Віра та життя

Реакція віри

Я був у місті, коли подзвонила мама і попросила терміново приїхати. Маршрутне таксі везло мене додому, вуста шепотіли молитву. В кімнаті на дивані лежала моя рідна сестра, яка була страшенно бліда і ледве вимовляла слова. Ми молилися і чекали «швидку». Її руки почали німіти і синіти...

* * *
Вам легко в натовпі людей впізнати християнина? Як відрізнити віруючу людину від інших? Одяг? Зачіска? Мелодія на мобільному? Рибка на автомобілі? Біблія в руці? Слова? Погляд?

Цього досить? Ви впевнені?

«Ти знаєш, мені не вистачило сміливості, — очі мого знайомого дивилися в підлогу, — я не зміг...» На роботі був бенкет, на бенкеті був алкоголь. «Мене запитали, чому я не п’ю...» Був вибір — придумати якусь відмовку або визнати себе віруючим. «Я не зміг...»

Зброя біля обличчя і тільки одне запитання: «Ти віриш в Бога?» Це трапилося 20 квітня 1999 року в школі Колумбайн, штат Колорадо. 13 чоловік загинуло і 23 було поранено від рук двох божевільних підлітків. Пізніше історія однієї з убитих лягла в основу книги: «Вона відповіла: «ТАК».

Ми легко роздаємо людям назви: це віруючий, а це — невіруючий, а це — напіввіруючий, здебільшого оцінюючи фасад. Фундамент залишається в землі — невидимий для наших очей.

* * *
Ніч. В’язниця. Двоє чоловіків. Мерехтливе полум’я свічки кидає на сиру стіну химерні тіні. Один із них пише. Слабкий вогник осяює його молоде обличчя, що вже встигло набути недитячих вольових рис. Десь із глибини камери лунає тихий, але твердий голос літньої людини. Коли наше око звикне до темряви, ми зможемо роздивитися сивочолого старця, що сидить, прихилившись до стіни. Його погляд, здається, пронизує граніт, проходить крізь простір і час, силкуючись відшукати призабуті образи далеких друзів. Голос старця тремтить, очі блищать від сліз. «Напиши їм, як я їх люблю, як я за ними тужу...»

Ми у Древньому Римі. Приблизно 61 рік н. е. Цей лист, продиктований Тимофію, Епафродит понесе у Филипи, де лишилася вірна церква, започаткована апостолом Павлом. Час не стер обличчя братів, відстань не притупила любові. Ґрати в’язниці не в силах здолати єдність духу. «... Я маю вас у серці, а ви — ніби в кайданах моїх... спільники мої в благодаті!»

Вістка про арешт Павла облетіла церкви... Взято керівника і наставника! Що ж тепер? Ховатися? Перечекати? Втекти?

А тим часом із різних кінців почали надходити звістки, від яких у старця із Тарсу на очі наверталися сльози: «Бог підняв нових проповідників у Римі!», «В Ахайї — звіщають про Христа!», «Молоді брати благовістять у Кілікії!»

«...Напиши — моє ув’язнення не зупинило Євангелії! Багато братів зміцнилися і стали проповідувати Боже Слово ще з більшою відвагою!» (Фил. 1:14).

Стоп! Досить дивна реакція на гоніння, вам не здається? Згадайте забарикадованих у горниці учнів після розп’яття Ісуса Христа. Переляканого слугу Єлисея, що бігає по міському мурі. Десятьох вивідувачів Обіцяного краю, що ледве проговорили: «Не ввійдемо!» 22 000 (!) боязких «воїнів», яких Гедеон відправив додому... Усі вони відступили назад, коли побачили небезпеку.

Узбекистан. Служіння в центральній церкві Ташкента. Раптом у дверях з’являються люди у формі. Всі присутні будуть переписані. Кожного з них чекають штрафи. Декого виженуть з роботи... «Коли усі пішли, ми з дружиною лишилися самі в порожньому домі молитви, — розповідає єпископ Сергій Нечитайло. — Аж раптом нашу увагу привернуло дивне шарудіння. Підійшовши, ми знайшли двох літніх сестер, що ховалися в шафі. Їх же і в’язниця жодна вже не прийме... — подумав я...»

* * *
Ви любили уроки хімії в школі? Я відразу полюбив — з того моменту, як розбив першу пробірку і побачив першу хімічну реакцію. Пам’ятаю один урок. Перед нами стояли посудини з прозорою рідиною, на вигляд — зовсім однакові. Поруч у спеціальних пляшечках — реактиви. Завдання: визначити, що знаходиться в кожній пробірці. І ми почали «хімічити»... Десь змінювався колір, десь виділявся газ, а десь... нічого не відбувалося. Зовсім нічого... Бо там нічого не було, крім води.

* * *
Він стояв і сміявся. Його голос, мов грім, покривав Ізраїль ганьбою. Голови воїнів опускалися додолу. Мечі безсило висіли на поясах. Спітнілі долоні боязко стискали древка списів. І нічого не відбувалося. Зовсім нічого. Ось уже 40 днів...

«Гей, ви не бачили Еліява? Де сини Єссея? — Давид весело пробирався через табір ізраїльтян. — І чому вони всі такі похмурі?..» Аж раптом почувся крик: «Гей ви! Нікчемні пси! Боягузи! Хто з вас вийде проти мене? Ви — кволі невдахи! Раби!»

Біблія говорить просто: «Давид почув». Все! Це початок реакції. Два елементи вступили у взаємодію. Рвучкий інстинктивний поворот голови — і зіниці звузилися у напрямку ворога! «Хто цей необрізаний???» Ви чуєте в серці Давида наростаюче шипіння? Вогонь вже виплескується з очей, кроки мимоволі спрямовуються на поле бою. «Дайте мені що-небудь важке, я здійму неславу з Ізраїлю!» Будь ласка, вдивіться в його лице — це йде вже не простий пастушок, а помазаний цар! Такого Давида ще не бачив ніхто. Тільки леви і ведмеді, що нападали на отару старого Єссея, перед смертю...

Коли ВІРА вступає в реакцію з ВИПРОБУВАННЯМ — відбувається ВИБУХ, що зносить усе! І тоді абсолютно не має значення, що у твоїх руках — меч чи камінь, скільки тобі років, наскільки міцні у тебе м’язи і чи знаєш ти стратегію ведення бою. Ця реакція вивільняє безмежну Божу енергію, якій байдуже, якого розміру у Голіафа спис. Ти ідеш — і перемагаєш. Без варіантів. У тебе просто немає іншого виходу, бо в тобі діє Бог! Це відбувається ніби мимоволі, без надзусиль і зайвої метушні. Це і є — надприродна дія віри.

Одного місіонера в Китаї затримали за розповсюдження Біблій. Його жорстоко стратили, розіп’явши між двома зігнутими деревами на палючому сонці, аби відбити в християн усяке бажання їхати в Китай. Та щойно ця звістка стала відомою, сотні нових місіонерів із Бібліями з різних сторін прорвали кордон, атакуючи атеїзм жертовною любов’ю Христа. Багато з них заплатили своїм життям. Але реакція спрацювала на 100 відсотків. У тих — хто був наповнений не просто водою.

* * *
Симон Петро плакав... Хто зрозуміє його сльози? Хто зустрів цей погляд Учителя крізь полум’я багаття на первосвященицькому подвір’ї? Реакції не відбулося. «Я не зміг...» Та ще цей півень... Вам це знайоме?

Якось, повертаючись додому пізно ввечері, мені довелося проходити повз шумну компанію, у якій було кілька моїх знайомих. Один із них (який, до речі, згодом став християнином) наздогнав мене — і зав’язалася розмова про Бога. Тим часом у хлопців закінчилося спиртне. Обступивши нас, вони почали просити гроші. У мене, звичайно... Я був упевнений, що не зламаюся, тому твердо відповів, що не можу їм сприяти у вживанні алкоголю. Але отриманий удар у груди десь розвіяв усю мою сміливість...

Я йшов додому і думав: «Петре, як я тебе розумію!..» Я не зміг...

Не так вже й складно одягнутися по формі, виконати певні обряди і повісити на церкві табличку «Християни Віри Євангельської». Але буде момент, коли доведеться відповідати за свою назву — що тоді?

У Ташкенті з 5000 членів церкви після гонінь залишилося 2000. А ви кажете! Одяг, музика... Чи є у наших серцях те, що вирізняє нас серед незнаючих Бога людей? Те, що дозволяє безпомилково впізнати в натовпі Давида, Павла... Коли Бог додає у наше життя краплю випробування, чи відбувається реакція, що засвідчує нашу назву?

У моєму серці закарбувалися очі однієї людини. Ніколи їх не забуду. Сестра стояла перед церквою і плакала. У неї виявили підозру на рак. Але її очі! Це були не просто сльози страждання чи болю. Я був просто вражений від бездонного відчаю, що приречено дивився з її зіниць... Ця людина була повністю переможена Голіафом свого горя. Навіть не вступивши з ним у бій!

Ви бачили наляканих християн, які бігають від одного пастора до іншого? У паніці спостерігають за кризами, епідеміями і катастрофами? І, здається, більше бояться антихриста, ніж чекають Ісуса Христа. Які тільки й говорять — про «666» і біометричні паспорти. Будь-яка проблема чи хвороба здатна ввести їх у депресію. А як же наказ Ісуса: «Випростуйтесь, і підійміть свої голови, бо наближається ваше визволення!»?

«І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю Твоє Слово звіщати!» — молилися апостоли (Дiї.4:29). А чому не: «Забери цю владу, поміняй президента, зупини гоніння!»? Павло просив: «Моліться, ...щоб дане було мені слово відкрити уста свої, і зі сміливістю провіщати таємницю Євангелії!» (Еф.6:19). А чому не: «Помоліться, щоб були кращі умови, більший пайок, тепліша ковдра, щоб Бог звільнив мене від кайданів...»? Це — реакція віри, яка не помічає проблем, а бачить — ціль!
Як часто навіть дрібні проблеми можуть вибивати нас із колії. У цей час — миру і затишку — ми втомлюємося, йдучи з пішими. Ніхто не кидає до в’язниць, ніхто не забирає дітей... Але чи можемо ми вийти проти своїх особистих Голіафів? Ми терпимо роками їхні насмішки — над нами і над нашим Богом...

Був Бог, був цар Саул, були воїни від юності, були мечі. Але реакція відбулася лише в тому серці, де знайшлася віра. Давиде, де ти це надбав? Хто влив у тебе цей надприродний реактив? Я впевнений, що майбутній цар розповів би нам про пустелю, про арфу... І про часи самотності, коли до нього приходив Бог і ставав частиною його єства.

Ці моменти не забути. Цей час ні на що не проміняєш. Коли Він ближче, ніж просто поряд. Ти дивишся на Його славу, захоплюючись мужністю і силою Царя. І в якийсь момент усвідомлюєш, що десь глибоко в дусі з’явилося щось тверде і непорушне. І ти знаєш, що це — Він!

* * *
...Маршрутне таксі везло мене додому, вуста шепотіли молитву. Чомусь замість тривоги серце почало наповнюватись натхненням, ревністю до боротьби! Це було схоже на хімічну реакцію, яка відбувалася десь всередині та якої я не міг до кінця усвідомити. Нарешті прибула «швидка», лікарі стурбовано оглядали дівчинку — а дух чомусь торжествував, ніби передбачаючи перемогу! Я не впізнавав себе: де подівся мій нерішучий характер, страх?

Цей день приніс багато змін. Небо вперше приймало гарячу сповідь з уст моєї сестри, батько вперше в риданнях впав на коліна перед Богом... А я вперше у житті пережив справжню реакцію віри.
А!.. Сестру невдовзі виписали, нічого серйозного...

* * *
Пройшов час — і Симон Петро стояв перед синедріоном. «Хто ви і Яким іменем це робите?!» Чи вистоїш тепер? Чи не затремтять вуста? Але це був вже інший Петро — Петро, у якого ввійшла Божа любов — вогнем Тиверіади і Божа сила — вогнем П’ятидесятниці. «Яким іменем? Зараз повідомлю!» Реакція пішла!.. «Тоді Петро, переповнений Духом Святим промовив: «...Іменем Ісуса Христа Назарянина, Якого — ВИ розп'яли!» (Дії 4:8). Це — людина, переповнена Богом! Вона — безстрашна.

Реакція віри не залежить від твоїх зусиль, це просто те — що вклав у серце Господь.

«А бачивши сміливість Петра та Івана, і спостерігши, що то люди обидва невчені та прості, дивувалися, і пізнали їх, що вони з Ісусом були» (Дiї.4:13). Без коментарів. Щоб світ повірив у нашого Бога, він має впізнати Його в нас і побачити, що ми готові за Нього померти.

* * *
Я зустрівся з тими ж хлопцями через рік. Тільки їх було більше, ніж минулого разу. «Гей, ти! Закурити є?» Щось обпекло зсередини вогнем! Це було воно! Я подивився їм прямо в очі — спокійно, але твердо. Було таке враження, що погляди викрешували іскри. «Ні!» — це все, що я сказав. Вони просто пішли — без єдиного слова.

Ще один Голіаф лежав, повалений Господом. Я відчував себе вільним.

А ти?

Все залежить від твоєї реакції.

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 4,2011