Віра та життя

Комплекс «суперхристиянина»

Чи може християнин бути закомплексованим? Років з десяток тому я б категорично відповіла, що ні, бо саме навернення до Христа звільнило мене від багатьох комплексів, які гнітили мене. Та за півтора десятка років ходження за Христом та набуття як позитивного, так і негативного досвіду, я зрозуміла, що це можливо. І саме ця закомплексованість стоїть на заваді нашому духовному зростанню.

Згідно з визначенням, закомплексованість — це хворобливий егоїзм, зосередженість на собі, своїй найчастіше уявній недосконалості. Відчувати себе недосконалим — це не так вже й погано. Саме це відчуття приводить нас до покаяння, до усвідомлення Божої всемогутності і благодаті. Головне тут не втратити істинного орієнтиру, яким є Бог, і не сконцентруватися на собі, намагаючись досягнути праведності своїми силами.

Закон дисциплінує
До навернення я вважала себе щирою православною. Та й, чесно кажучи, моя перша сповідь у православній церкві була не менш щирою і усвідомленою, ніж покаяння в протестантській церкві. Відмінним було не відчуття, а розуміння того, як далі провадити життя. Щоб догодити Богові, колись я мала ходити в церкву, ставити свічки, молитися, сповідатися, причащатися, дотримуватися посту й інших церковних постанов. І коли я цього не робила, то відчувала себе недосконалою.

Пригадую, коли я жила в гуртожитку, під час посту моєю їжею був консервований салат із хлібом. І ось одного разу, зайшовши в кімнату трохи пізніше, я побачила, як сусідки доїдали мій салат із засмаченими салом макаронами. Я обійшлася тоді хлібом і чаєм. Але почувалася переможцем, хоча в серці було невдоволення на подруг. Та я все ж виконала закон, і мені це було зовсім неважко.
Закон дисциплінує. Його вимоги є конкретними, а отже легко визначити, що добре, а що погано, коли ти праведний, а коли грішний. Він сконцентровує всю увагу на людині, її зусиллях, що змушує завжди бути напоготові.

«Благодать», яка розхолоджує
Невдовзі я навернулася до Христа. З легкістю відкинула всі «треба», бо не мусила, а хотіла відвідувати церкву, молитися, постити… Господь перевів мій погляд від мене на Себе. Я зрозуміла, що не мої зусилля, а Божа праведність — основа моєї праведності.

Усвідомлення того, що Господь прощає всі гріхи, очищає від усякої неправди окрилює людину. Їй здається, що це раз і назавжди. Все так легко й просто. І це розхолоджує людину. Вона чекає, що й далі в її житті Бог все робитиме за неї.

І зрештою, коли ця ейфорія блаженства стихає і очі (я маю на увазі духовні) починають набувати здатності ясно бачити, людина розуміє, що вона не в затишному місці, а на полі бою. А кожна битва успішно закінчується тільки для того, хто має більш чітку стратегію і тактику.

На жаль, у наших церквах я чомусь стикнулася з браком знань щодо того, як жити в реальному світі так, щоб перемагати. Промови проповідників часто зводяться якщо не до переказу всім відомих історій без витлумачення їх практичного значення, то до своєрідних закликів: «Ми маємо! Ми повинні…» Але як?
Інший момент. Не раз мені доводилося чути свідчення: «Я був гнівливим. Але коли приніс цю проблему до Бога, Він звільнив мене від гніву…», «Я часто потерпав від депресій, але Бог дав мені свободу». Ці свідчення достеменно істинні. Але це лише вершина айсберга. У них згадується лише проблема і її вирішення, при цьому пропущено процес, який мусила пройти людина, щоб отримати перемогу.

Зростання — це процес
Ми дуже любимо слухати подібні свідчення. Вони дають нам надію. Нам хочеться отримати все й одразу, швидко й без напруги. Та в реальному житті стикаємося з протиріччям.

І ось саме на цьому етапі в багатьох мислячих християн починає формуватися комплекс. Якось мимоволі я назвала його «комплексом суперхристиянина». Не раз я сама стикалася з такою проблемою. Не раз виявляла її в житті своїх друзів-християн. Керуючись щирим бажанням стати кращими, але не маючи знань та досвіду, ми намагаємося іти за тими рекомендаціями, які отримали через вищезгадані проповіді та свідчення. Ми все робимо правильно: молимося, постимо, надіємося на Бога, але… Назавтра знову стикаємося з тією чи іншою ситуацією — і зриваємося чи впадаємо в депресію, чи… Певний час після цього перебуваємо розгубленими, а згодом починаємо ретельно копатися в собі, вишукуючи, що ж в нас не так, або ж зневірено махаємо на все рукою — будь, що буде. Чому?

Ми забуваємо, що зростання, формування характеру — це процес. І кожне наше падіння вимагає ще більше молитов, а не розчарування. Кожна наша невдача потребує ще більших зусиль, а не відсторонення. Кожна наша поразка вимагає більшого заглиблення у Господа, і аж ніяк не заглиблення у себе, що викликає тільки жаль за скоєним, а не дає наснаги рухатися вперед.

Небезпека закомплексованості
Закомплексованість — це зосередженість на собі і власній недосконалості. І коли це стає нормою нашою поведінки, ми певною мірою втрачаємо зв’язок з Богом та ізолюємо себе від думки людей. Бо, як зазначив хтось, неможливо впіймати погляд іншого, якщо ти дивишся на себе. Та й чи потрібен нам цей погляд збоку саме тоді, коли не є такими, якими хочемо бути?..

Нещодавно щось подібне я помітила у своїй доньці. Вона довго затрималася у друзів, які, за її словами, жили неподалік від нашого дому. Коли ж ми почали шукати її, то виявилося, що друзі живуть доволі далеко. Ми повернулися з пошуків, як донька була вже вдома. Вона дивилася на нас з-під лоба і щось буркотіла у відповідь на всі наші повчання і запитання, виливала якесь обурення та образу. Я зрозуміла, що вона нас не чує, тому витримала кількахвилинну паузу і підійшла з іншого боку. «Ми за тебе дуже хвилювалися, — сказала я. — Скажи, що ми не так зробили чи сказали? Я дуже хочу зрозуміти, що тебе образило». Відповідь була миттєва: «Це неправда! Ви мене не любите!» — «Чому?» — «Тому що я така непотрібна, неслухняна…» — плакала вона, а в моє серце говорив Господь.

Я побачила себе на місці своєї доньки. Не раз бували миті, коли, ставши перед Господом, я не могла знайти жодного слова, навіть, як не дивно, слів покаяння. Мені було соромно за себе і здавалося, що цього разу Бог вже не зможе прийняти мене. Я ж — недосконала, я — негідна, я — неслухняна… Все зводилося до «я-я-я». І це приводило до того, що свій погляд на себе я починала вважати Божим поглядом.

Пам’ятаю мить, коли після чергової поразки запитала в Бога: «Чому я не можу бути постійною в праведності?» Відповідь отримала з уривка з Писання, який читала, напевно, кілька десятків разів і багато разів чула у проповідях. Але цього разу він зазвучав мені по-новому: «Але кореня в ньому нема, тому він непостійний». Ми повинні вкорінятися в Господі, оскільки лише це відверне нашу увагу від нас самих і дасть нам можливість зростати й розвиватися духовно. «Перебувайте в Мені, а Я в вас! — говорить Господь. — Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете» (Ів. 15:4).

Молитва — шлях до перемоги
Легко сказати «вкоріняйтеся». Але як це практично зробити? Чи бувало у вашому житті таке (у моєму було), що ви читаєте Слово Боже — але воно не говорить вам нічого такого, щоб допомогло вам піднятися? Ви молитеся, але впираєтеся в зачинені небеса? Що робити тоді?
В один з таких моментів я щиро просила Бога: «Господи, проговори до мене дуже реально. Так, щоб мій погляд одразу просвітлів». Після цих слів я чекала чогось подібного, як Нааман від пророка Єлисея. Чекала чогось незвичного, якоїсь досі невідомої поради, але отримала доволі просту відповідь через одну з проповідей.

Починаючи молитовне зібрання, один молодий брат, до якого я б, напевно, не звернулася за порадою в іншому випадку, достеменно описав те, що відбувалося в моєму серці. «Це духовна боротьба», — зазначив він і звернувся до біблійних прикладів, які наводжу нижче.

Що робив Даниїл, коли двадцять один день чекав відповіді від Бога? Хвилювався? Звичайно. Розчаровувався? Можливо. Нарікав? Ніколи. Молився. Завжди.

Що робив Христос, коли Його в пустелі спокушував сатана? Молився і опирався на Боже слово. Що робив тоді, коли Його духовна боротьба досягла свого піку — в Гефсиманському саду напередодні відомої Йому наперед мученицької смерті? Хвилювався? Так. Боявся? Напевно. Зосереджувався на Своїх проблемах і Своєму болю? Ні. «А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився» (Лк. 22:44).

Можливо, ви від мене, як і я колись, чекали чогось нового, вам досі невідомого. Та Господь нас, як того Наамана, всьоме занурює у води Йордану, який нам здається не таким привабливим, як інші ріки. Але саме це дарує зцілення для душі.

Боротьба знесилює — молитва підімає.

Неуважний погляд на чужі успіхи і свої невдачі зневірює — молитва вселяє надію.

Концентрація на поразці зупиняє — молитва допомагає рухатися вперед.

А якщо молитва не допомагає, є більш дієвий спосіб — ще пильніша молитва.

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 2,2011