Життя Церкви

Місіонерські дороги Індії

Останнім часом погляд західних місіонерів все більше прикутий до Індії — країни, де дивовижним чином переплелися сучасні здобутки науки та індустріалізація з жахливою бідністю та марновірством. Не стоять осторонь цього і українські місіонери. Газета «Голос надії» (№ 6, 2009), яку видає однойменна місія писала про короткотривалу поїздку місіонерів в Індію. За сприяння місії «Good Samaritan» розпочала постійну працю в цьому регіоні також рівненська місія «Добрий самарянин».

Окрім того, вже багато років там працюють місіонери Стан і Лана. Жителі Карелії, вони в 90-их роках прийняли Ісуса у своє життя через проповідь місіонерів луцької місії «Голос надії». Пропрацювавши декілька років місіонерами в Карелії, прийняли рішення поїхати в Індію. І вже багато років живуть там і працюють, проповідуючи Євангелію, утворюючи церкви, допомагаючи нужденним. А цього року вони організували дитячий притулок, у якому на сьогодні перебувають 12 дітей-сиріт переважно зі штату Оріса, де останнім часом християни переживають жахливі гоніння.

Пропонуємо вашій увазі розповіді директора місії «Добрий самарянин» Ростислава Боришкевича та місіонерів з Індії.

Раніше я думав, що українці — бідний народ. Але є набагато бідніші народи, наприклад, народи Індії. Україна перебуває на значно вищому рівні розвитку. В Індії проживає більше 1, 3 мільярда людей, серед яких невеликий процент складають християни. Населення країни розділене на касти. Ми служили людям нижчих каст. Нам доводилося докладати чимало зусиль для того, щоб хоч якось підтримати вкрай збідніле населення. Люди живуть у таких халупках, які важко назвати житлом.

Більшість сімей проживає в умовах повної антисанітарії, медицина малорозвинена. Вони не мають ніяких засобів масової інформації, навчальних закладів, комунальних послуг, не вміють читати, писати. Мені важко було звикати до їхніх умов проживання, яке швидше можна назвати не життям, а існуванням або виживанням. Нам важко було насамперед не фізично, а морально. Через це мені здавалося, що десять днів минали, як десять років. Я був вражений звуженістю світогляду індусів. Це є наслідком культивування серед них мертвої релігії, а це в свою чергу зупиняє і духовний, і розумовий розвиток людини. Так само я помітив, що бідність індусів пов’язана з їхньою релігією. Ті індуси, які по-справжньому навернулися до живого Бога, живуть і матеріально значно краще, ніж індуси-язичники. Індуси вклоняються багатьом богам (бовванам), кожен з яких для них має особливе значення. Вони також вклоняються домашнім тваринам, кадять ідолам, займаються медитацією, перебувають у стані нірвани, співають мантри, організовують пуджу. Для них поставити в один ряд зі своїми божками хрест із зображенням розп’ятого Ісуса та поклонятися йому, як і решті глиняних богів — це не проблема, однак при цьому живого Господа Ісуса Христа вони не знають.

Індуси по-різному реагували на проповідь Євангелії. Підсвідомо індуси шукають Бога, шукають спасіння, а впевняються у вірі тоді, коли відчувають дію Духа Святого. Бог давав нам радість, коли ми бачили, як індуси наверталися до живого Бога. Одного разу під час служіння Дух Святий так торкнувся людей, що вони зі сльозами на очах вибігали наперед, щоб покаятися. Плакали і ми, адже під час таких благословенних служінь неможливо стримати сліз.

В одному селі жителі заховалися від нас у чагарниках, бо злякалися. Таке враження, наче єдиного погляду в наш бік для них досить, аби зрадити своїх глиняних бовванів. Якось, приїхавши туди під вечір, ми заспівали пісню. Індуси обережно почали виходити зі своїх схованок, щоб побачити, які ж вони, білі люди. Торкнутися нашої руки для них було дивиною. Ми для них чужоземці із незнаного Заходу. Слухаючи проповідь просто неба і переживаючи дотик Святого Духа, вони піднімали руки і казали: «Ми хочемо служити такому Богові».

Коли ми проповідували спасіння через Воскреслого Ісуса Христа, десятки людей підходили з проханням помолитися за їхнє здоров’я. Найбільшим чудом для індусів є відповідь на молитву про оздоровлення їхніх дітей, тому вони доволі часто в церкву приносили напівмертвих дітей, які через нашу молитву отримували повне оздоровлення та поверталися до життя. Плоди наших безперервних молитов були беззаперечним доказом істинності християнського вчення.

Однією з найгостріших проблем індійського народу є низький рівень їхньої освіченості. Більшість людей не вміють ні читати, ні писати, тому нашим завданням є навчити їх цього, щоб Господню істину вони змогли отримувати із першоджерела — Біблії. Вважаю, що саме в цьому є головна мета місіонера-християнина. Звичайно, ми значно послужили тамтешнім жителям матеріально. Назад поїхали з порожніми кишенями. Але я неодноразово повторював: мільйони доларів у вигляді матеріального служіння не допоможуть індусам стати щасливими, тільки через особисту зустріч з Ісусом, через пізнання живого Бога, через читання або дослідження Євангелії країна може позбавитись від прокляття і отримати благословення.

Зауважу, що одним із завдань наших місіонерів була і є допомога в будівництві дитячих будинків та домів молитви в індійських поселеннях, де є християни. Процес будівництва в Індії є надто спрощеним. Щоб спорудити приміщення, треба прокласти фундамент, звести стіну, покрити дахом і зробити отвори, через які сонячне проміння та повітря потраплятиме до будинку, двері та віконні рами не встановлюються.
В Індії з Божого благословення міжнародною християнською місією «Good Samaritan» відкритий дитячий сирітський будинок для ста хлопчиків. Харчуватися туди приходять значно більше дітей. Багато дітей, що мають батьків, хотіли б жити у тому будинку, тому що дітям, які в ньому живуть, створені добрі умови. Також заплановано відкрити сирітський будинок і для дівчаток.

Ростислав БОРИШКЕВИЧ

Прийняти одну дитину, щоб змінити світ

«Хто прийме таку дитину одну в Моє ймення, той приймає Мене» (Мт. 18:5).

Стомлені після безсонної ночі, проведеної в нашому незручному квадратному джипі, ми вилізли з машини перед обідраними воротами. Багатогодинна поїздка розбитими дорогами Оріси не проминула безслідно, боліли руки і ноги, які аж затекли, нила спина. За воротами виднілося колись красиве приміщення пасторського центру. Тепер покрите кіптявою і розграбоване, воно поглядало на нас порожніми очицями розбитих вікон. Зіщулившись під колючими ворожими поглядами індуїстів, які оточували нас, ми увійшли на обнесену високою цегляною загорожею територію центру.

Обгорілий кістяк машини, осколки битого скла, закопчені пожежею стіни вигорілої та розграбованої споруди — здавалося, індуїсти зробили все, щоб ніколи жоден християнин не насмілився повернутися сюди. На наш подив, ми почули чиїсь голоси, які долинали з глибини приміщення, а нам назустріч вийшов католицький священик.
Він був першим, хто наважився повернутися. Його позиція була проста: «Якщо ми живемо з Христом, то й помрімо разом з Ним. Це мій дім, це моя земля, це моє служіння — і я маю тут бути». В першу ж ніч після його повернення хтось зателефонував йому і почав погрожувати: «Нащо ти повернувся? Якщо ти зараз же не поїдеш — тобі кінець!» — «Приходьте, я чекаю вас. Скільки вас там? Тисяча? Десять тисяч чи сто? — була відповідь. —Я вас не боюся. Приходьте!»

Стоячи на порозі вигорілої дотла кімнати, священик розповідав нам про те, через що їм довелося пройти. Як уночі увірвався розлючений натовп, вбиваючи та руйнуючи все на своєму шляху. Як індуїсти, що живуть по-сусідству, почали грабувати і виносити з центру все цінне. Як цілеспрямовано, за наперед складеними кимсь списками, шукали ключових пасторів і служителів, а тих, кого знаходили — вбивали на місці. Як на очах у байдужих полісменів навіжений натовп ґвалтував жінок та дівчаток. Немає слів, щоб описати звірства, що відбувалися тут.

Індуїсти були впевнені, що після такого жаху ніхто з християн не насмілиться повернутися назад. Але вони повернулися. Така віра та витривалість духа справила на індуїстів неймовірне враження — страх Божий напав на них. Вони почали боятися тих, кого переслідували. Те, що диявол задумав, щоб вбити, зруйнувати і погубити навіки, Бог обернув у перемогу. Християни всіх деномінацій об’єдналися в єдине ціле. Суперечки та непорозуміння залишилися в минулому. Католики, баптисти і п’ятидесятники моляться разом. Гоніння згуртували і об’єднали церкву неймовірним способом.

Протягом всієї подорожі ми бачили одну й ту ж картину. Спустошені обвуглені руїни, які колись були домами християн. Зруйновані церкви. Табори біженців, які живуть у наспіх зроблених куренях і дірявих наметах. Спиняючись біля таких таборів, ми підходили до наших братів та сестер у Христі і розмовляли з ними. У багатьох чоловіків та жінок на очі наверталися сльози. Всі історії були однаковими: навіжений натовп уночі увірвався в дім. Сусіди-індуїсти розграбували все цінне. Тих, хто не встиг утекти в джунглі, вбили, жінок та дівчаток зґвалтували.

Ми дивилися на цю страхітливу картину горя та відчаю і дедалі чіткіше розуміли цей жах, який пережили діти, котрі нещодавно прибули в наш дитячий будинок. Вони не просто втратили батьків. Вони бачили, як їхніх батьків убивали, як ґвалтували їх матерів і сестер. Вони рятувалися втечею, їх батьки несли на руках, а безжалісний натовп наздоганяв їх. Вони пережили безсонні ночі в душних диких джунглях, котрі кишать зміями, малярійними комарами і дикими тваринами. Протягом багатьох днів вони погано харчувалися або ж не їли зовсім.

Я дивився на наших дітей, чистеньких, у новій одежі. Дітей, яких Господь показав нам у сні кілька місяців тому — сон, який здійснився. Дітей, яким повернули майбутнє і думав: «Чому одні безжально вбивали цих дітей, а інші ризикували своїм життям, що спасти їх? Чому для одних ці діти абсолютно нічого не значать, а інші готові пожертвувати останнім, щоб допомогти їм? Де проходить та грань, яка розділяє життя для себе і для Бога? Ісус відповів на це запитання дуже просто: «Хто прийме таку дитину одну в Моє ймення, той приймає Мене» (Мт. 18:5).

Протягом останнього року ми всі невідривно слідкували за подіями в індійському штаті Оріса. Християни цього штату були жорстоко переслідувані войовничими фанатиками. Десятки тисяч християн були змушені втікати і дотепер переховуються у лісах. Їхні будинки розграбовані, а рідні поселення патрулюються «оранжевими бригадами», готовими жорстоко убити будь-кого, хто насмілиться зробити спробу повернутися назад. Тисячі християн заплатили ціну свого життя за те, що вони не відреклися від Христа. Тих, хто не витримав погроз, насильно навернули в індуїзм, змусивши з’їсти коров’ячий кал та випити сечу на знак посвячення. У протилежному випадку члени їхніх сімей були б убиті один за другим прямо на очах.

Гоніння в Орісі тривають і до цих пір. Християн і до цих пір убивають, ґвалтують, грабують. Зростає кількість безпритульних дітей-сиріт, багато хто з них залишився без обох батьків. Ми молилися, базуючись на Слові Божому: «Ти, Боже, сиротам Батько! Захисти дітей, які втратили свої сім’ї! Господи, що ми можемо зробити і як ми можемо допомогти цим обездоленим дітям?»

У нашому житті Бог часто звертається до нас через сни. І цього разу Він вирішив показати нам новий напрямок у нашому служінні під час сну. Мені наснилося, що мої батьки, злегка підштовхуючи вперед гурток індійських діток, казали: «Візьміть цих дітей! Ми зовсім не знаємо, що робити з ними! Заберіть їх!» Ми ж, трохи оторопівши від такої кількості дітей, задали своїм батькам зустрічне запитання: «Але що ми робитимемо з цим натовпом чумазих індійських дітлахів?» Але незвична відповідь, яку Бог вклав у нас, злетіла з наших уст ніби сама собою: «Ми знаємо! Ми відкриємо для них дитячий будинок, якщо ці діти нікому не потрібні!»

Прокинувшись уранці, подумала: «Який незвичайний сон! Господи, невже в майбутньому ми все-таки відкриємо дитячий будинок?»

У той час восьмирічна дівчинка, яка перебувала на відстані кількох тисяч кілометрів від нас, під час вечірньої сімейної молитви почула від своєї мами про гоніння в Орісі і про те, що багато дітей втратило своїх батьків. Після маминого запитання, чи не хочуть її діти віддати частину зі своїх грошей для обездолених дітей, її маленька донька побігла в сусідню кімнату, принесла скарбничку і віддала всі гроші, які вона назбирала за вісім років свого життя! Там було 150 доларів! Вражена таким вчинком, мама дівчинки віднесла ці гроші, призначені сиротам, моїм спантеличеним батькам, а ті передали нам.
Неможливо описати ті почуття, які переповнюють тебе, коли ти тримаєш у своїх руках гроші, пожертвувані восьмирічною дитиною. Коли ти знаєш, що це все, що в цієї дитини було. Воістину, як сказав Ісус, вона «поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю… все, що мала» (Мр. 12:43-44).

Ці 150 доларів стали «стартовим капіталом» для створення притулку, в якому зараз проживає 12 дітей.

Місіонери з Індії Стан і Лана

"Благовісник", 3,2009