Віра та життя

Що говорити людині, яка страждає?

Біль не минає

Мій батько загинув в аварії, коли їхав на мотоциклі, кілька років тому. Йому було всього 50. На його похороні був безкінечний потік людей із хорошими намірами, які намагалися сказати щось утішне. Я усвідомив там і тоді, що ненавиджу цю чергу похоронних співчутливців. Ці люди відчувають, що повинні щось сказати, але в них виходить усе так штучно й натягнуто. І я задумався над питанням, і не в останнє: невже люди дійсно думають, що є якийсь чарівний набір слів, який може допомогти вирішити проблему чи зробити трагедію менш трагічною?

Однак був один чоловік, який підійшов до мене й сказав те, чого я ніколи не забуду. Якщо вам доведеться колись щось говорити людині, яка переживає скорботу, варто повчитися в нього. Кілька років тому Чарлі втратив дружину через рак і все ще переживав її смерть, намагаючись якось упоратися з цим. Він обійняв мене, потім поглянув в очі й сказав: «Біль не минає. Ти просто вчишся жити з ним».

Це було найчеснішим, найвідвертішим і найкрасивішим з усього, що будь-хто казав мені в цей день. Це була чиста правда, як би погано вона не звучала. Бо насправді єдина надія — це навчитися з цим жити.

Мовчання, святе та цілюще

Відколи мовчання під час трагедії — це поганий варіант? З яких пір ми повинні заповнювати словами кожну мить життя?

Це дуже властиво нашій культурі: ми почуваємося так, ніби весь час повинні говорити. Нам про мовчання відомо стільки ж, скільки й про скорботу, тобто — нічого.

Ми не можемо залишитися наодинці зі своїми думками навіть у найкращі дні, не говорячи вже про найгірші. Ми відчуваємо цю звичну необхідність говорити, розповідати, викрикувати, шепотіти чи балакати, — і все тому, що ми поняття не маємо, як зберігати тишу.

Ми не знаємо, що тиша насправді може бути святою. І вона майже ніколи не буває недоречною.

Щодо цього дечому можна повчитися в друзів Йова. Після того, як Йов утратив свою сім'ю, його друзі прийшли й три дні не говорили абсолютно нічого. Їхнє мовчання було знаком любові й поваги до Йова. Так було, поки вони не заговорили — і стали робити помилки. Вони хотіли вирішити його горе, знайти якусь причину того, що сталося, пояснити це Божою волею. Але в Йова, на відміну від багатьох страждальців, були важливі аргументи, щоб відкинути їхні нерозумні й неправдиві припущення щодо того, що йому потрібно, і щодо самого характеру Бога, який, вони вважали, знають.

Ти просто виглядав так, ніби тобі були потрібні обійми

Дозвольте мені проілюструвати доцільність і святість ще однією короткою історією про смерть мого батька. Незадовго після похорону я повернувся на навчання в семінарію. З серцем, яке ще билося не в правильному ритмі, зі скорботою, яка ще вкривала мою душу брудною плівкою, я йшов, опустивши очі, сподіваючись ні з ким не зустрітися.

Двір семінарії був порожнім, за винятком однієї одинокої фігури Джеремі Айя. Він ішов в іншому напрямку. Та коли побачив мене, вигукнув моє ім'я і пішов прямо до мене. Чесно кажучи, я побоювався того, що зараз відбудеться. Та коли він підійшов, то просто обійняв мене, потримав у своїх міцних обіймах декілька секунд і сказав: «Мені просто здалося, що ти потребував обіймів». Потім розвернувся й пішов.

Більшості людей, які думають, що їм потрібні якісь швидкі, успішні кліше, щоб допомогти людям впоратися з горем, ця історія може видатися антикульмінаційною. Але ті, хто знає, що таке горе і як непросто його подолати, зрозуміють, чому цієї миті я не хотів би забути. Не було сказано нічого глибокого. Не було зроблено нічого проникливого. Були просто обійми. Те, чого я потребував. І відмова від спроб покращити становище.

Зрештою, я не можу запропонувати людям чогось конкретного, що варто казати їхнім скорботним друзям. Чому? Тому що те, що ви кажете і робите, завжди залежить від ваших стосунків, по-перше, з людиною, яка переживає труднощі, і, по-друге, ваших стосунків із горем самим по собі (чи переживали коли-небудь глибоке горе?). Доцільність ваших слів та дій визначається тим, як добре ви знаєте того, хто в скорботі, і як добре вам відомо, що саме завдає йому болю.

То що нам треба говорити?

Було б добре, якби існувало 10 фраз, які варто говорити скорботній людині. Але це просто неможливо.

Для тих із вас, хто буде розчарований, якщо не отримає більш практичних порад, ось декілька загальних думок про те, що може статися, коли ви стикнетеся з горем лицем до лиця.

Перше, не забувайте, що немає чарівних слів, сказавши які, ви зможете змусити скорботну людину почуватися краще. Ніяких. Ви можете знайти найкращі слова у світі, але це все одно не втишує болю.

Друге, замість того, щоб зосереджуватися на тому, що ви повинні сказати, краще зосередьтеся на тому, щоб вислухати (якщо людина захоче поговорити). Не квапте її щось казати, якщо вона не хоче, не нав'язуйте своїх відповідей. Краще використовуйте активне слухання. Просто продовжуйте ставити запитання, спрямовані на її почуття, на її історію, а не на вашу.

Вислухавши їхню історію, можете сказати: «То коли сталося це…, ви відчували ось таке…?» Це дозволить їй розповісти про свої почуття так багато чи так мало, як вона захоче.

Це добре спрацьовує саме тому, що дозволяє людям говорити 99% часу, поки ви просто слухаєте й запитуєте, ставлячи конкретні, специфічні, емоційні, а не загальні запитання.

Третє, якщо людина не хоче говорити — це нормально. Вона не буде винуватити вас за те, що це незручно, бо ж вона знає, що вам незручно, тому що все її життя зараз незручне. Тому сприймайте цю незручність нормально. Не намагайтеся боротися з цим. Зрештою, незручність — це ваше почуття, а вам треба бути зосередженим на її почуттях.

Запропонуйте зробити якісь конкретні справи, і людина зможе зосередитися на чомусь іншому, якщо тільки їй не потрібна психологічна перерва. Зрештою, виконання якихось справ по господарству може бути цілющим, тому що буденна робота дає відчуття рівноваги.

Отже, якщо ви не почуваєтеся достатньо мудрими, щоб говорити з людиною, і якщо ви не достатньо близькі з нею, просто будьте поряд. Не уникайте її. Обійміть її, запитайте про те, що ви конкретно можете зробити для неї, помоліться разом, якщо людина не проти, і дайте їй знати, що ви будете молитися за неї. Потім ідіть. Це нормально.

10 речей, яких не варто говорити людині, що страждає

1) Я знаю, що ти відчуваєш.

Ні, насправді ви не знаєте. І навіть якщо ви також втратили свого батька, ви ж не втрачали мого. Так, ви, можливо, були в такій самій ситуації, але ставлення — ось що змушує навіть однакові ситуації дуже відрізнятися.

Вам, можливо, відомий біль втрати батька. І, можливо, цей біль частково схожий на мій. Але наш біль унікальний щодо людей, яких ми втратили і спогадів про них. Тож ні, ви не знаєте, що я відчуваю.

2) На це була Божа воля/Для всього є свої причини/У Бога все під контролем.

Сказати батькам, які щойно втратили дитину, що «на це була Божа воля», означає, що Бог зробив це з ними… Якщо ви насправді не вірите в те, що Бог убиває дітей, вам краще уникати подібних фраз.

Чи може Бог принести добро на місце зла? Звичайно ж! Але це не означає, що Бог управляє злом і дозволяє йому відбуватися. Це зовсім не означає, що в Бога є причина, через яку Він відбирає дітей у батьків.

3) Як ти?

Складно пояснити, чому цього краще не казати, бо таке питання виражає наше співчуття. Здається, що замість довгих слів краще просто поставити питання. Однак суть цього питання робить його забороненим. Воно ніби місить у собі твердження, що людина вже достатньо розібралася у своїх почуттях, щоб пояснити та обговорювати їх із вами.

Крім того, горе таке многогранне, що якщо ви запитаєте мене, як я почуваю себе, я щиро не буду знати, як відповісти на це питання. Через те, що в мене такі змішані почуття, і горе, яке накочується хвилями, і тому, що я знаю, що не зможу пояснити складності всього цього, я найімовірніше оберу легку відповідь (легку для нас обох): усе нормально, усе добре. І справжньої відповіді на це питання ніколи не буде.

4) Він у кращому місці.

Ви цього не знаєте. Вічність кожної людини зокрема не в вашій компетенції.

Однак навіть якщо ми достатньо впевнені, що хтось вже у вічному житті, фактом залишається те, що Бог сотворив нас, щоб ми жили на землі.

5) У вас ще буде інша дитина/Зрештою, у вас є інші діти.

Ви не можете знати, чи зможуть батьки, які щойно втратили дитину, мати інших дітей. І це саме по собі вже не дозволяє вам так казати. Та якщо заглибитися далі — безтактно промовляти таке, намагаючись втамувати біль батьків, відволікаючи їх альтернативою. Хіба здатність мати дітей полегшить біль втрати чи зробить її менш помітною? Ні. Не зробить. І не повинна. Тому перестаньмо казати таке.

6) Бог просто хотів ще одного ангела.

Не тільки тому, що це твердження теологічно помилкове (люди після смерті не перетворюються в ангелів, вони залишаються людьми), але ще гірше те, що випливає з нього: Бог брав участь у тому, щоб відняти дитину в батьків. Він егоїстично захотів забрати Собі цю дитину, яку Сам же не так давно їм дав.

То що насправді це твердження повідає про характер Бога? Який Бог дає дитя батькам, а дитяті батьків, щоб розлучити їх через досить короткий час тільки тому, що Він Сам захотів бути з тим дитям?

І я можу відмітити ще одну теологічну проблему. Згідно з Біблією, Бог вже присутній на землі так, як і на небесах. Зокрема Дух Божий постійно перебуває в людях. Це означає, що Бог не потребує ще одного ангела чи людини через власну самотність чи ще щось.

7) Значить, прийшов його час.

Я не зовсім упевнений, що це означає, особливо якщо це стосується смерті через нещасний випадок чи хворобу. Якщо людина помирає тихою, спокійною смертю в літньому віці, можливо, я міг би зрозуміти такий вислів. А от у ситуації раптової трагедії частина болю людини пов'язана саме з тим, що її рідному ще не був час помирати. Він пішов надто рано. Проти своєї волі. Тому казати людям, що їхньому близькому «настав час піти» — значить не тільки нехтувати їхнім горем, а й також абсолютно неправильно.

8) Ти повинен бути сильним ради…

Це вже надто для скорботної людини. Це покладає на неї тягар «оживитися» й робити вигляд, що все в порядку, тоді, коли насправді все зовсім не в порядку. Це ніби людина не відчуває достатньо болю і тягаря, що ми їй кажемо, що її близьким буде ще гірше, якщо вона не «візьме себе в руки» й не буде робити вигляду, наче все нормально.

Скажімо прямо: те, що ми просимо людину зробити, — насправді обман. Ми просимо людину обманювати ради блага її близьких. Та хто ми такі, щоб стверджувати, що знаємо хоч щось про те, що треба її близьким? Може, вони навпаки хочуть бачити її скорботу й вразливість.

9) Бог ніколи не дає нам більше, ніж ми можемо знести.

З того, що я знаю про Бога, абсолютно зрозумілі дві речі: Бог не «дає» людям трагедії. Бог не є причиною зла. Бог, який творить зло, — це злий Бог.

Друге, в чому я впевнений, коли йдеться про Бога, це те, що Він завжди дозволяє людям знайти Себе в ситуаціях, які важчі, ніж вона можуть знести. Так ми вчимося довіряти Богові й розуміти Його любов і турботу — усе це засновано на ідеї, що коли ми втрачаємо контроль і не можемо з чимось справитися, Бог так само вірний і продовжує працю.

10) Чи я можу тобі чимсь допомогти?

Це питання звучить зазвичай із хороших мотивів. На відміну від попередніх співчутливих фраз, це питання нарешті спрямоване на потреби людини, у якої горе.

Однак я раджу уникати цього питання, тому що воно дуже неконкретне. Вибір того, чого я потребую, може бути надто великим, щоб вибрати щось одне, тому я просто відповім: «Ні, все нормально».

Коли в людини горе, є дуже багато того, чого вона може потребувати, навіть того, про що вона й сама ще не знає. Замість такого питання, просто постарайтеся дізнатися через його близьких, через церкву, чого людина справді потребує, а потім запитайте: «Чи можу я зробити це для тебе?» Тоді вам можуть відповісти: «Ні, хтось інший вже робить це, але чи міг би ти зробити ось те?»

У багатьох людей під час страждань виникає серйозний конфлікт із вірою. І це нормально, Бог працює з цим. Тому замість того, щоб обходитися дешевими фразами чи шукати ідеальних відповідей, просто обніміть людину і скажіть: «Я не знаю, що зараз відбувається. Але я знаю, що серце Бога розривається разом із твоїм». Жодна з ваших відповідей не буде глибшою від цієї. Бог страждає разом із людиною. Йому відомий біль. Зрештою, Він також одного разу втратив Сина.

Під час скорботи немає потреби в ваших мудрих богословських роздумах. Це ваш час бути втіленням Бога, Його руками, які пригортають. Вам не треба бути Його рупором. Я вважаю, що найкращий варіант утіхи — це свята, благоговійна тиша.

Том ФЕРСТ

"Благовісник", 1,2015