Життя Церкви

Кiдри: полiський феномен

Кожен населений пункт має свою неповторну історію, свої особливості і свою «візитну картку». Коли я шукав у інтернеті відомості про село Кідри, широко відома Вікіпедія запропонувала дуже коротку інформацію: «Кідри — невеличке село на Рівненщині, яке відрізняється своєю активністю в сільському господарстві». І далі — кількома лаконічними реченнями йдеться про дві особливості цього населеного пункту: «Населення села активно вирощує огірки, що і забезпечує його економічну стабільність», та «Населення села — християни, які відвідують 2 церкви — Православну і П’ятидесятницьку, остання з яких нараховує, станом на 2010 р, більше 650 членів».

Це правда, огірки — стратегічно важлива стаття сільського експорту. Усі городи біліють білими прямокутниками теплиць досить солідних розмірів — до 8 соток. Праця хоча важка, але дозволяє жителям виживати в непростих економічних умовах.

Що ж до другої особливості, яку згадує Вікіпедія, то додам ще дві цифри: окрім 690 (це вже станом на 2011 рік) християн, які мають фіксоване членство у п’ятидесятницькій церкві, її відвідують близько 800 дітей та молоді, які ще не приймали водного хрещення. І це при тому, що загальна кількість жителів села — трохи більше, як 2100 чоловік. Саме таке незвичне для сьогодення співвідношення представників так званої «нетрадиційної» конфесії та жителів Кідрив і зацікавило нашу редакцію: ми не змогли пройти мимо такої «родзинки». І тому однієї неділі вирушили на рівненське Полісся, в одну з найбільших сільських п’ятидесятницьких церков України .

Перший сюрприз чекав на нас, лишень ми в’їхали в село. Усе узбіччя центральної вулиці було заповнене людьми, що йшли в одному напрямку. Перше враження: ніби колона демонстрантів іде. Виявилося, усі йдуть у дім молитви. Погодьтеся, далеко не в кожному селі побачиш таке. Для більшості українців, які, б’ючи себе у груди, кажуть, що вони християни, неділя — привід піти на риболовлю, базар, пікнік, у бар, але аж ніяк не в церкву. А тут дві третини села, забувши про огірки та розсаду, йдуть поклонитися Богові.

Зрозуміло, що для такої кількості віруючих потрібне і відповідне приміщення. Дім молитви, розташований на центральній вулиці, саме таким і є. Правда, як зізнався служитель церкви, громада вже думає, як його розширити — не завжди на всіх вистачає місця. А от коли він будувався у 1991 році (до речі, всього лише рік), дехто скептично дивився на його розміри. Тоді церква налічувала 300 членів і, здавалося, можна було б будувати щось скромніше. Але Господь наповнив дім молитви.

До речі, історія будівництва також цікава. Як відомо, атеїстична радянська влада докладала усіх зусиль, щоб руйнувати, а не будувати церкви. Старий дім молитви, який був збудований ще у далекому 1925 році, вірою та правдою служив громаді всі ці десятиліття аж до 1991 року. За весь період лише двічі — під час війни та після приходу радянської влади — він був зачинений на декілька місяців. Влада різними способами намагалася його зруйнувати. Партійні боси навіть придумали оригінальний спосіб, як це зробити. Тоді, у 20-их роках, будівництво проходило толокою: кожен із віруючих чим міг, тим допомагав, у тому числі й матеріалами. Так от, хтось пригадав, що родина голови колгоспу також пожертвувала кілька колод для стін будинку. Оскільки прямо зруйнувати дім молитви не наважилися, то запропонували голові забрати «свої» колоди зі стіни. Але він, незважаючи на вказівку згори, відмовився це зробити.

…А розпочалося все далекого 1918 року. Саме тоді в селі відбулося перше хрещення у новонародженій баптистській церкві. Дата не підтверджена документально, бо майже усі церковні документи довелося знищити після приходу радянської влади перед війною. Але доказом саме цієї дати була віруюча односельчанка 1918 року народження, яка, за словами батьків, була першою зареєстрована у церковній метричній книзі (тоді реєстрацію проводила церква). За спогадами, того року мали приймати хрещення 18 чоловік. Але під час хрещення служитель, який звершував його, зробив заклик до присутніх покаятися у гріхах та прийняти хрещення — і охрестилося 60 душ.

А перед цим було ще одне незвичне хрещення. Євангельську звістку вперше у ці краї принесли з Холмщини заробітчани. Люди збиралися вечорами по хуторах, читали Біблію і розповідали про зібрання, на яких вони побували. Серед присутніх були і двоє жителів села Кідри. Коли в сусідньому селі утворилася невелика церква і розпочалася підготовка до водного хрещення, вони також вирішили охреститися. Тому одної неділі подалися на зібрання, де вирішували, кого допускати до хрещення. Але у тих молодих людей була одна проблема: обоє були затятими курцями. І тоді вирішили: курять тільки до річки, яку потрібно було перепливати по дорозі. Так і зробили. Коли вже посідали в човен, один відразу ж викинув у воду люльку та курцівське причандалля, а от другий ніяк не наважувався. Тоді перший вдарив по руці веслом — і спокуса пішла на дно. Коли ж вони прийшли на зібрання і сказали служителям про своє бажання, ті з недовірою поставилися до них: надто вже тютюном несло. Довелося їм розповідати про свою обіцянку. Їх допустили до хрещення — і вони стали першими жителями Кідрів, які прийняли святе водне хрещення по вірі. І один з них — батько служителя-ветерана місцевої церкви Давида Мануїловича Кібиша. На пасторське служіння його обрали в 1959 році, й до сьогодні він перебуває на посту.

Нелегка пасторська дорога була в нього, багато довелося витерпіти від атеїстичної влади, але він зберіг і особисту віру, і церкву, і повагу віруючих та жителів села. Лише самих штрафів було більше як 40. А 50 рублів — тоді майже місячна зарплатня. Тепер, за станом здоров’я брат Давид вже не може виконувати повноцінно служіння, тому передав його своєму однофамільцю Сергію Кібишу, але бере участь у житті церкви.

Сергій Іванович пригадує 1977 рік. Церква запланувала водне хрещення. Звершити його можна було лише в невеликому озерці поблизу села. І саме перед хрещенням один тракторист, як переконані жителі, за наказом влади, злив у те озеро хімікати після обробки картоплі. Риба загинула, вода зіпсувалася. Тоді брати напередодні неділі загатили рівчак, що залишився від колись широкої річки, і до ранку перед загатою набралося достатньо води для звершення хрещення. На нього прибув із району сам заступник начальника міліції з дільничним та загоном міліціонерів. Але оскільки вони не знали місця проведення зібрання, то довго шукали, а знайшовши, не змогли доїхати, бо туди вела лише стежина. Поки об’їхали — хрещення вже розпочалося. Стоячи на горбочку, вони не наважувалися підійти ближче. Районний начальник пізніше розповів: «Ми знайшли дорогу через ліс і коли виїхали на узлісся, побачили людей. Був сонячний ранок, навколо щебетали птахи, злагоджено співав хор. І я сказав собі: «Якщо не буде правопорушень, я туди не піду». Сказавши про це дільничному, запропонував йому: якщо хоче, нехай розганяє сам. А той відказав: «Я що, гірший від тебе?» Так ми і стояли біля лісу до кінця хрещення».

Бог тоді не лише зберіг святкове служіння: сьогодні цей міліцейський начальник є відповідальним за одну із п’ятидесятницьких церков області. Господні дороги — це дороги чудес!

І ще одна особливість церкви в Кідрах. У післяперебудовчий період люди каялися не тільки у цьому селі, але й в оточуючих населених пунктах, відвідуючи зібрання в Кідрах. Сьогодні там уже діють самостійні церкви, яким кідрівська церква активно допомагала у становленні. Служителі цих громад ішли до Давида Мануїловича за порадою та підтримкою, як до батька.

На запитання про ставлення православних жителі села до п’ятидесятників, Сергій Кібиш сказав, що воно досить прихильне. І додав: «Щодо святкування релігійних свят, то усі орієнтуються на нас: якщо у п’ятидесятників зібрання, значить робити не можна».

Що ж, так і повинно бути: справжні християни — світло та сіль для оточуючих. Так, як це є у селі Кідри.

Юрій ВАВРИНЮК, Луцьк-Кідри-Луцьк

(збільшити)

Пресвітери церкви с. Кідри Сергій Кібиш та Давид Кібиш

"Благовісник", 2,2011