Серце під прицілом

Ми, люди, маємо, на жаль, одну нехорошу рису: справжніх героїв бачимо тоді, коли з ними щось трапилося або їх уже немає серед живих. І тоді розповідаємо, пишемо про те, які вони були хороші, особливі й т.ін. Але навіть і тоді акцентуємо увагу лише на вершині айсберга, на найбільш яскравих та сенсаційних моментах, упускаючи буденне, далеке від романтичності життя та працю героя.

Чомусь саме це я зауважив, збираючи інформацію про Олександра Хомченка, який у лютому цього року відійшов у вічність. Майже в усіх інформаційних повідомленнях його згадували як людину, яка побувала в полоні у ДНР, пройшла тортури, отримала звання Народного героя України. А також що він свідчив про злочинні дії та тортури спецслужб Росії та ДНР у Гаазькому суді.

Так, цього вже достатньо, щоб розповідати про людину, брати інтерв’ю, запрошувати на телепередачі. Не можемо пройти мимо цих фактів і ми. Але мене цікавило не лише те, що писали популярні видання. Я хотів дізнатися, яким був герой у «негероїчний» час, у звичайному житті.

Але спочатку про те, що всі знають, про що говорять. Скористаємося інформацією, яка загальнодоступна й багато разів передруковувалася. Також використаємо розповіді самого Олександра Хомченка та спогади його співпрацівників.

Спасенний

Про своє минуле герой нашої оповіді говорив мало. Бо воно не надто привабливе. З 14-ти років він стає на слизьку дорогу, потрапивши в компанію злочинців. Мав стільки грошей, що, за його словами, не знав куди їх діти. «І тоді диявол показав таку яму, — каже Олександр, — яку не закидати ніякими грошима: я спробував наркотики…» Наркотики, злочинність привели Хомченка до закономірного фіналу: за ґрати. Але й в тюрмі може бути ще своя тюрма. Духовний та фізичний стан Олександра досягнув того стану, який можна було б назвати безнадійним. Йому діагностували вісім важких хвороб. Він фактично помирав у в’язничному госпіталі від дистрофії.

— Лікарі прямо сказали, що медицина мені вже не допоможе, хіба що тільки Бог, — згадує Саша. — Вже були подані документи на оформлення актировки (дострокове звільнення за станом здоров’я). Але керівництво закладу тягнуло час, чекаючи моєї смерті. Мене потрібно було етапувати в іншу колонію, але я був у такому стані, що ніхто не хотів цього робити: за смерть у «воронку» карали. Але врешті-решт, не дочекавшись смерті, мене кладуть на носилки, несуть до «воронка», там на руках пересаджують в транспорт. На новому місці до мене в камеру прийшли віруючі, які на той час із дозволу керівництва регулярно відвідували зону. Побачивши мій стан, вони порадили мені подумати про свою душу та вічність, покаятись та залишити попередній спосіб життя. Але для мене це був важкий крок: я великими зусиллями досяг певного лідируючого становища в тюремній ієрархії, і тепер від цього, навіть перед лицем смерті, відмовитися було не так легко. Тим більше, що з минулого я знав, як іноді знущаються з віруючих у в’язниці. Але я тоді жив у постійнім болю, навіть забув, як то воно без нього. Я просто ждав смерті, як звільнення. Коли віруючі вийшли з камери, я раптом подумав: «А яка різниця, що про мене подумають, жити мені залишилося зовсім мало». Я став кричати, щоб проповідників повернули, але хто тебе буде слухати. Я не знав ніяких молитов, я впав на коліна, плакав і просто казав: «Каюся, Господи, каюся!» Я не пригадую, як заліз на нари, як заснув, пам’ятаю лише одне: коли прокинувся, то був повний сил. Уже був день, я проспав вісім годин, чого раніше ніколи не було, і перше відчуття — не відчуваю ніякого болю. Це було чудо. Хотіли вже хоронити, а через місяць мене виписали із санчастини. Я бігав по табору, усім розказував про Христа, хоча ще й Євангелії не прочитав. Мені так хотілося поділитися Божою любов’ю з цілим світом…»
З в’язниці Хомченко вийшов новою людиною, здоровий фізично та духовно. Прийшов у церкву в Донецьку, з часом йому довірили служіння диякона, а згодом благословили на пастора тюремного служіння. Він не міг не свідчити про Христа тим нещасним, які потрапили в пастку диявола, як колись сам. Так продовжувалося до весни 2014.

Молитвеник

З приходом нової влади в Донецьку та початком бойових дій група служителів організувала в місті молитовне служіння. У центрі міста на площі Конституції була змонтована молитовна палатка, у якій щодня проводилися молитви за місто та Україну. Одним із ініціаторів та постійних учасників був Хомченко.
— Ми запросили представників усіх конфесій і кожного дня вечорами проводили спільні богослужіння, — розповідає Олександр. — Не було серед нас тільки священиків московського патріархату. Спочатку на площі збиралися по триста чоловік. Але з кожним днем ситуація змінювалася, у місті ставало більше бойовиків, а людей на богослужіння приходило щораз менше. Боялися. Адже вбити могли навіть за жовто-синю стрічку на одязі. Ми їх з часом теж зняли. У липні на наш намет чотири рази нападали молодчики батальйону «Оплот» і колишні «беркутівці», які стали на бік терористів. Ми пояснювали їм, що молимося за Україну, за всіх людей, що живуть в країні. Це не допомогло. Нашу техніку розбили, намет знесли. Але ми все одно продовжували збиратися на тому ж місці о шостій годині вечора. Правда, служителі церкви вже не приходили. Комусь пригрозили розстрілом, якщо ще раз побачать на площі, хтось просто злякався... Мені теж казали: «Навіщо ти туди ходиш, навіщо цей героїзм? Бог чує і в підвалі». Але я не міг кинути людей. Деякі підходили до мене, брали за руку й говорили: «Ви — острівець розсудливості в цьому жаху». Людям потрібні були ці молитви й зустрічі (за матеріалом Віолети Кіртока, «Факты и коментарии»).
Молитовний марафон продовжувався 158 днів. До моменту арешту Олександра.

Рятівник

Удень Олександр вивозив з Донецька на проукраїнську територію сім'ї з маленькими й хворими дітьми. Тоді ще не скрізь стояли блокпости, з міста можна було вибратися манівцями.

— Усім, хто підходив до нас на площі, ми давали номер телефону, за яким можна було повідомити про своє бажання виїхати з Донецька: збирали інформацію, а потім організовували відправку людей, — розповідає Олександр. — Залучили до цього власників великих автобусів. А сім'ї з інвалідами я вивозив на своєму легковику. Якось віз молоденьку дівчину з крихітним немовлям. Побачив, що між Ясинуватою і Авдіївкою луплять «Гради». Причому так потужно, що земля здригалася під ногами. Я запитав когось із місцевих, як мені проскочити, щоб вивезти матусю. Мені махнули в сторону респектабельного заміського клубу «Царське полювання». Проїжджаючи повз, подумав: якась договірна у нас війна йде. Там на терасах сиділи люди, випивали, їли, відпочивали, як ніби поруч немає обстрілів. Отже, ми їдемо. Машину кидає з боку в бік. Матуся плаче, боїться. Я їй кажу: «Молися, як умієш, і Бог врятує»(за матеріалом Віолети Кіртока, «Факты и коментарии»).

Заарештували Олександра 4 серпня, коли він, вивізши ще одну сім'ю з міста, приїхав на вечірню службу на площу.

Мученик

— Кожен день я йшов на площу, як на Голгофу, — згадує служитель. — У той день ми, крім звичайної молитви, ще вітали з днем народження двох жінок. З цієї нагоди я купив букети квіти й цукерки. Розумієте, тоді в Донецьку я щодня жив так, як ніби він останній. І радів усьому доброму, що відбувалося. Ми молилися, а повз по вулиці проїжджали танки, БТРи... Коли люди стали розходитися, я постарався простежити, щоб всі спокійно розійшлися по домівках. Як раптом побачив — ведуть іменинницю Роксану. Підходять до мене: «Ми розвідка Російської православної армії. Ви заарештовані. Хто дозволив вам збиратися на площі?» Я показав дозвіл, отриманий у мерії. Але бойовик його порвав. Нас відвезли в будівлю обласного управління міліції. Там звинуватили: «Та на вас хреста немає. Які ж ви православні?» І тут Роксана показує: «На мені є хрестик». Її незабаром відпустили. Віддали квіти, коробку цукерок... А мене й мого помічника Валеру відправили до Макіївки. Коли побачив напис на будівлі, подумав, що мені ввижається. Там було написано: «НКВД».

Олександра били, катували, зв'язавши руки за спиною, підвішували на дибу. В одній із кімнат цього «НКВД» він побачив повний набір інструментів для катувань.

— Згадалося все, що читав про інквізицію, — продовжує Олександр. — Потім мене повезли в обласне управління МВС Донецька. Коли мене підняли на дибу й одягли протигаз – в очах потемніло. Я відчув, що втрачаю свідомість та інстинктивно набрав повітря в легені, а вони підставили ватку з нашатирним спиртом. Далі перекривали кран, а потім відкривали, занурюючи шланг у воду. За чотири дні тричі виводили на розстріл. Коли перший раз поставили до стінки, автоматна черга пройшла над головою. Хоча, чесно кажучи, був готовий до того, що мене вб'ють. За першу добу свого полону чув і бачив, як убивають українців. Когось розстрілювали з автомата, на комусь випробовували гранатомет. Одного поставили на коліна й застрелили в потилицю з пістолета... Другий раз мене поставили на краю ями, заповненої тілами розстріляних полонених. Після війни ми знайдемо ще багато братських могил... Коли стояв над тілами, перед очима пролетіло все життя. Зрозумів, де недолюбив, кому що недодав... У той момент я покаявся... Але начальник контррозвідки раптово віддав наказ: «Батюшку не чіпати». Думаю, побоявся розголосу. Адже під «НКВД» зібралися парафіяни нашої церкви, голосно молилися (за матеріалом Віолети Кіртока, «Факты и коментарии»).

Через 10 днів після арешту Хомченка відпустили. Його тіло було один суцільний синець: згодом фото його фіолетового голого торсу стане документальним свідченням у Брюсселі. Зрозуміло, що він не міг залишатися в Донецьку. Поїхав у Маріуполь, а пізніше, на запрошення друзів — у Миколаїв.

Свідок

Після того Хомченко виїхав на безпечну територію, у нього й ще в інших полонених взяли свідчення польські поліцейські — депутат Європарламенту Малгожата Госевська поставила собі за мету зібрати відомості й довести в Гаазькому суді, що «ЛНР» і «ДНР» є міжнародними терористичними організаціями». Олек­сандр ще з двома свідками особисто їздив у Брюссель для показань працівникам Гаазького суду.

А 29 червня 2016 року Олександра Хомченка нагородили орденом «Народний герой України».

Але Олександр у серці носив ще одне особливе свідчення: як до війни, під час окупації, так і після звільнення він не міг мовчати про Христа, Якому служив, заради Якого був готовий віддати життя. І він не міг не служити людям, серед яких жив, з якими зустрічався.

Олександр Хомченко, Юрій Яценко та Ірина Довгань перед від'їздом в Брюссель
(фото «Факты и комментарии»)

Пастор

В одному зі своїх свідчень Олександр сказав:

— У мене була можливість не ходити на молитви там, у Донецьку. У мене була можливість залишитися в Миколаєві, де мене тепло прийняли й життя ніби вже налагоджувалося. Можна було б не виконати Боже покликання й просто перечекати важкі часи. Але найбільш небезпечній стан для християнина — це стан комфортності. Якщо він у такому стані — не виконає волі Божої.

Розповідає Сергій Косяк, пастор церкви в Донецьку та Мар’їнці, товариш та співпрацівник Олександра:
— Коли арештували Сашу, пізніше виявилося, що полювали на мене, адже саме я був ініціатором молитовного служіння. Того дня я поїхав у Київ, і спецслужби затримали Хомченка. Коли його привезли у відділення, то керівник групи доповів своєму начальнику: «Спіймали Косяка». Тому я вже не міг повернутися в Донецьк, переїхав у Мар’їнку, де був пастором невеликої церкви. Це прифронтове місто, досить небезпечне, складна ситуація: емоційна, гуманітарна.

Ми там організували в церкві «Преображення» центр гуманітарної допомоги. Центр надавав різносторонню допомогу, починаючи від годування безкоштовними обідами й закінчуючи видачею памперсів, побутової хімії, дров і вугілля. У 2016 році я був змушений виїхати до сім’ї в Німеччину. На своє місце запропонував Хомченка. Ще в Донецьку особливим служінням Олександра було те, що він служив людям, які перебували в місцях позбавлення волі. Він цим жив! А коли він був змушений виїхати, у нього залишилася потреба служити людям, які в кризових ситуаціях. Раніше це були ув’язнені, тепер люди в умовах війни. І коли він приїхав в Мар’їнку, то потрапив у своє сере­довище, у своє служіння – служити людям у кризових ситуаціях.

Розповідає єпископ Анатолій Бескровний, голова Донецького об’єднання церков ХВЄ:
— Я познайомився з Хомченком трохи більше року тому. Після полону Олександр переїхав у Миколаїв, там його з дружиною добре прийняли. А в Мар’їнці, в церкві, саме не було служителя. Мені порадили запросити Олександра. Він приїхав, познайомився з церквою, сказав: «Ми будемо молитися». Після недовгих роздумів та молитов залишив спокійний Миколаїв та переїхав у прифронтову Мар’їнку. Уже тоді він мав проблеми зі здоров’ям, але незважаючи на це, наважився на місіонерство. Можливо, це гучно сказано, але вважаю — це все-таки подвиг. Не все встиг зробити, бо хвороба була серйозною, на нозі з’явилися проблеми з лімфопротоками, вона опухла. Ми возили його в Дніпро на лікування, але проблеми ускладнилися — і от зрештою гепатит С призвів до смерті. Люди його поважали, запрошували в церкви області.

Коли ми попросили дружину Олександра Наталію Федорівну сказати щось про чоловіка, вона була небагатослівною. Але оті прості, на перший погляд, слова, точно та ємко характеризують Хомченка як служителя, як чоловіка, як людину:

— У нього добре серце, відкритий, сильний як мужчина щодо прийняття рішень і в питаннях вірності. Він був мужнім, пройшовши такі випробування, не зламався, залишився вірним Богові та своєму служінню…

Так, він залишився вірний Богові й на передовій як фізичної так і духовної війни. Він служив людям, уже будучи важко хворим. Олександр розповідає:

— Хто хоче, щоб у нього збільшилася віра, приїжджайте до нас, у Марїнку. Там дуже росте віра, особливо коли важка артилерія б’є. Там зовсім інші цінності.

Якось мені довелося хоронити вбитих. Снаряд попав у житловий будинок, загинули бабуся та малолітній внук, мати тим часом другу дитину в школу відводила. А кладовище знаходиться за містом, через декілька метрів ворожа територія, яка з усіх сторін прострілюється. Йде бій. А мені людину потрібно в останню путь провести. Довелося навіть матір дитини вмовляти поїхати на кладовище, бо боялася. Отак під автоматні та кулеметні черги й провів траурне служіння.

Десь через місяць довелося проїжджати через блокпост. Під час перевірки до мене раптом підбігає один чоловік, бородатий, у камуфляжі, весь у листках із дерев, обнімає мене: «О, це ти! Оце, розумію, мужик! Ти просто клас!» Я кажу, що не пам’ятаю його, бо в мене багато зустрічей з людьми, не всіх запам’ятаєш, нагадай, де ми бачилися. А він: «А ти мене й не знаєш. А я тебе знаю! Коли ти там, на кладовищі, людей хоронив, я спостерігав за тобою через приціл снайперської гвинтівки… Ти просто молодець, ти красава!»
Виявляється, ми завжди на прицілі, як з одного боку, так і з другого. Наші серця постійно під прицілом…

За тиждень до смерті на своїй сторінці у фейсбуці Хомченко написав:

«8 лютого, 23:34. В нашей многострадальной, продуваемой всеми ветрами и обстреливаемой каждый день разными видами орудия Марьинке, много проблем, но пытаемся решать по мере возможности. Хочу рассказать про одну семью. Они коренные жители Марьинки, всю войну здесь. Поменяли уже третий дом, два других разбитые. И этот бабушкин дом был обстрелян, но оказался цел, несмотря на то, что повылетали окна и была повреждена крыша. После обстрела насчитали восемнадцать воронок от снарядов. Так вот, у них двое детей. Мальчику четыре года, а девочке два. Мальчик бегал, разговаривал, а после обстрела перестал говорить. Благодаря Богу и врачам начала восстанавливаться речь. У девочки отказали ручки и ножки. Врачи из Киева обещают реабилитировать. Вопрос в цене. Благодаря объединению церкви ХВЕ, епископу Бескровному и основную финансовую тяжесть взяли на себя братья из Румынии. Слава Иисусу!!! Он никогда не оставляет. Делаем добро вместе».

Людина

У розмові з Сергієм Косяком я запитав яким Олександр запам’ятався йому як людина.

— Саша — це справді унікальна людина. Він був справжнім. Він був відкритим, щирим і чесним. Це не була людина, яка говорила якимись стандартними фразами чи керувалася загальноприйнятими церковними шаблонами. Він завжди проймався ситуацією кожної людини. Коли його арештували, били, продовжував вести молитву, турбуватися про людей. Після звільнення з арешту він поїхав до мусульманського муфтія, який теж приходив до нас на молитву, щоб сказати: «Арештували мене, а наступним, мабуть, будеш ти». У нього було покликання – служити людям. З ним було дуже легко. Він був справжнім другом. Враховуючи його минуле, те що він сидів у тюрмі й був авторитетом, то мав особливе розуміння честі та обов’язку, чого в сучасному світі не вистачає. Навіть в церковному середовищі не всі відповідають за свої слова. А він був людиною слова. Я кажу це не тому, що він помер і потрібно сказати щось хороше. Я кажу, бо це була унікальна людина, бо він ніколи не підводив і на нього можна було покластися. І коли він мені сказав: «Я твій друг, а друзів на переправі не міняють», то зрозумів, що він за будь яких обставин залишиться другом. Він не був грошолюбним і помер не в розкоші. У нього не було багатих спонсорів, не було хорошої машини, хоча при його заслугах можна було їздити на мерседесі й заснувати якусь політичну партію. І це не просто слова, а моє щире захоплення цією людиною.

…Тюремні хвороби, тортури, виснажлива праця зробили свою справу. Здоров’я Олександра Хомченка погіршувалося. 13 лютого Олександр цілий день провів у Мар'їнці, весь час присвятив спілкуванню з людьми, таке було відчуття, що з усіма прощається і намагається максимально приділити їм увагу. Увечері йому стало погано. Ближче до ночі різко піднялася температура й упав тиск. Близько третьої ночі його госпіталізували в лікарню Курахово. Лікарі боролися за його життя до 9 ранку, але організм не витримав: відмовили нирки, запустити їх так і не вдалося…

До 60 Олександр не дожив якихось три місяці…

Юрій ВАВРИНЮК

У матеріалі використані фото з особистої сторінки Олександра Хомченка у Facebook

"Благовісник", 1,2018