Зустріч з цікавою людиною

Тарас Потамашнєв: «У житті мені найбільше не вистачає присутності Божої»

У рубриці «Зустріч з цікавою людиною» хочу розповісти про свого друга. Про друга розказувати, з одного боку, дуже легко, адже знаєш його як свої п’ять пальців. Та саме це є й найбільшою складністю, коли береш інтерв’ю. Я відразу попросив Тараса: «Тобі доведеться уявити, що ми не знайомі, інакше всі відповіді можна буде звести до «та ти ж там був, сам усе знаєш!»

Тарас ПОТАМАШНЄВ, теперішній керівник молоді церков ХВЄ Одеської області, разом із дружиною Вікторією проживає в Іллічівську, виховує двох синів — Максима на Ігната. Доля, сповнена ударів і несподіваних поворотів, сформувала в ньому тверду й упевнену особистість. Дитинство без батька, вулиця, кримінал, наркотична залежність, зустріч із Богом і чудове зцілення, служіння в церкві, одруження, переїзд в іншу область… Колись я обмовився, що про його життя можна написати книгу, і він мені час від часу про це жартома нагадує. Ну, добре, жарти жартами, а інтерв’ю — це хороший початок. Може, колись і до книги доберемося…

Для мене особисто (дозволю собі суб’єктивність, друг все ж таки) Тарас — це приклад безкомпромісного посвяченого служителя, який не жаліє себе, намагаючись догодити Богу. Ярлик «колишній наркозалежний», якого на нього вішали багато людей, не завадив Тарасові щиро й плідно служити Богові. Переважно про служіння й була наша розмова.

«Моя ціль — формувати Божі особистості»

— Ти працював з молоддю на Волині, тепер — на Одещині, тому можеш порівнювати. Яку ти побачив найбільшу відмінність між цими областями?
— Серед молоді Волині я набагато частіше зустрічав людей із внутрішнім покликом до ревного служіння. Значно легше було знайти бажаючих попрацювати на місії. Зате тут, на Одещині, молодь більш відкрита. Ніхто не намагається себе показати кимось більшим ніж є насправді. Менше пафосу, піару…

— Ти керівник молоді в Одеській області вже 5 років. Що вдалося зробити за цей час? Що ти вважаєш своїм найбільшим досягненням?
— Я сам маю покликання до місіонерства, і найбільше хочеться залучити молодь до місії. Увесь цей час намагаюся до цього спонукувати, розповідати про місію, запрошувати місіонерів…

Нещодавно протягом місяця ми проводили наметове служіння в різних населених пунктах. Програма була розрахована в основному на дітей, а вечорами робили загальні євангелізаційні зібрання. Молодь, яка була задіяна в цьому служінні, пережила справжнє Боже благословення, і четверо з них виявили бажання навчатися в місіонерській школі.

Для мене найбільше досягнення, яке тільки може бути, — коли ти виховуєш служителів. Не просто працюєш на кількість, а на те, щоб серед цієї кількості молоді було якомога більше реальних Божих працівників, живих і активних членів Христового тіла. Моя мета — використати цей час, щоб сформувати Божі особистості, які б працювали для Божого Царства. Та я вважаю, що значного результату в цьому поки не досяг.

— Що для тебе найважче в молодіжному служінні?
— Навіть не знаю… Воно все нелегко. Найважче — достукатися до молоді. Донести до їхніх сердець євангельську істину. Адже сьогодні багато штучного, що приносить миттєве задоволення. Найважче — лікувати тих, хто отруїв свій духовний шлунок подібним. Це коштує великих зусиль. Часто збираємося з молодіжними керівниками для кількаденного посту й молитви. Буває, Бог дає сильні прориви, молодь змінюється.

Великий плюс тутешньої молоді — вона нелицемірна, відкрита до каяття перед Богом. Коли діє Святий Дух, вони не будуть сидіти на місці, переживаючи, що про них можуть подумати.

— У Малині за твоєю ініціативою вже другий рік поспіль проводиться безперервна цілодобова молитва. Розкажи, що спонукало її організувати і які її результати.
— Мета була: зробити молитовне служіння в Малині більш активним. Просто я помітив, що його не вистачає. Уся молитва зводиться до загальних зібрань, та й там далеко не вся молодь молиться. На цілодобовій молитві в наметі ми молимося і за власні, і за загальні потреби. Є молитви за обновлення, за хрещення Святим Духом. Там молодь по-справжньому шукає Бога. Якщо хтось виходить на покаяння, то не через те, що зробив заклик якийсь відомий проповідник. От виходить на заклик проповідника молодий брат, але я бачу це покаяння зблизька: немає ні сліз, ні молитви. Цей самий брат кається в наметі — зовсім інша картина. Взагалі, протягом з’їзду від 100 до 300 чоловік отримують духовне хрещення. Дуже багато свідчень кардинального преображення життя. Не просто сльози, емоції…Один, наприклад, поїхав на місію, інший став активним працівником у своїй церкві й т. ін. Також на цій молитві проводимо бесіди з молоддю, яка має духовні дари, допомагаємо їм розвиватися в цьому, запрошуємо досвідчених служителів.
Ефект дуже великий, адже ця молитва безперервно тривожить небо. Хоча реакція неба різна буває… Наприклад, минулого року Малин практично затопило. На одного хлопця дерево впало… Ми такого не очікували. Але, напевно, Богові іноді доводиться діяти радикально, аби звернути увагу на Себе.

«Найбільший мій біль — пасивність церкви»

— За що ти зараз найбільше молишся в сфері служіння?
— Напевно, за те, щоб знайти більше ресурсів, аби зробити більше праці. Також — за Боже керівництво. Не хочеться щось робити навмання. Хочеться робити те, що хоче Бог. Адже тільки в цьому успіх і благословення. У житті мені найбільше не вистачає присутності Божої. За це я найбільше й молюся.

— Запитання щодо сучасної церкви: які проблеми тобі здаються найбільш актуальними, що тобі найбільше болить?
— Напевно, пасивність церкви. Дуже мало людей, які могли б сказати: «Ось я, пошли мене!» Ми стали матеріалістами, і це відводить від довіри Богу. Ми не можемо довірити Йому свого життя, віддати Йому себе, бо переживаємо більше за себе. Тепер є багато можливостей заробити, і ми заробляємо. Тепер є багато можливостей проповідувати Євангелію, але ми не проповідуємо Євангелію. Пріоритети дуже зміщені.

— У чому, на твою думку, причина такої пасивності?
— Причина у втраті орієнтиру й небажанні змінюватися. Дуже часто Боже Слово спонукає нас до зміни поглядів. Але коли це відбувається, ми переживаємо кризу.Тому ми дуже боїмося змін.

Моє життя — це постійні зміни. Я не люблю сидіти на одному місці і готовий до будь-яких змін. Наприклад, якщо завтра Господь покличе в зовсім іншу точку світу, я поїду.

Люди настільки зосереджені на тому, що їм подобається і чого їм хочеться, що вони не чують того, що їм каже Бог. А якщо і чують, то не збираються прислухатися.

— Ти безпосередньо служиш дарами Святого Духа. Можеш узагальнити, що тепер Господь промовляє до церкви?
— Останнім часом Бог постійно каже, щоб люди привели до ладу власні серця, що багато лицемірства в серцях.

— Тепер можна в церквах спостерігати дві крайності: одні люди надмірно захоплюються духовними проявами, інші — їх практично не сприймають, роблячи основний акцент, наприклад, на навчанні. Наскільки знаю тебе, ти в цьому знайшов якийсь баланс. То яким він має бути, цей баланс?
— Це потрібно відчувати — коли чого більше треба. Потрібно бачити ситуацію не з якогось одного боку, а повну картину. Там, де надмірне захоплення пророцтвами, потрібно провести біблійне навчання, щоб люди не збочили. Де тільки наука, там потрібно приправити молитвою, навчити людей перебувати в молитовному стані. Звичайно, не завжди це легко зробити.

«Коли зустрівся з Богом, я зустрівся з Життям!»

— Розкажи про свою зустріч з Богом і як вона вплинула на твоє життя.
— Та в мене життя по суті не було. І коли зустрівся з Богом, я зустрівся з Життям. До цього було суцільне розчарування, відчай, темрява, депресія… Життя було жахливим.

По-перше, Бог мені допоміг, і після цього я вже ні краплі не сумнівався в Його істинності. Після семи років наркотичної залежності мене вже не приймали в наркодиспансери, лікарі казали, що допомогти нічим не можуть. Я потрапив у християнський реабілітаційний центр. Служителі сказали: «У нас немає ніяких медикаментів, щоб полегшити ломку, але ми будемо молитися за тебе!» Я відповів: «Ви нічого не розумієте, коли почнеться ломка, мене ніхто не зможе тут втримати!» Вони стали в коло й стали за мене молитися. У ту ніч я заснув, і це вже було чудо. Щоб наркоманові вранці просто встати з ліжка й піти вмитися, потрібно спершу вколотися. Але я встав, умився… Підійшов до хлопців і питаю: «Що зі мною? Чому в мене немає ломки?» Вони відповіли: «Тому що Господь Живий!»

По-друге, Бог конкретно промовив до мого серця через проповідника, ніби читаючи думки. Це трапилося на водному хрещенні в Луцьку, на Сапалаївці, 2003 року. Там було декілька тисяч людей. Я стояв і казав сам до себе: «Я не можу бути таким, як ці люди, вони святі, а я…» І в цей момент проповідник каже: «Ти стоїш там, позаду, і думаєш, що не можеш стати таким, як ці люди» і повторює точно мої думки. У мене сльози потекли, це було щось надприродне. Вирішив: я покаюся, але завтра. І тут проповідник каже: «Ти стоїш і думаєш, що покаєшся завтра, але «завтра» для тебе може не настати!» Після цього я більше не вагався і просто побіг до Христа. У той же день Бог показав, що справді «завтра» могло не настати. Ми потрапили в аварію, у якій дивом залишилися живі й неушкоджені.

— От ти прийшов до Бога й відразу став брати активну участь у служінні?
— Одного разу брати запитали: «Чи готовий ти померти для себе?» Це було дуже конкретне питання. Адже після звільнення від наркотиків я вже малював собі різні плани в житті. А це запитання руйнувало всі мої плани. Я усвідомив, що повинен тепер жити для Бога. Тому брався за кожне служіння, яке мені пропонували. У Луцьку я більше займався євангелізаціями. Зокрема — почав служіння в наркодиспансері, а згодом і в інших місцях. Дуже часто ми організовували поїздки на місіонерські точки України й Росії. Старалися задіяти в цьому молодь.

— Колись ти сказав таку фразу: «Якщо перестану служити Богу, я помру». Ну, а якби тобі запропонували мільярд, щоб ти не служив, а тільки ходив на зібрання, ти зміг би так жити?
— Ну, якийсь час, може, й міг би. А потім все одно вмер би (сміється). Чи я погодився б на таке? Тяжко відповісти…

— Я думав, ти відразу скажеш: «Ні, ти що! Як можна?»
— Ну, так треба ж бути чесним. Я хочу відповісти так, як є, а не так, як правильно. З одного боку, розумію, що від грошей все не залежить. На сьогодні у мене правильні пріоритети. Тому якби прямо в цей момент мені таке запропонували, то багато факторів, думаю, помогли б мені зробити правильний вибір. Але я знаю, що є й інші фактори, які можуть час від часу впливати на мене. Тому скажу так: відповідь залежить від духовного стану, який у мене буде в той момент. Думаю, якби дали мільярд, я б його взяв, але все одно потратив би на благовістя (сміється).

— Що тебе робить щасливим у житті?
— Щастя — бачити, як люди радіють. Радіють від Божого Слова, радіють від покаяння, радіють від служіння… Наприклад, коли проводили наметове служіння, ми бачили стільки щасливих дітей! Заради цього і є сенс жити — коли даруєш щастя комусь.

— Найщасливіший момент у твоєму житті.
— Напевно, коли одружився.

— А найважчий?
— Певний час проживши на Одещині, уже працюючи керівником молоді, я хотів залишити служіння і повернутися з дружиною в Луцьк. Був дуже тяжкий період — не було де жити, не було роботи. Навколо мене почалися різні інтриги… Скажу, що це випробування я майже не пройшов. Якби Бог мене не попередив про це раніше, то я поїхав би. А ще Бог протягом трьох ночей будив одного мого знайомого брата Льоню, пресвітера з Рибальського, показував у видінні мене й казав: «Молися за Тараса!» Він не міг згадати, хто я такий, аж поки ми не зустрілися на одному весіллі в Ізмаїлі. Коли брат Льоня мене побачив, то аж заплакав. Виявилося, що він за мене молився якраз у ті дні, коли мені було найтяжче. В одну з тих ночей, коли я вже вирішив їхати, відчув дуже сильну Божу присутність. Я став на коліна, став плакати, каятися. Уранці в мене вже було зовсім інше рішення. А через короткий час проблеми з житлом вирішилися.

«Моє життя — це постійні зміни»

— Розкажи про свою сім’ю.
— Моя сім’я ніколи не дає нудьгувати. У мене двоє непосидючих синів і дуже неординарна дружина, яка завжди мене підтримує, молиться, любить, ніколи не перешкоджає моєму служінню. Хоча я завжди намагаюся компенсувати той час, коли мене немає. Якщо тиждень у поїздці, то наступний тиждень — із сім’єю, щоб був баланс. Якщо сім’я опиниться на задньому плані, то рано чи пізно прийде крах і в служіння, і в сім’ю.

— Розкажи про свій переїзд на Одещину, це ж був досить різкий поворот в житті.
— Почалося з того, що я побачив свою майбутню дружину в с. Молога, коли ми з братами приїжджали туди на служіння. Звичайно, у мене була внутрішня боротьба, я не знав, де зупинитися, чим буду заробляти на життя, у мене не було грошей на весілля… Але Бог сказав у моє серце: «Їдь. Там є Мої люди!» Я поїхав туди, де нікого не знав, і Бог усе влаштував. Була й робота, і де жити, і все влаштувалося з весіллям. У Бога були Свої плани, просто треба було Йому довіритися. Хоча я не планував тут залишатися.

— А коли твої плани помінялися?
— Коли старший служитель Одещини Сергій Крученюк запропонував мені служіння обласного керівника молоді.

— А як так вийшло? Чому саме тобі — новій людині?
— Ще задовго до одруження ми приїжджали сюди з молоддю для місіонерської праці. І ми прийшли зі старшим пресвітером до одного розуміння, що саме заради цього й варто жити —щоб піднімати молодь до служіння. Це було в моєму серці, і це було в серці Сергія Леонідовича. Він узагалі дуже відкритий до молоді.

— Його пропозиція була для тебе несподіванкою? Ти довго зважувався?
—Я не відразу дав відповідь, довго молився. Думав, що не потягну цього служіння. І якось в молитві в Божій присутності я запитав: «Боже, чому Ти вибрав саме мене? Це не по моїх силах». І Бог відповів: «Мені твоя сила не потрібна. Мені потрібне твоє смиренне серце». Та й Сергій Леонідович не просто так мені запропонував. Він теж шукав Божої волі в цьому. І за цими ознаками я зрозумів, що це від Бога. Служу, Бог дає сили.

— Наведи кілька прикладів надприродної Божої дії в твоєму житті.
— Був момент, коли Бог зцілив мене від гаймориту. Лікарі сказали, якщо не лікуватися, то навіть є загроза життю. А я мав якраз їхати в місіонерську поїздку на Байкал. Молився й почув Божий голос: «Я тебе зціляю!» І всі симптоми зникли.

Інший момент — старший син Максим у віці одного року отримав сильний опік на грудях і животі. Малюк дуже плакав, не міг заспокоїтися, доводилося тримати його руки, бо він себе роздряпував. Ми з дружиною стояли на колінах, молилися. Раптом, після страшної істерики, він засинає прямо в мене на руках і спить цілу ніч. Цей опік пройшов дуже швидко — за 5 днів. Лікарі дивувалися…

Часто доводиться молитися за одержимих і бачити, як Господь звільняє. Чудеса Божі й надприродні дії — невід’ємна частина життя християнина, який перебуває в служінні.

— Якої найбільшої мети ти хотів би досягнути в своєму земному житті?
— Якнайбільше поширити Євангелію й залучити до цього якнайбільше людей.

— Твої побажання християнам України.
— Бажаю бути самими собою й не носити масок праведності.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 4,2015