Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Церква і суспільство

Щасливий вік

Вчених економічна криза, здається, не торкається. Ось нещодавно вони опублікували результати чергового дослідження. Їх зацікавило питання: «У якому віці люди вважають себе найбільш щасливими?» Результати стали несподіванкою: виявилося, що найщасливішою людина почуває себе у віці 74 роки. Правда, тут потрібно зробити важливе зауваження: дослідження проводилися у Німеччині та США.

Дослідження як дослідження, хіба мало нині різних наукових і навколонаукових праць публікується. Але мене особисто ця замітка різонула по серцю. Я просто спроектував результати опитування на населення України: в наших умовах вони набувають саркастичного забарвлення. Для наших 74-річних громадян вони як насмішка, як чорний гумор. Наші літні люди, за невеликим винятком, найбільш незахищені, найбільш вразливі і знедолені, аніж якісь інші вікові групи. Звичайно, при умові, що вони дожили до цього віку, бо далеко не всі досягають його.

Боляче. Гірко. Образливо. Ті, хто все життя віддав державі, суспільству, дітям на старість виявляються нікому непотрібними і навіть зайвими. Мізерна пенсія, астрономічні ціни, змарноване здоров’я, відсутність елементарних умов роблять пенсіонерів далеко не щасливими людьми.

Коли я подорожував дорогами США, зауважив, що на автомобільних фревеях частенько зустрічаються так звані «мобілхоли» — будиночки на колесах, облаштовані спальнями, туалетами, кухнями і всім необхідним для подорожі та життя. Яке ж було моє здивування, коли мені сказали, що 80-90 відсотків власників цих недешевих автобудинків — пенсіонери. Вони своє відпрацювали, мають хороші пенсії, от і насолоджуються життям та подорожами. І я мимоволі згадав наших українських пенсіонерів, яких політики згадують, на жаль, лише перед виборами.

А втім, чи було так завжди? Колишні часи також були нелегкими. Працювали важко, надіялися тільки на себе. Якихось років 100 назад мало хто й чув про пенсії, а про соціальну допомогу тим більше. Але, мені здається, тоді старші люди почувалися більш щасливими, аніж тепер. Я не маю на увазі окремі випадки, що трапляються скрізь і завжди і про які нерідко можна прочитати в художній літературі. Тодішні люди знали простий секрет, як забезпечити щасливу старість: перш за все вони покладали найбільшу надію на дітей. Це була більш важлива та дієва гарантія, аніж сучасні соціальні проекти. Подбати про стареньких батьків для дітей було святим та безумовним обов’язком. Безперечно, не всі були ідеальними дітьми, у родинах траплялися й особисті трагедії, але суспільство загалом трималося саме на тих високих моральних засадах, які забезпечували його стабільність. А для української традиції багатодітні сім’ї, богобійне життя, шанування старших були тим гарантом, який забезпечував старшим людям пристойну старість. Саме старші люди були носіями спадкоємності, моралі та національного духу. З ними радилися, до них дослухалися.

Нині до байдужого ставлення з боку держави додається все більш прогресуюча зневага молоді до людей літнього віку. Молоді люди живуть та поводяться так, немов би завжди будуть такими сильними, спритними та юними. І що цікаво: отут молоде покоління однакове як в Україні, так і на Заході. Культ молодості та сили зробив різку межу між поколіннями, розірвавши віковічну спадкоємність. І якщо у розвинутих країнах забезпечення з боку держави на старість не впливає на життя пенсіонерів, то у нас цей розрив дає про себе знати різко та боляче. Але чи не винні в цьому самі батьки? Батьки, які заради легкого життя не спішать обзаводитися дітьми, вважаючи одну, від сили дві дитини нормою. Батьки, чиїх дітей виховують не вони, а вулиця, телевізор, інтернет. Коли батькам немає що передати дітям, бо у серці порожньо. Від старшого покоління нерідко можна чути нарікання на адресу неслухняної молоді. Але хто її такою зробив? Хто їх так виховав (а чи точніше, не виховав)? Чи не батьківська недбалість стала головною причиною духовної та моральної деградації дітей?

Не беруся моралізувати чи давати поради батькам. Знаю лише один важливий закон, який пройшов багатовікове випробування: міцна, велика, здорова родина, правильно виховані діти, мудрість, передана від покоління до покоління, життя за Божими законами — це і є найкраща гарантія щасливої старості. Духовні та моральні цінності, вкладені в дітей, повернуться сторицею. Звичайно, добре, коли і держава згадає твої заслуги, коли і пенсія пристойна. Але ніщо не замінить багатства родинного тепла, доброго слова, почутого від дітей та онуків, кухоль води, який з радістю та готовністю подадуть тобі в похилому віці.

І ще один важливий закон щасливої старості. Біблійний Давид казав: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (Пс. 36:25). Праведність перед Богом, яка нині не в ціні, є гарантом мирного, тихого та забезпеченого майбутнього. Так що неправі ті, хто критикує віруючих за те, що вони надіються на якесь примарне щасливе майбутнє аж після смерті. Божі обітниці дають нам право ще тут, на землі, насолоджуватися життям та бути щасливими. Незалежно від держави, віку, пенсій та соціальних гарантій.

«Діти — спадщина Господня, плід утроби — нагорода! Як стріли в руках того велетня, так і сини молоді: блаженний той муж, що сагайдака свого ними наповнив, — не будуть такі посоромлені, коли в брамі вони говоритимуть з ворогами!» (Пс. 126:3-5).

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 1,2010

 

 

Українська християнська поезія