Віра та життя

Почни служити!

Коли запитати християнина, який читає Біблію, хто є посередником між Богом і людьми, він відповість, що Христос. Але чи є так насправді у нашому житті? Чи ніхто інший не займає Його місця у наших серцях?

Проблема, котру хочу підняти, не нова, але особливо гостро вона постає в церквах у наш час. З давніх часів так ведеться, що для спілкування з Богом люди чомусь шукають посередників. А Бог прагне говорити з кожною людиною особисто. Звичайно, Він ставить Своїх обранців, які правильно спрямовуватимуть народ, але спілкування хоче мати з кожною людиною зокрема.

Коли Бог вивів ізраїльський народ з Єгипту, то звернувся до них: «А тепер, коли справді послухаєте Мого голосу, і будете дотримувати заповіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів, бо вся земля — то Моя! А ви станете Мені царством священиків та народом святим» (2 М.19:5,6). Зауважте, ці слова були сказані не лише до племені Левія, а до всього народу. З такими ж словами апостол Петро звертається й до християн: «Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого, колись ненарод, а тепер «народ» Божий, колись «непомилувані», а тепер ви помилувані!» (1 Петр.2:9,10). Це свідчить про те, що усі ми маємо право увіходити у святе святих — тобто у близьке спілкування з Богом.

Але люди уникають цього. Євреї, котрі побачили, як двигтить земля і димить гора, побоялися підійти ближче до Бога, і «сказали вони до Мойсея: «Говори з нами ти, і ми послухаємо, а нехай не говорить із нами Бог, щоб ми не повмирали». І промовив Мойсей до народу: «Не бійтеся, бо Бог прибув для випробування вас, і щоб страх Його був на ваших обличчях, щоб ви не грішили» (2 М. 20:19-20). Що завадило євреям увійти у спілкування з Богом? Страх. Але це не був страх Божий, а страх, породжений недовірою Богові й власною гріховністю. Те ж саме й у християнстві. Людям набагато простіше йти за іншими людьми, аніж докладати зусиль для того, щоб чути Божий голос у своєму серці. Легше слухати людей, яких ми бачимо очима, аніж Бога, Якого можна побачити лише чистим серцем.

Уже з другого століття в церкві почала формуватися чітка ієрархія, яка згодом привела до того, що виник окремий клас священства, який мав, так би мовити, близьке спілкування Богом, отримував від Нього відкриття і передавав народові. За півтора тисячоліття існування традиційних церков все звелося до того, що мирянам навіть заборонялося читати Біблію. Бо ті, хто стояв «при владі» і володів безумовним авторитетом «посередника між Богом та людьми», боялися, що люди прозріють і почнуть шукати спілкування з Богом без них, і вони, відповідно, втратять свою позицію. Саме тому так жорстоко переслідувався протестантизм, який закликав людей до особистої зустрічі з Богом.

Та нині й у протестантських церквах і, повірте, як в традиційних, так і в новітніх, постають лідери, котрі поводяться навіть не як посередники, а як маленькі божки у своєму удаваному світі. Іноді їм вдається настільки «втертися» у довіру прихожан, що ті вважають їх непогрішними. І навіть явне падіння їх лідера змушує людей не замислитися над цим, а шукати оправдань його поведінці, не переосмислити свого неправильного ставлення до служителя, а всіма силами відстоювати «честь» свого, не побоюся сказати, кумира.

Такі «служителі» поводяться дуже впевнено, все підпирають цитатами з Писання, що вельми приваблює людей. Часто вони або пригнічують людей безліччю правил, не розкривши їхньої суті, і вимагають їх безумовного виконання; або ж навпаки — дають людям так звану «свободу від релігії», що руйнує будь-які обмеження, навіть ті, які встановив Господь. І якщо проникнути глибше у методи їх роботи, то це ні що інше, як маніпуляція свідомістю.

І люди «купуються». Легше ж іти за тим, кому «Бог чітко показує, як рухатися вперед», ніж шукати цей шлях самотужки. Але, не применшуючи ваги спілкування між християнами, хочу зауважити, що віруюча людина у своєму внутрішньому виборі — одиночка. Так, добре почути проповідника, наділеного Господньою мудрістю, пророка, котрий звіщає Божу волю, братів та сестер, які дають мудрі поради. Але успіх життєвого вибору християнина – на колінах у його потаємній кімнаті.

Нині дуже популярним стало бачення пасторів щодо покликання їхніх церков. Мені кілька разів доводилося чути з уст різних служителів приблизно такі слова: «Я маю бачення, що всі, хто є членами нашої церкви, мають виконувати таке-то служіння (замість слова «таке-то» вказується одне з безлічі служінь, які має виконувати Церква Христова)». І такі слова мене вельми насторожують. Так, Господь хоче, щоб усі ми працювали у Його винограднику, але кожен покликаний на різне служіння. І своє покликання ми знаходимо самі, зважаючи на таланти, на обставини і Боже спрямування, яке ми отримуємо тоді, коли запитуємо про це у Господа.

Більшість з цих служителів прикриваються ні чим іншим, як образом «Божого помазанця», і, наче Саули, навіжено тримаються за владу. Кілька років тому я вперше почув про дивне явище — передавання помазання від одного служителя іншому — його послідовнику. І це не в якійсь «відсталій» громаді, а в тій, яка називає себе прогресивною. Але згідно Нового Заповіту усі християни мають помазання (і не від людей, а від Святого), яке навчає їх (див. 1 Ів. 2:20-27). І ще, Бог нікого з нас не покликав панувати, а служити. Якщо ж для нас, як і для Саула, самоціллю є влада і шана від народу (див. 1 Сам. 15:30), то гріш нам ціна. Давид же шукав Господа і покладався на Нього. І без Бога влада йому була непотрібна. Тому він не протистояв Авесалому, який хотів захопити владу (див. 2 Сам. 5:25). Але він мав авторитет як в Бога, так і в людей, і тому отримав перемогу.

Так, щоб вести народ — потрібен авторитет, та він не досягається владою. Це авторитет духовний, який Божий служитель отримує через глибоке смирення, щиру й самовіддану любов до Господа та людей. Не влада, а зрощення характеру формує справжніх Божих мужів, не дари Духа, а плід Духа — ось основа для того, щоб набути певної ваги у духовному світі. Не багато праці, а єднання з Богом — відмінна риса авторитетного служителя.

Часто наші служителі, і їх можна до певної міри зрозуміти, змушені охопити всі служіння в церкві — і це неймовірно виснажує їх. Бо, якщо ви цього не знали, пастор — це теж людина. І в результаті «всюдипристуність» пастора змушує і його, і людей, які бачать це, думати, що без нього церква не існуватиме. Не раз з уст християн мені доводилося чути подібне. І, як не дивно, щиро вірячи в те, що Церква будується не на пасторі, а на наріжному камені — Ісусі Христі, я вважаю, що їхні слова правдиві. І це помилка і самого служителя, і членів його церкви. Мені дуже сподобалася ілюстрація Олександра Шевченка, наведена в одній з його проповідей. Він каже, що Христос — Голова, ми, християни, — члени тіла, а служителі — це нерви, які посилають імпульси до частин тіла, щоб ті могли працювати злагоджено і виконувати кожен свою функцію. Кожна людина знає, що вона може робити, або ж, якщо не знає, то при палкому бажанні Господь їй відкриє це. Можливо, навіть через пастора. А роль служителя — знайти людей, які покликані саме до цієї справи, і не самому виконувати усі служіння, а лише спрямовувати, підтримувати і молитися.

Ми ж, так би мовити, рядові християни, вважаємо, що служити мають лише пастори, і тому стаємо просто «споживачами духовної їжі», часто доволі примхливими. Одного разу, під час розмови з одним пастором, я запитав: «Як, на вашу думку, позбавитися від критицизму? Я ніби й розумію, що це не добре, але знову й знову повертаюся до цього, бо бачу так багато недоліків». Його відповідь була надто простою, але дуже глибокою: «Почни служити!»

Цими словами можна підсумувати все вище сказане. Вони актуальні для всіх християн, зокрема й служителів. Тому «любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною! У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господеві» (Рим. 12:10-11), бо «ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво — то виконуй його в міру віри, а коли служіння — будь на служіння, коли вчитель — на навчання, коли втішитель — на потішання, хто подає — у простоті, хто головує — то з пильністю, хто милосердствує — то з привітністю!» (Рим.12:6-8).

Ольга Міцевська

"Благовісник",4,2009