Ефект вечірки, або Велике мистецтво слухати

Мистецтво правильно, мудро та доречно говорити виникло, напевно, із зародженням самої мови. З древніх часів і донині мудреці та філософи, психологи та філологи залишали практичні поради щодо того, як правильно користуватися cловом. Так, щоб воно було влучним, зрозумілим та дієвим.

Але щоб це слово досягнуло цілі, замало правильно говорити — тут не менш важливим є мистецтво правильно слухати. І цьому, як і науці добирати слова, потрібно також учитися.

На жаль, цьому, на відміну від чисельних тренінгів та семінарів для промовців, приділяється менше уваги. А саме від цього часто залежить, чи досягне мети той, хто говорить. Бо можна на відмінно оволодіти таємницями спікерства, але цей досвід розіб’ється об стіну невміння слухача слухати.

Одну цікаву фізично-психологічну особливість людини вчені назвали «ефектом вечірки». Її суть полягає в тому, що людина здатна концентрувати свою увагу на тому, що її цікавить у даний момент, не помічаючи всього, що відбувається навколо. Для ілюстрації вони обрали усім відому вечірку (або будь-яке гучне зібрання людей). Для подібних заходів характерне те, що обстановка на таких зустрічах дуже гамірна через велику кількість людей, які одночасно говорять, сміються, вголос висловлюють свої почуття. Але коли розмовляють, скажімо, двоє гостей поміж собою, для їхньої розмови цей гамір не є завадою, вони чудово чують та розуміють один одного. Справа в тому, що людина має здатність концентрувати свій погляд і слух на предметі своєї уваги так, що навколишнього гамірливого фону вона практично не помічає. Звичайно, її вуха фізично сприймають усі без винятку звуки, але в розум, думки та почуття вони не доходять, відхиляються як непотрібні, бо слухача в даний момент цікавить лише співрозмовник. Людина просто не чує того, що не цікавить її чи є несуттєвим для неї.

Ця особливість працює не лише на вечірках чи людних заходах, але й у різноманітних життєвих ситуаціях. Я, наприклад, живу поряд із залізницею. Настільки поряд, що поїзд по колії, яка, до речі, розташована на рівні даху нашої оселі, проходить, здається, прямо над головою. І часто наші гості, яким «щастить» у нас ночувати, почуваються, як на вокзалі, і можуть з точністю порахувати усі поїзди, які пройшли вночі. Ми ж, проживши довгі роки у такому сусідстві, практично не помічаємо ні поїздів, ні їхнього гуркоту. Пригадую, наша старша донька, ще немовлям була дуже чутлива — коли спала, не можна було ні дверима рипнути, ні слова сказати. Але на поїзд, від якого аж шибки дзвеніли, вона майже не реагувала.

Цю ілюстрацію можна також використати й стосовно нашого духовного світу. Ми живемо в оточені, яке наповнене найрізноманітнішими голосами, як потрібними, так і непотрібними, «шумом», який стає постійним фоном нашого життя. Цей шум, ці голоси можуть забруднити не просто наш зір чи слух, але й серце та душу. Слово Боже говорить нам про багато речей чи ситуацій, яких християнин повинен уникати: не чути, не бачити і навіть не бути там, де вони є (див. Псалом 1). Але неможливо відгородитися від усього, що є навколо нас, не завжди можна захистити почуття від непотрібного шуму, бо тоді, за словами апостола Павла, нам потрібно «вийти зі світу». Ми змушені жити в цьому шумному, галасливо-гуркотливому середовищі, як живемо біля перевантаженої автомагістралі або залізниці. Нам доводиться пересуватися у гамірних вагонах метро чи маршрутках, ходити забрудненими шумом вулицями, заходити у галасливі супермаркети, слухати на роботі брудні слова колег чи начальства. Але Бог дарував нам чудову здатність концентрувати нашу увагу та тому, що корисне для душі. Якщо віруюча людина буде зосереджуватися на Бозі, шукати Його, розмовляти з Ним, думати про Нього, то весь шум та гам гріховної «вечірки» не буде «доходити» до нашого розуму, не торкнеться серця та душі, тим самим не забруднивши її. Усе це залишиться лише зовнішнім шумовим фоном, який, хоча й супроводжує нас, але залишається непоміченим нами. І тоді ми зможемо, незважаючи на зовнішні чинники, без проблем розмовляти зі своїм небесним Співбесідником, зможемо чути один одного і себе.

«Хто входить дверима, той вівцям пастух. Воротар відчиняє йому, і його голосу слухають вівці; і свої вівці він кличе по йменню, і випроваджує їх. А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу» (Ів.10:2-5).

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 3,2018