку». Це забирало багато часу. Але Віктор із радістю допомагав, хоч робота не була надто цікавою. Тепер зізнається, що його просто тішила можливість побути зі мною. Я ж не виділяла завзятого помічника з-поміж інших братів, хоч і бачила його знаки уваги. Коли ж майбутній чоловік став висловлювати свої почуття відкрито й запропонував мені вийти за нього заміж, я спочатку не сприйняла цього всерйоз. Навіть пішла до його батьків і сказала: «Якщо до вас дійшли чутки, ніби між мною й вашим сином щось є, то це не правда, і ми разом ніколи не будемо!». На це Віктор потім сказав: «Ти попалася, бо зареклася! Усе, що сказала, буде навпаки!» Я тоді тільки засміялася, та все ж щось стосовно цього стало змінюватися.

Згодом Вікторів тато захворів і на смертному одрі сказав синові: «Якщо в тебе серйозні наміри щодо Алли, не зволікай. Вона – твоя перша любов, і я не хочу, щоб потім ти шкодував усе життя, що втратив її. Якщо на це є Божа воля, то і я даю своє батьківське благословення». І воно подіяло. Згодом я зрозуміла, що дивлюся на Віктора іншими очима — я його полюбила, але одразу в цьому не призналася.Через деякий час потрапила в лікарню на планове лікування ревматичної хвороби. Звідти зателефонувала Віктору з проханням відвідати мене. Він купив три червоні гвоздики й прийшов до лікарні. Я ж у цей час була на процедурах. Вийшовши, побачила, що Віктор сидить під дверима, чекаючи мене, і… засміялася! Ось цей сміх став для нього знаком, що не треба боятися. Я сказала: «Якщо твоя пропозиція досі в силі, хочу дати на неї відповідь: «ТАК!» Він подарував мені квіти, і все вийшло, як за сценарієм! Бог приготував для мене особливу людину.

Подруги вже були заміжніми, народжували дітей, а я попри те, що робила добру справу для Господа, лишалася одна. Та я намагалася довіряти Богу й шукати в Нього відповіді на свої питання. У нагороду за це Він подарував шлюб із чоловіком моєї мрії.

— Із якими випробуваннями ви зустрілися в перші роки подружнього життя?
— Якось у нас із Віктором виникло непорозуміння. Я пішла до своїх батьків. Розказала, що ми посварилися, але мама, на диво, мене не підтримала й відправила до чоловіка. Я її не послухала й пішла до брата (він уже був одружений). Звечоріло, і брат запитав, де мій чоловік. Я відказала, що не знаю. Неправду сказала. Задзвенів телефон. Брат узяв слухавку, це був Віктор, який шукав мене. За декілька хвилин він стояв на порозі. Каже: «Ідемо додому, Алло. Чого ти тут?» Я йому різко: «Не піду!» Брат здивовано питає: «Як це, не підеш?! Де ж ти будеш?» А я кажу: «У вас…» Дякую йому за те, що на таку заяву відреагував так: «Сестричко, ти маєш йти за чоловіком і помиритися з ним». А потім помолився за нас. Звичайно, ми пішли додому разом, але всередині кипіло. Дорогою мовчали. Так тяжко й соромно було на душі. Силу для вибачення я знайшла лише тоді, коли переступила поріг нашої оселі… Іншого разу я настільки довела Віктора, що він гримнув дверима — аж із них посипалося скло. Ми ще довго ті двері не ремонтували. А коли приходили гості, то розповідали їм про причину — як приклад поганого наслідку конфліктів. Тепер, аналізуючи своє життя, я розумію, що в перші роки між нами не було достатньої відвертості. Це стосується всіх сфер. Я недоговорювала, сподіваючись, що він здогадається, чого хочу. А він думав, що здогадаюся я. На мене звалилася хатня робота, а ще треба було займатися служінням. Було нелегко. Віктор казав: «Люблю!», а мене це дратувало, бо хотіла, щоб ці слова конвертувалися в практичну допомогу (щоб він почистив картоплю, попилососив). Але я цього не казала, а він не здогадувався. У результаті щодня перед сном чоловік просив вибачення, не знаючи до кінця за що, я ж розгнівано казала, що не прощу, бо вибачається не щиро. Одного разу відкрила наш сімейний альбом і прочитала побажання друзів, у якому вони процитували біблійний вірш: «Сонце нехай не заходить у гніві вашому». Це стало моїм особистим відкриттям. Згодом Бог настільки змінив моє серце, що я стала не просто швидко пробачати, але й першою вибачатися, навіть тоді, коли моєї провини не було. Розповідаю про ці моменти, бо не хочу видаватися надто духовною. У мене були помилки — і я це визнаю. Слава Богу, що дав сили боротися з ними!

— У своїх семінарах ви розповідаєте про складний період, коли втратили дітей під час вагітності, а згодом почули невтішний діагноз — безпліддя. Як ви пройшли його?
— Через півроку після весілля я завагітніла. Це була велика радість, але вже за кілька місяців стався викидень. У ніч перед тим мені наснився сон — похорони з маленькою труною, багато людей. Мама чоловіка питає у мене, чому я не йду прощатися з дитиною? Я відказую, що не маю дитини. А вона відповідає, що мій син лежить у труні. Стало так моторошно, я стала плакати й прокинулася від страшного болю. У цей день я дійсно втратила дитину. Рівно через рік повторилася така ж історія. Потім було три довгих роки поневірянь і лікування. У результаті цього лікар сказав, що дітей у мене не буде. Я була дуже пригнічена. Думала, що Віктор мене розлюбить. Думала: «Як ми будемо жити без дітей? Що скажуть люди?» Підсвідомо чоловік це зрозумів і одного разу сказав: «Не переживай, у нас обов’язково будуть діти, треба тільки дочекатися. А навіть якщо не буде, то я ще більше любитиму тебе». Це була саме та підтримка, якої потребувало моє серце. Це відродило в мені віру, що Бог попіклується про нас. У той період ми практикували слова, які були нашим весільним кредо: «Я покладаю надію на Тебе, о Господи» (Пс.30:15). Доленосний момент стався одного вечора, коли Віктор повернувся окрилений із євангелізації і в черговий раз побачив мене в занепалому дусі. Я вже хотіла їхати кудись, де моляться за зцілення. Так хотіла позбавитися ярлика безплідної жінки! Він мене заспокоїв і нагадав, що в нас є Бог і Він всюдиприсутній. Тут і зараз. У кожному сантиметрі та міліметрі. Він чує нас тут так само, як і на великих зібраннях. Це було чоловікове відкриття від Бога. Воно пронизало й мене. Ставши на коліна, ми стали просити в Господа пробачення за все, що робили неправильно, а потім просто дякували за те, що Він чує нас. У цій молитві я фізично відчула, ніби хтось зняв із мене тягар. Я встала щасливою та усміхненою. Через рік у нас народився перший синочок — Роман.

— Як проходила ваша перша вагітність? Яким був емоційний стан? Як це вплинуло на стосунки з чоловіком?
— Сказати, що легко — це буде неправда. Але і не надто важко. Через загрозу переривання вагітності мене поклали в лікарню на п’ять місяців. Усі домашні турботи чоловік взяв на себе. Час тягнувся не довго, бо радість материнства переповнювала серце. Я жила з постійним бажанням наблизити ту хвилину, коли візьму синочка на руки. Коли маєш певну ціль, труднощі не здаються такими важкими, якими є насправді.

— Що ви відчували, коли завагітніли вдруге й утретє, розуміючи, що дітей доведеться майже на увесь час вагітності лишити вдома з чоловіком і лягти на збереження?
— Коли народився Рома, у мене було бажання народити для нього братика чи сестричку. Через два з половиною роки народився Артем. Не можу сказати, що вдруге радість була меншою. Хоч і довелося шість місяців пролежати на збереженні. Та це випробування було не найскладнішим. Під час другої вагітності я захворіла грипом. Було ускладнення в ділянці голови. Лікарі сказали, що необхідно робити операцію. Це мене дуже лякало, бо не знала, як довге перебування під наркозом вплине на дитину. Але девіз, що ми покладаємо надію на Бога, тримав мене. Під час операції я пережила дивні відчуття. Здавалося, що я перетворилася на мильну піну, яка летить серед брязкоту й скреготу. Ніби я колись на землі була людиною, а зараз лечу кудись і не знаю, чи зупинюся. Промайнули спогади про чоловіка й синочка. Стало страшно від того, що можу вже ніколи до них не повернутися, а ось так вічно кружляти. Відбулася повна втрата орієнтації в часі. Це відчуття було дивним і неприємним. Слава Богу, дві години під наркозом на Артема не вплинули. Він народився здоровим. Це було диво, бо після подібної операції в іншої жінки відняло мову й паралізувало нижні кінцівки. Третя вагітність — вісім місяців збереження. Було справді дуже важко. Тішило те, що є хороший чоловік, на якого можна лишити двох дітей, про яких подбає. Йому постійно допомагала наша родичка. Час від часу діток привозили до мене в лікарню. Коли Артемчику виповнилося два роки, я лежала в палаті, що знаходилася на першому поверсі пологового будинку. Під вікном були сходи. Я попросила, щоб мені через вікно дали іменинника. Дуже тішилася, що змогла в цей важливий день поцілувати й пригорнути до себе синочка.

— Народження третього сина ледь не позбавило вас життя. Що відчували в цей час?
— Напередодні народження третього сина Дениса вві сні я йшла червоною доріжкою до нової хати. Уже потім лікарі казали, що червона доріжка, певно, була символом сильної кровотечі, яка вела мене до Небесного Дому. Під час повної зупинки серця, що тривала чотири з половиною хвилини, єдине, що я пам’ятаю — політ через темний тунель, а потім світло. Я ніби в нього пірнула. Цікаво, що це світло було дуже теплим, м’яким і мало приємний аромат. У мене було відчуття, що я занурилася в любов. Звучала мелодія, яку важко до чогось порівняти. Щось віддалено подібне на звуки арфи. Ніжні високі частоти з гарним відлунням. Це мій єдиний спогад.

— Кажуть, що життя жінки складне, а життя дружини служителя ще складніше. Чи дійсно це так? З якими труднощами ви зустрічалися і як подолали їх?
— Найтяжчий період почався тоді, коли Віктор очолив Відділ освіти Церкви ХВЄ України. Перед ним постало багато викликів і труднощів, які я намагалася розділяти, підтримуючи та допомагаючи йому в міру своїх можливостей. Це не відразу вдавалося. Діти підліткового віку. Хлопчики в такий період дуже потребували тата. Не завжди в мене ставало мудрості правильно з ними спілкуватися, так, як це міг би зробити батько. Його відсутність відчувалася дуже гостро. Я постійно просила в нього поради, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Коли такої можливості не було, поради мені давав Бог. Коли Віктор повертався додому пізно, втомлений і виснажений, я старалася його зустріти, навіть якщо була ніч. Він любить чаювати зі мною після поїздок. Знаючи це, я часто жертвувала сном. На його питання: «Вип’єш зі мною чаю?» з ентузіазмом відповідала: «Звичайно!» На перший погляд, це дрібнички. Але саме з них складався затишок, до якого чоловік прагнув після довгої дороги. Тому я хотіла підтримувати цей клімат в нашій сім’ї. Він це розумів і наступного дня завжди давав мені виспатися, або робив якісь хатні справи, щоб полегшити мені життя. І ці обставини виявляли в нашій любові нові грані — відвертість, простоту, жертовність.

— Наостанок прошу вас лишити три поради читачам: для незаміжніх дівчат; для тих, у кого (попри велике бажання) немає дітей; для матерів.
— Хай незаміжня дівчина не ставить планку вище, ніж досягла сама. Коли вимоги щодо майбутнього обранця захмарні, а дівчина до них і близько не дістає, то цей шлях ганебний і ніколи не приведе до щасливого шлюбу. Але якщо все-таки ця планка піднята високо, тоді й дівчині треба прикладати багато зусиль, щоб відповідати поставленим стандартам. Не підганяйте подій. Навіть якщо ви захопилися хлопцем, який виявляє певні знаки уваги, і, здається, ніби ви недостатньо виявляєте інтерес до нього, не варто активно проявляти своє зацікавлення. На все свій час, і для сімейного життя потрібен певний період підготовки, який не варто штучно скорочувати.

Тих, хто молиться до Бога про диво материнства, я хочу підбадьорити, щоб покладали надію на Бога. Період, через який ви проходите, формує у ваших серцях не просто терпіння, а довготерпіння. Однозначно, цей період дається Богом із певною метою. Важливо зрозуміти, із якою — щось зростити у нашому серці чи щось із нього викорінити? Пам’ятайте, що сила молитви має велику вагу!

Дружини, у першу чергу, не ставте дітей вище за свого чоловіка. Виховуйте в нащадках повагу до тата, наголошуючи на тому, що саме він голова сім’ї. Діти в нашому житті — явище тимчасове. Але те, як ми ставимося до чоловіків у період батьківства, так чоловіки ставитимуться до нас тоді, коли діти залишать нас, утворивши власні сім’ї. До речі, ніколи не відмовляйте йому в інтимній близькості (хіба через хворобу). У цьому плані має бути і відвертість, і жертовність, адже фізичне задоволення чоловіка впливає й на його духовний стан. Майте відвагу просити пробачення в дітей, коли зробите щось несправедливо чи неправильно. Якщо не визнаєте своєї провини, це створить у серці дитини підґрунтя для прихованої агресії. Ну і, звичайно, допоможіть дітям розвинути їхні таланти…

Розмовляла Марічка ГАЛЮК

"Благовісник", 3,2016