Віра та життя

Налякані до смерті,
Або страх перед останніми митями життя

Одного разу у сні я зустрів чоловіка, який носив м’ятого капелюха і вельветовий піджак. Він був схожим на професора, мав вольове підборіддя і добрий погляд. Цей чоловік був завсідником похоронів. Мабуть, я також, оскільки в цьому сні одна похоронна служба змінювалася іншою — похоронні зали, дзвіниці, кладовища. Він ніколи не знімав свого капелюха. Я так і не запитав у нього, чому він його носить, поцікавився тільки, чому він постійно буває на похоронах.

— Я приходжу забирати людей у їхній вічний дім.

Якби це було не уві сні, то я обов’язково звернувся б у ФБР, щоб спеціальні люди перевірили зв’язки цього типа. Але це був сон, а у снах можливі різні дивацтва, так що я не копав далі. Я не запитав ні про походження його списку клієнтів, ні про спосіб їх транспортування. Мені й не спало на думку, як дивно побачити на похороні людину у вельветовому піджаку і м’ятому капелюсі. Але я здивувався тоді, коли стикнувся з ним на багатолюдній вулиці.

Уявіть собі парад у День подяки чи святкування Дня незалежності. Забитий людьми проспект.
— Не сподівався вас тут зустріти, — сказав я йому. — Він не відповів. Я побачив, що поблизу стоїть один з моїх друзів, вдівець у літах, зі слабким здоров’ям. Я раптом зрозумів, для чого тут цей ангел у вельветовому піджаку і м’ятому капелюсі.

— Ви прийшли за моїм другом?

— Ні.

Потім у моєму сні сталося те, що буває лише у снах. Кудись зникли всі, крім незнайомця і мене. Шумний тротуар перетворився в безлюдну вулицю, таку тиху, що я не міг не почути наступної його фрази:

— Максе, я прийшов за тобою.

Дивно, але я не противився, не робив спроб утекти. Я, однак, висловив своє прохання. Коли він погодився його виконати, вулиця раптом наповнилася людьми, і я став ходити від одного до іншого, прощаючись з усіма. Я нікому не говорив про ангела, і про його капелюх і про те, куди вирушаю. Вони думали, що завтра ми знову побачимося.

Але я знав правду, і тому світ довкола раптом став правдивішим. Так наче об’єктив життя не був сфокусований, а після налаштування різкості картинка прояснилася. Помилки, образи забулися. На перший погляд вийшла любов. Я потиснув руку найсуворішому своєму критикові. Подарував гаманець убогому. Обіймався з людьми надто сухими і дратівливими. А своїм близьким, дружині та дітям, запропонував разом помолитися. Більш простої молитви в мене ніколи не було. Стояти у вірі твердо. Вірити Христу.

І тут сон закінчився. Я прокинувся. І за годину записав усе, що мені з цього сну запам’яталося.
Він запав мені в душу на довгі роки. Я повертаюся до нього, наче до улюбленої пісні чи улюбленого светра. Не можу сказати, що таке буває в мене з іншими снами. Але цей сон виділяється тим, що резонує з глибинним прагненням, яке може бути вам зрозумілим, — зустріти свою смерть без страху. Померти без боязні і без бою… Добре було б і з усмішкою.

Неможливо? Дехто так і вважає.

Аристотель говорив, що смерті слід боятися понад усе, тому що вона «постає кінцем усього». Жан Поль Сартр стверджував, що «смерть позбавляє життя будь-якого сенсу». Песимізм французького філософа Франсуа Рабле віддає арктичним холодом. Його останніми словами стала така фраза: «Я йду в велике «Можливо».

Які печальні, гнітючі слова! Хто ж після цього зможе померти без страху? Але що, коли філософи щось упустили? Допустимо, смерть відрізняється від всього, що вони про неї думали: вона — не прокляття, а перехід, не трагедія, від якої треба втікати, а ріг, за який потрібно звернути. А якщо кладовище — не володіння поглиначів душ, а оселя Хранителя душ, Який одного разу проголосить: «Пробудіться й співайте ви, мешканці пороху» (Іс. 26:19)? Ось обітниця Христа: «Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога і в Мене віруйте! Багато осель в домі Мого отця, а коли б то не так, то сказав би я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я ¬ були й ви».

Тоді як для нас слова Христа звучать утіхою, його слухачам у першому столітті вони здавалися революційними. Він обіцяв здійснити подвиг, про який ніхто не смів і думати, не смів навіть собі уявити. Він воскресне з мертвих і виведе Своїх послідовників із могили!

У традиційному юдаїзмі були незгоди щодо воскресіння (див. Дії 32:8). Садукеї уявляли смерть катастрофічним незворотнім переходом у шеол. Жодного спасіння. Жодної надії. Жодної амністії. «Живі знають, що помруть, а мертві нічого не знають…» (Екл. 9:5). Фарисеї вірили у воскресіння, але це воскресіння було чисто духовним, не тілесним. «В переданні не було жодних ідей про воскресіння пророків для нового життя в тілі… Якими б великими не були Авраам, Ісак та Яків у очах юдеїв, ніхто не думав, що вони можуть воскреснути з мертвих». У давньогрецькій філософії інші образи, але вона веде до того ж відчаю. І такою була сцена, на якій з’явився Ісус. Однак, прийшовши в це болото хистких сумнівів, Він вибудував міцний міст. Він обіцяв не просто життя після смерті, а краще життя.

«Багато осель у домі Мого Отця… Я йду приготувати місце для вас». Найімовірніше, ми, люди із Заходу, не відчуємо тут асоціації зі шлюбом, але слухачі Ісуса їх, безумовно, помічали. Саме такою була обіцянка нареченого нареченій. Отримавши дозвіл батьків, наречений повертався в оселю свого батька, щоб побудувати дім для своєї нареченої. Він мусив «приготувати місце».

Обіцяючи це для нас, Ісус перетворює похорон у таке ж джерело сподівань, як і весілля. Весілля — це передвістя радості! Як і похорон, каже Ісус. Те й інше — віхи, які відмічають перехід до нової епохи існування, коли у вас буде нове ім’я і новий дім.

Але звідки ми можемо отримати впевненість, що Він виконає Свою обітницю? Які у нас гарантії того, що Його слова — це щось більше, ніж чисто поетичний образ чи порожнє марновірство? Відповідь на це — на кладовищі в Єрусалимі. Якщо гроб Ісуса порожній, то не порожні Його обіцянки. Погляньмо, як апостол Павло звів усю цю логіку до однієї фрази: «…Кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу» (1 Кор. 15:21-23).

Павло звертається до християн із Коринту, вихованих на уявленнях давньогрецької філософії про тіні та загробний морок. Хтось переконав їх у тому, що мертві не воскресатимуть: ні їхні тіла, ні тіло Христа. Така думка була нестерпною для апостола. «Звіщаю ж вам, браття, Євангелію, яку я вам благовістив…» (1 Кор. 15:1). А потім з твердістю юриста, що виносить свій вирок, Павло розглядає всі факти: «Христос… третього дня Він воскрес, з’явився Кифі, потім Дванадцятьом, а потім з’явився нараз більше як п’ятистам браттям… Потому з’явився Він Якову, опісля усім апостолам. А по всіх Він з'явився й мені…» (1Кор.15:3-8).
Розумієте логіку Павла? Якщо один чоловік заявляє, що бачив Христа після розп’яття, — це не береться до уваги. Якщо свідчать двадцять людей — це можна списати на масову галюцинацію. Але п’ятдесят людей? Сто людей? Триста? Коли про одне й те ж говорять сотні людей — недовіра змінюється на віру.

Павло знав про існування не групки, а сотень очевидців. Петро, Яків, Іван. Його послідовники у кількості 500 учнів; сам Павло. Вони бачили Ісуса. Вони бачили Його своїми очима. Вони бачили його реально. Це був не привид і не якийсь обман відчуттів. В епітафіях часто можна натрапити на слова: «Вона завжди буде в моєму серці». Послідовники Ісуса зовсім не це мали на увазі. Вони бачили Ісуса «в тілі».

Явившись учням, Він запевнив їх: «…Це ж Я Сам» (Лк. 24:39). Учні, які йшли в Еммаус, не побачили в Його тілі нічого незвичайного. Його ноги торкалися землі. Його руки тримали хліб. Вони взагалі думали, що він такий же подорожній, як і вони самі, аж поки «очі не відкрилися їм» (Лк. 24:31). Марія бачила Ісуса в саду і назвала Його «паном» (Ів. 20:15). На березі учні бачили, як Ісус готує на вогні рибу. Воскреслий Ісус звершував із учнями фізичні дії у фізичному тілі. Він оголосив учням, що вони бачать перед собою не духа (див. Лк. 24:39).

В Ісуса звершилося воскресіння фізичного тіла. І — от воно що! — якщо Він воскрес, то й ми воскреснемо! «Кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу».

Аристотель потрапив у оману. Сартр помилявся. Останні миті життя — це не найгірше. Багато віків тому п’ятсот очевидців залишили нам своє свідчення: помирати безпечно.

То ж будьмо готові помирати з вірою! Хай воскресіння увійде в саме наше серце і визначить, як нам дивитися на наближення смерті! Хай стануть вільними ті, «хто все життя страхом смерти тримався в неволі» (Євр. 2:15)! Ісус дає нам сміливість для цієї останньої подорожі.

Смерть — це новий поворот буття. Немає потреби її боятися чи відвертатися від неї. Завдяки Христу ми можемо прямо дивитися на неї.

Я дивився. Серед інших операцій на серці моя була далеко не найбільш ризикованою. Але будь-якої медичної процедури, яка вимагає чотирьох годин маніпуляції на відкритому серці, достатньо, щоб тобі захотілося зайвий раз помолитися. Тому перед своєю операцією я, моя дружина і кілька наших добрих друзів молилися разом. Ми просили Бога благословити лікарів, приглядати за доглядальницею. Поговоривши потім ще трохи, усі побажали мені щастя й розпрощалися. Мені треба було лягати спати якнайраніше. Але сон не приходив, і я захотів ще раз помолитися… тепер вже на самоті.

«А якщо операція піде навскіс? Що якщо це моя остання ніч на землі? Чи немає того, з ким мені необхідно примиритися? Кому мені ще треба зателефонувати, щоб загладити свою провину перед ним?» Далі я написав листи своїй дружині та донькам, почавши кожне з них словами: «Якщо ти це читаєш, значить операція пройшла невдало».

Потім у мене відбулася найчесніша й найвідвертіша розмова з Богом. Ми почали з вдумливого перегляду перших п’яти десятків років мого життя. Деталі вас втомили б. Але мені та Богові вони були цікавими. Я дякував Йому за благодать понад міру. За дружину, без сумніву, послану мені Ним. Мій перелік Його благословень міг би затягнутися до ранку, й до того все йшло. Тому я спинив себе і проказав такі слова: «Я в хороших руках, Господи. Лікарі підготувалися до операції, персонал досвідчений. Але навіть при найбільших стараннях всяке ж може статися. Можливо, це остання моя ніч на цій землі, але я хочу Тобі сказати — хай так, а зі мною все в порядку».

Я ліг спати. І спав як немовля. Як виявилося, ангел у м’ятому капелюсі за мною не прийшов. До мене повернулися сили після операції, і ось він я — енергійний, як завжди, бадьоро стукаю по клавішах комп’ютерної клавіатури. Одне, зрештою, змінилося. Як щодо того, щоб зустріти смерть із відвагою?

Думаю, я зможу.

Сподіваюся, що й ви також.

Макс ЛУКАДО

"Благовісник", 3,2011