Віра та життя

Традиція — це не віра

— На Різдво збираюся піти до церкви, — урочисто заявила одна моя знайома.

За останній рік у її житті відбулася низка нерадісних подій: спочатку її чоловік втратив роботу, потім за борги банк забрав у них машину, а згодом і будинок.

— Минулого року на Різдво до церкви не пішла, так проблем набула, — продовжувала вона. — Не підкажеш церкву, де служіння найкоротше? Нам би туди, де можна якнайшвидше звільнитися до святкового бенкету. О, ти не уявляєш, яке я купила чудове плаття! Всі помруть від заздрощів!

Святкові вогники на вулицях, різнокольорові ялинки, музика, подарунки нагадують про «сезонне вшановування» Бога, коли всі вирушають до церкви, щоб відзначитися в «Книзі відвідувань» небесної канцелярії, — мовляв, був. Другу галочку вони поставлять на Великдень, чим вичерпають свою фантазію «добрих справ», на які повинен відреагувати Господь і змахнути Своєю чарівною паличкою, за велінням якої повернуться робота, машина і будинок.

Укладаючи своєрідний договір з Богом «Ти — мені, я — Тобі», ми настільки впевнені в його працездатності, що навіть не звертаємо уваги на відсутність під ним Божого підпису. Двічі на рік ми беремо цей уявний документ із запиленої полиці і вирушаємо до церкви, щоб продовжити його термін, сподіваючись, що коли будемо вставляти в небесний банкомат кредитну картку Божого благовоління, вона буде працювати і видавати необхідний продукт — здоров'я, гроші, кар’єру, успіх.

Люди встановлюють свої правила гри, пояснюючи таку позицію формою «так прийнято», а традиція — річ статична і непохитна. Все б нічого, якби традиції ґрунтувалися на вірі, а не на забобонах, які диктують умови договору з Богом, під якими Бог ніколи не підпишеться. Якщо зібрати всі твори автора на ім’я Забобон, вийде багатотомна праця, граніт науки якої успішно гризе народ.

«Так прийнято» — це перепустка на вихід з території, що охороняється Богом. Традиційна «народна віра», яка склалася з марновірств і прикмет, домислів та невігластва, нагадує тупі механічні рухи запрограмованої машини, що не включає навіть бажання дізнатися, наскільки увічнена традиція припадає до смаку Богу.

Одна східна притча розповідає про монастирського кота, який любив складати компанію монахам в молитві голосним мурчанням. Щоб не заважав, наставник дав розпорядження учням щоразу перед молитвою прив’язувати кота у внутрішньому дворі монастиря. Його продовжували прив’язувати і після смерті вчителя. А коли не стало і кота, учні завели собі іншого, щоб, як і раніше, пильнувати заповіти свого гуру. Йшли роки, змінювалися учні, ще частіше змінювалися коти. Але у віддаленому гірському монастирі завжди пам’ятали, що не можна приступати до молитви, не прив’язавши перед цим кота. А найздібніші учні написали праці про значення і необхідність обряду прив’язування кота для повноцінної медитації.

Наше різдвяне відвідування церкви — ніщо інше, як ритуал прив’язування кота. Виконуючи приписи традиції, що виступає в ролі нашого гуру, ми сподіваємося вразити цим учинком Бога і покласти у свою кишеню плоди Його милості. Милувати і любити (незалежно від частоти наших відвідин церкви) Творець буде завжди, та право харчуватися зі Свого столу Він дає тільки Своїм дітям. Діти ж — це ті, які обирають не лукаву традицію, а щоденну віру.

...Чи сказала я своїй знайомій, щоб вона відкинула бажання виконати релігійний обряд? Звичайно, ні. Раптом, станеться диво? І на тому служінні Господь зійде з лялькової різдвяної листівки, і у Своїй реальній величі та силі звільнить її від рамок традиції, і вона зрозуміє, що Бог їй потрібен завжди. А дворазова дієта на рік — не найкорисніша...

Марина МИРОНОВА

Блог Марини Миронової

"Благовісник", 4,2011