Рецепт освячення від апостола Павла

Наше оновлення можливе тільки в результаті оновлення нашого способу мислення. Біблія нас зобов’язує жити оновленим у Христі розумом. У Посланні до филип’ян, 2:5, написано: «Нехай ті самі думки будуть у вас, як і в Христі Ісусі». Слово «думки», грецьке «нус», означає «мислення». Так у Посланні до римлян, 12:2, сказано: «І не пристосовуйтесь до світу цього, але перемініться відновленням розуму вашого, щоб ви пізнали, що є воля Божа добра, приємна й досконала».

Перемініться відновленням вашого мислення або преобразіться преображенням розуму, — вимагає Павло. Виявивши проблемне мислення, ми повинні замінити його біблійним. У Посланні до колосян, 3:3-5, та ефесян, 4:21-32, апостол Павло застосовує приклад переодягання, пояснюючи методику оновлення. Уважно прочитайте Посланння до ефесян, 4:22-24. Тут сказано: «Відкинути попередній спосіб життя старої людини, яка зітліває в звабливих пожадливостях, а обновитися духом розуму вашого, та зодягнутися в нову людину, створену за подобою Божою, в справедливості та святості істини».

Павло вчить відкласти стару людину, яка діє за бажаннями плоті, і зодягнутися в нову, створену за Богом. Тобто зняти з порядку дня старе, зіпсоване, корумповане гріхом мислення й зодягнути, прийняти, покласти за основу свого життя й поведінки нове Христове мислення. Тільки в Ньому приховані таємниці дійсно наповненого життя (Кол.3:3). Апостол був настільки впевнений в цьому житті, що в листі до филип’ян скрикує від радості: «Життя — Христос, а смерть — надбання» (Фил.1:21).

Скинути старе й одягнути нове мислення. Як це зробити на практиці? Апостол Павло пропонує християнам в місті Ефесі чотири практичні поради. В уже не раз згадуваному Посланні до ефесян, 4:25-32, ми читаємо: «Тому, відкинувши неправду, говоріть кожен правду ближньому своєму, бо ми члени один одному. Гніваючись, не грішіть: нехай сонце не зайде в гніві вашому, і не давайте місця дияволу. Хто крав, нехай не краде більше, а краще нехай працює, роблячи своїми руками добро, щоб мав що подати нужденному. Нехай жодне гниле слово не виходить з уст ваших, а тільки добре для повчання, щоб воно подавало благодать тим, які чують його. І не засмучуйте Божого Духа Святого, Яким ви запечатані в день викуплення. Усяка прикрість, і лютість, і гнів, і крик і лихослів’я з усякою злобою нехай будуть відкинені вами. А ви один до одного будьте ласкаві, співчутливі, прощаючи один одному, як і Бог у Христі простив вам».

По-перше, апостол звертається до обманщиків. Проблема явна — людина не в силах говорити правду. Чому? Павло причин не називає. Але ми можемо легко назвати можливі причини. Людина обманює, тому що їй є що приховати, і гріхи минулого заважають їй говорити істину. Або ж окультна залежність стримує її від публічного життя. А, може, людина, стомлена комплексом неповноцінності, давно вже не бачить задоволення без того, щоб перебільшити або ж просто набрехати. Причин для брехні може бути багато. Нам, вихідцям із Радянського Союзу, брехні не треба вчитись. Адже вся система жила суцільною брехнею. Хто з нас працював і записував те, що насправді зробив? Хто не перевиконував плану на папері, тоді як в дійсності виробництво ледве дихало? Хто не хвалився цифрами та досягненнями, яких насправді майже не було? Запудрити начальству мізки — у цьому полягала більша частина соціалістичного реалізму.

Одним із найтрагічніших прикладів такої «дутої» дійсності в моєму житті є випадок із моєї служби в лавах Радянської армії. Полк, у якому я служив, очікував на приїзд якогось московського генерала. Усі бігали, метушилися. Були оголошені повальна чистка, прибирання й ремонт військового містечка. Відбувалося це влітку. На землі самарській все висохло. Висох і наш газон. А що ж за показова частина без зеленого газону? Ось і вийшов наказ — пофарбувати газон у зелений колір. «Яка дурість», — подумав я, йдучи з відром фарби на газон. Генерала провезли по частині. Він, можливо, навіть і оком не кинув на зелений, сяючий під спекотним степовим сонцем, газон. Зате газон зіпсували назавжди. Вже наступного дня вийшов наказ викопати траву й вивезти загиджену землю за межі військового містечка.

Обман був скрізь і всюди. Сказати правду було важко. Ми знаємо, що таке бути полоненим обману. Як від цього звільнитися? Павло вказує на два важливі кроки:

1. Відкинь неправду.

2. Говори правду ближньому своєму.

Не брехати — означає визнати неправду кардинальним гріхом проти заповіді Божої й покаятися. Попросити в Бога й обманутих нами людей пробачення. Не брехати — означає скинути з себе неправду, відмовившись обманювати в будь-яких умовах.

Вимагати, однак, морально чистого життя легше, ніж його вести. Що робити, коли язик сам повертається на обман. «Я ще й подумати, як треба, не встиг — і вже збрехав», — кажуть мені люди, які страждають брехнею. Не хотів, пручався, а все одно зробив. Тому немає в Посланні до ефесян, 4:25, знака оклику. Після «відкинь неправду» Павло ставить кому й продовжує свою настанову: «…але говори кожен правду ближньому своєму».

Роздягнути старе й одягнути нове дуже небезпечно. Це все одно, що роздягнутися наголо. І буде він стояти, поки не піднімуть на сміх. І що зробить? Піде й одягне старе ганчір’я. Кому хочеться бути посміховиськом? Нікому.

Казав неправду, відкинь, але говори правду своєму ближньому. Не ховайся, живи у світлі. Адже віруючі люди — це діти світла (див. 1Сол.5:5). Спілкуючись із Богом, Який є світлом, вони будуть спілкуватись один із одним (див. 1Ів.1:5-6).

Андрій яскраво пережив на собі описаний вище принцип преображення. Прийшов він до мене через охололі стосунки зі своєю дружиною. Правильніше, йому здавалося, що вона все більше й більше холоне щодо нього. Став я з Андрієм працювати — і в результаті аналізу його життя виявилося, що він довгі роки обманює свою дружину.

— Вона мене обов’язково раз на тиждень запитує: «Андрію, у тебе були жінки, окрім мене?» А я відповідаю: «Ні, не було». Але ж це неправда. Була в мене одна жінка. Наша сусідка. Я з нею зрадив дружині. П’ятнадцять років тому. Це було тільки раз. Я вже був віруючим. І всі п’ятнадцять років я мучуся. Що мені робити?

— Сказати дружині правду, — відповів я.

— Тоді вона від мене піде, — відповів з жахом Андрій.

— Не піде. Дай Богу шанс. Адже Він учить нас говорити правду. Неправда — гріх проти Бога. Не буде в тебе щастя з цією неправдою в житті.

Андрій не відразу наважився. Але пройшов день — і він при мені, з моєю допомогою, відкрився дружині. Вона вислухала його з гідністю, опустивши голову. Коли він закінчив, попросивши в неї пробачення, Ліза, так звали дружину Андрія, підняла повні сліз очі й тихо сказала: «Я все знаю, Андрію, і п’ятнадцять років чекаю твого покаяння». Що потім було!.. Говорити правду ближньому своєму нелегко, проте лежить у цій істині сила звільнення!

По-друге, апостол учить не гніватись і притримувати гнів у собі. Він навіть час називає. Гніватись дозволено лише до заходу сонця (див. Еф. 4:26) і то з обмеженням: «…і не давайте місця дияволу». За висловлюванням американського психолога Уоррена, в «нашому суспільстві зовсім не вміють поводитись із гнівом». І дійсно, гнівливість є однією з основних причин порушення комунікацій серед людей. Біблія чітко попереджує: «Не дружи з гнівливим чоловіком; і не водися з чоловіком несамовитим. Щоб ти не навчився доріг їхніх, і не розставляв сітки на душу твою» (Пр.22:24-25).

Причин для гніву багато. Вони можуть бути як вродженими, даними нам Творцем, реакцією на несправедливість, злочин і т. ін., але також і цілком нездоровою реакцією на постійну фрустрацію (від лат. frustratio — омана, марне очікування. — Прим. ред.). Людина всіма зусиллями намагається задовольнити свої базові потреби, знову й знову переживаючи крах своїх надій. Така людина може втратити контроль над своїми емоціями. А наслідки безконтрольних почуттів, особливо там, де гнів виростає в лють, — сумні. Апостол тому і навчає нас, гніваючись, не грішити. Як? Павло називає чотири базових принципи:

1. Не ховай свою гнівливість. Визнай її існування. «Гніваючись, не гріши» — така пропозиція допускає можливість гніву як легітимного прояву наших почуттів.

2. Гнів треба контролювати. Контроль можливий там, де конт-ролюючий розуміє, що й чому з ним відбувається, і навчився відрізняти негативне, потенційно руйнуюче його особистість, від позитивного. Отже, необхідно дослідити джерела нашого гніву. Гнів там, де він є вираженням фрустрації, незадоволення наших потреб, є, свого роду, індикатором, симптомом більш глибокої проблеми. Розуміючи це, душеопікун буде шукати шляхи викорінення основної проблеми й не зосередить своєї уваги на симптомах.

3. Навчись прощати й утримуватися. Гнів не можна культивувати. Негативні думки, фрустрація — поганий порадник. Там, де ми даємо місце гніву, закручується спіраль збудження й гнівливості. У Книзі Приповістей, 15:1, сказано: «Лагідна відповідь — гнів відвертає; а вразливе слово — лютість викликає». Гнів може стати причиною глибокої образи й навіть ненависті. Святе Писання явно засуджує такий безконтрольний вибух емоцій. Тому треба навчитися приймати поведінку своїх ближніх, яка викликає в нас протест. Люди, які вміють прощати, поблажливо, з любов’ю ставитися до несправедливості ближніх, здатні утримуватися від гніву. А терпіння — плід любові (див. 1Кор.13:7) і Духа (див. Гал.5:20). Перемогти гнів можливо тільки в Дусі. Павло ясно говорить: «Живіть духом, і ви не будете задовольняти бажань вашої гріховної натури» (Гал.5:16).

4. Психічно неврівноважена людина, яка постійно впадає в гнівливість і, можливо, навіть лють — це людина, у якої не вистачає любові та яка не має своєї гідності. Її базові потреби не задоволені, і тому будь-який розлад виводить її зі стану рівноваги. Допомогти їй — означає показати їй любов Бога й особисту гідність, яка криється в покликанні Бога, у Його духовних дарах і служінні. Спроба криком, люттю й безконт-рольним гнівом встановити у своєму оточенні «порядок» обов’язково закінчиться розвалом у стосунках із людьми, які викликали спалах гніву. Така поведінка до порядку не приведе.

Коли ж упевнена в собі й знаюча собі ціну людина попадає в несправедливу ситуацію, вона знає, як, стримуючи гнів, показати своєму оточенню силу прощення та любові. Результат буде очевидним — стосунки зміцніють і гнів зміниться глибоким відчуттям внутрішнього задоволення.

Третій приклад, яким Павло навчає нас освяченню, в Посланні до ефесян, 4:28. Тут йдеться про клептоманію: «крав — не кради». І знову Павло не просто забороняє негативну поведінку. Адже крадіжка — це порушення заповіді Божої (2М.20:15). Забороняючи красти, він показує шлях до звільнення від основ злодійства.

Крадуть люди, тому що в цій поведінці вони побачили можливість задовольнити свою потребу. Тільки егоїстично налаштована людина може наважитись на задоволення своїх потреб за рахунок іншої людини. Крадій навчився жити за рахунок ближнього або ж втратив надію своїми силами заробити собі на життя. У принципі, злодійство стало інструментом задоволення своїх базових потреб і, як правило, нижчих потреб. Яка може йти мова про любов до ближнього, коли злодій живе за його рахунок.

Побороти злодія в самому собі — означає не тільки покаятись у грішній поведінці. Навіть покаявшись, людина не перестане бути злодієм. Можливо, вона не буде красти матеріальні речі, але, не змінивши свій характер, крастиме в людей час, змушуючи їх постійно турбуватися про свої «духовні потреби».

Василь, злодій першого класу, проживши більшу частину свого життя в тюрмах, покаявся й став членом церкви п’ять років тому. «На початку в нього все пішло вгору. Він ніби все розумів. А потім, місяців через шість, почалася ця фаза. Василю постійно потрібна духовна нянька. І хто тільки з ним не займався. То йому радості, то йому грошей, то друзів, то уваги не вистачає. Він зі своїми проблемами нас давно всіх вимотав». Те, що розповідає про Василя Володимир, пресвітер церкви, яку відвідує Василь, типове в житті відродженого клептомана. Він уже не обкрадає людей матеріально, але жити за чийсь рахунок усе ще намагається.

Як йому допомогти?

У Посланні до ефесян, 4:28, написано: «Хто крав, нехай не краде більше, а краще нехай працює, роблячи своїми руками добро, щоб мав що подати нужденному». Апостол вимагає покинути злодійство та, не зупиняючись на цьому, працювати своїми руками, однак не тільки для того, щоб прогодувати себе, але й щоб було що дати нужденному. Злодій егоцентричний у своїх думках. Християнин — керується любов’ю до ближнього. Злодій шукає власного задоволення, християнин — готовий за брата навіть померти. Переродження злодія в християнина неможливе без принципової зміни способу мислення.

Підхід апостола Павла явний. Він визначає гріховну поведінку людини, вимагаючи негайного її припинення. У Посланні до колосян, 3:5 він радикально вимагає умертвити подібного роду дії — зняти з себе давню, стару людину (див. Кол.3:8). Але на цьому апостол не зупиняється. Він знає, що культурна людина без світогляду, без способу мислення існувати не може. Забери в неї колишнє і не дай заміни — це все одно, що штовхнути її взятися за старе. Змінити грішний спосіб життя — означає показати альтернативну поведінку й навчити жити за новою схемою.

Йоганнес РАЙМЕР

"Благовісник", 4,2017