Віра та життя

Ми обновляємося

У книзі Йова написано: «Бо Богові треба отак говорити: «Несу я заслужене, злого робити не буду!» Чого я не бачу, навчи Ти мене; коли кривду зробив я, то більше не буду чинити!» (Йов. 34: 31-32). Це дуже прості слова: «Я згрішив, більше не буду». Якщо віруюча людина ніколи цього не говорить Богові, то вона все більше й більше оскверняється. Ми ніколи не повинні забувати про те, що наше серце обновляється через покаяння, і милість Божа веде нас до нього.

Деякі люди вважають покаяння надто примітивним: Бог же і так знає, що в моєму серці, у моєму житті, знає, що я жалкую, розкаююся у вчиненому. Так, Бог знає про все. Але ми обов’язково маємо казати Йому: «Господи, прости мені!» І робити це постійно. Але не так, щоб повторювати, як папуга, аби лише сказати «прости». Ми маємо скрізь і всюди, де щось у нас сталося не так, як хоче Бог, просити прощення у Нього. Навіть якщо ми це зробили у невіданні.

Одного разу Ісус Христос розповів тим, хто слухав Його, таку притчу: «...Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: «Боже, будь милостивий до мене грішного!...» Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться» (Лк.18:10-14). Ісус сказав, що митник пішов у дім свій більш оправданим, бо його покаяння було щирим і тому прийняте Господом.

Дуже багато людей йдуть до Бога не шляхом покаяння, а шляхом пізнання. Я зрозумів, що з моєю дружиною, з дітьми, з батьками, в церкві мені треба чинити по-іншому. Я, як то говориться, намотав це собі на вус і тепер відповідно живу. Але так у моєму серці нічого не зміниться! Я просто став більш розумним, обережнішим, але для Бога залишився замкненим. Господь ніколи не зможе змінити мого серця, якщо я не проситиму пробачення за свої неправильні вчинки, за свої гріхи (навіть за ті, які здійснюються на рівні думок).

Ми дуже часто не можемо зрозуміти, чому неприязнь до наших близьких не зникає з наших сердець. Ми розуміємо, що це гріх, хочемо звільнитися від нього, але нічого не виходить. Найчастіше це стається тому, що ми самі ніколи не просили пробачення у людей, а лише зрозуміли, що треба ставитися до своїх ближніх по-іншому. Але це наша гордість заважає нам, тому в нас для себе завжди є якесь оправдання. Якщо ми не хочемо, щоб наше життя оновлювалося, тоді ми можемо йти таким шляхом. Але рано чи пізно це приведе нас на суд. Так, не куди-небудь, а на суд.

Буває навіть таке, що людина вважає себе віруючою, але вона ніколи у своєму житті не просила в Бога прощення, не каялася перед Ним у своїх гріхах, ніколи не говорила Богові: «Господи, я грішник, грішник цілком. Прости мені!» Так, звичайно, можна подумки визнавати себе грішником. Але цього надто мало! Бо ж Христос сказав: «Коли не покаєтеся, то загинете всі так!» (Лк. 13: 3). Це дуже серйозно! Я хотів би, щоб кожне серце на це звернуло увагу. Не треба повторювати, що я поганий, поганий, поганий, але: «Господи, прости мені за все, що в мені погане!» — і назвати це погане, винести його на світло. А коли щось зробив не так: «Прости, Господи!», «Прости, брате!», «Прости, сестро!» Хай Божій любові буде місце в нашому житті. Нам не треба мучити себе думкою, що ми зовсім погані, що нам немає прощення. Прощення є! Але скажи це слово, визнай, що ти потребуєш цього прощення, щоб Бог простив і очистив тебе. Від цього залежить твоє життя.

Ричард ЦІММЕРМАН

"Благовісник", 3, 2009