Віра та життя

Замки із піску

…І не знали, аж поки потоп не прийшов та й усіх не забрав… (Мт. 24:39)

Яскраве сонце, солоне морське повітря, ритмічний шум хвиль.

Маленький хлопчик грається на березі. Сидячи навпочіпки, він наповнює піском яскраво-червоне відерце, перевертає його, піднімає — і ось уже маленький архітектор, задоволений собою, розглядає споруджену ним вежу замку.

Весь день він буде трудитися: викопувати рів, зводити стіни. Кришки від пляшок стануть його сторожею, палички з морозива — мостами. Тут буде замок з піску.

* * *
Велике місто. Людні вулиці. Нескінченний гул машин.

Дорослий чоловік сидить за столом у своєму офісі. Він розглядає папери, сортує їх і дає доручення співробітникам. Він притискає плечем до вуха трубку телефону, пальці бігають по клавіатурі, набираючи один номер за іншим. Називаються цифри, підписуються контракти, і ось чоловік з почуттям глибокого задоволення переглядає дані про свої прибутки.

Все життя він буде трудитися: будувати плани, прогнозувати майбутнє. Проценти з вкладів стануть його сторожею, прибутки — мостами. Тут буде побудована імперія.

* * *
Два будівельники замків. У них багато спільного. З крупинок вони зводять величні споруди. З нічого вони створюють щось. Обидва трудяться цілеспрямовано і старанно. І праця кожного з них закінчиться, коли настане час припливу.

Однак на цьому схожість між двома будівничими закінчується. Хлопчик знає про кінець, а дорослий не хоче думати про нього. День наближається до закінчення, погляньмо ж, як веде себе хлопчик. Хвилі дюйм за дюймом підбираються все ближче до його творіння. Вони розбиваються майже біля самих стін замку.

Але хлопчик спокійний. Те, що відбувається, не дивує його. Весь день сплески хвиль нагадували йому про те, що кінець неминучий. Хвилі розповідали йому про свій секрет: скоро вони підхоплять його замок і понесуть з собою у море.
Дорослий же не знає про секрет, хоча йому було б варто знати про нього. Як і хлопчак на пляжі, він постійно чує ритмічний шум хвиль. Дні приходять і відходять. Пори року змінюють одна одну. Кожний світанок, переходячи у надвечір’я, шепоче йому про цей секрет: «Час забере твої замки».

І ось один з них готовий, а інший — ні. Один спокійний, а інший панікує.
Коли хвилі починають підкочуватися все ближче й ближче, хлопчик починає плескати у долоні. Він не сумує, не лякається, не жалкує. Він знав, що це має статися. Те, що відбувається, не дивує його. І коли величезна хвиля, накотившись, руйнує його замок і змиває архітектурний шедевр у море, хлопчик посміхається. Він збирає свій нехитрий інструмент, бере батька за руку і йде з ним додому.

Дорослий же не такий мудрий, як дитина. Коли хвилі років починають хлюпотіти біля воріт його замку, його охоплює страх. Він починає бігати довкола своєї піщаної споруди, намагаючись захистити її. Він пробує відігнати хвилі від стін, які він зводив. Промоклий і тремтячий, він крізь зуби проклинає приплив, що нестримно наступає.

«Це мій замок», — пихтить він.

Морю не потрібно відповідати йому. Насправді ж, вони обоє знають, кому належить пісок.

Нарешті велика хвиля нависає над чоловіком і його маленькою імперією. На мить він опиняється в тіні водяної громади, яка в наступну секунду обрушується на нього. Крихітні вежі його перемог рушаться і розповзаються, а чоловік, стоячи на колінах, стискає в кулаках своє минуле, яке перетворилося в аморфну масу.

Якби він тільки знав… Якби він тільки прислухався. Якби тільки…

Але, як і більшість інших, він не слухає.

Христос каже про тих людей, які виявилися неготовими, що вони не думали, не знали про те, що станеться. Він не називає їх злими, непокірними Богу чи такими, що воюють з Ним.

Ні, вони просто сліпі і не бачать, що сонце вже заходить. Вони глухі і не чують шуму прибою.

В останній тиждень Свого життя Христос присвятив частину Свого дорогоцінного часу тому, щоб ми засвоїли урок про хвилі, які набігають на берег, і були готові до кінця. Ми бачимо Його співчуття до тих, про кого всі забули. Ми бачимо Його різкість щодо лицемірів. Тепер же ми бачимо ще одне Його пристрасне бажання: щоб ми були готові. «А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, лише Сам Отець».

Важко не зрозуміти того, що Він каже: Він вернеться, але ніхто не знає коли. Тому будьте готові.

Про це йдеться у притчі про десять дів.

Про це говориться у притчі про таланти.

Про те ж оповідається і в притчі про овець і кіз.

Про це ми з вами маємо знати.

Але в той же час саме про це ми забуваємо.

Мені нагадав про це випадок, який стався зі мною у літаку. Я увійшов в салон, пройшов по проходу між кріслами, знайшов своє місце і помітив, що пасажир по сусідству виглядає якось не зовсім звично.

Він був у халаті і в тапочках, вбранні, що доречне удома, у вітальні, але не на борту літака. Сидіння сусіда також відрізнялося від решти. Крісло, в якому сидів я, було звичайним, з тканинною обшивкою, а його — оббите шкірою.

«Імпортна шкіра, — сказав він, помітивши мій погляд. — Я купив її в Аргентині і сам оббив нею своє крісло».

Перш ніж я встиг сказати ще щось, він вказав на дорогоцінне каміння, яким були прикрашені підлокітники:

— А ці рубіни я купив в Африці. Вони коштують цілий маєток.

Це був лише початок. Його складний столик був зроблений з червоного дерева, біля ілюмінатора встановлено невеликий телевізор, над ним — маленький вентилятор, а зі стелі звисала люстра у вигляді кулі.

Нічого подібного мені раніше не доводилося бачити.

У мене виникло досить природне запитання, яке я задав своєму співрозмовнику:

— Навіщо вам треба було витрачати стільки часу і грошей на облаштування крісла в літаку?

— Я тут живу, — пояснив він. — Тут, в літаку, — мій дім.

— І що ж, ви ніколи не виходите звідси?

— Ніколи! Навіщо мені виходити і позбавлятися усіх цих зручностей?!

Неймовірно. Цей чоловік перетворив засіб пересування у свій дім! Вам важко повірити в це? Ви гадаєте, що я перебільшую? Що ж, можливо, я й не бачив подібного безглуздя на борту літака, але щось подібне в житті мені траплялося. Запевняю, вам також доводилося стикатися з цим.

Ви, безумовно, бачили людей, які ставляться до цього світу так, наче це їхнє постійне місце проживання, — але вони помиляються. Ви бачили, як люди витрачають час і силу на облаштування свого життя, ніби вони збираються жити тут вічно, — але цього не буде. Ви бачили людей, які так пишаються своїми досягненнями, наче сподіваються ніколи не розлучатися з тим, чого вони досягли, — але їм доведеться це зробити.

Всі ми маємо розлучитися з цим світом. Всі ми в ньому — лише проїздом. Одного разу літак приземлиться, і вас запросять пройти до виходу.

Мудро вчинять ті, хто буде готовий вийти, коли пілот оголосить про прибуття в пункт призначення.

Взагалі-то я знаю не дуже багато, але як треба мандрувати, мені відомо. Не беріть багато багажу. Їжте поменше. Поспіть. А коли опинитеся там, куди вирушали, вийдіть з літака.

І про піщані замки я знаю небагато. Дітям про них відомо куди більше. Придивіться до них і навчіться від них. А потім — будуйте, але робіть це, як дитина. Коли почне заходити сонце, а разом з ним настане приплив — заплещіть у долоні. Відсалютуйте життю, візьміть батьківську руку і вирушайте додому.

Макс ЛУКАДО

"Благовісник", 1,2010