Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Церква та суспільство

За пастирським служінням — майбутнє України

Всеукраїнський пасторський рух Ради християнських церков

На сьогодні в нашій державі існує близько двадцяти п’яти тисяч християнських церков. Суспільство з таким показником релігійної активності можна справедливо назвати християнським. Чи просто релігійним? Чи високодуховним? До цієї статистики можна ще додати такі дані: більше чотирьохсот тисяч злочинів, офіційно зареєстрованих МВС України на рік, більше 110 тисяч розлучень…

Складається таке враження, що церква не має зворотної дії на соціум, вона ніби існує сама для себе, відгороджена від нього товстими мурами своїх традицій та цінностей. Це схоже на взаємовигідну угоду — ви не чіпаєте нас, а ми не чіпаємо вас, за якою ні суспільство, ні церква не можуть впливати один на одного.

Спробувати зрозуміти, чому ж при кількісному зростанні церков якість життя суспільства в більшості випадків не покращується, ми пропонуємо вам у розмові із Олександром Федоровичем КАЛАБСЬКИМ, пастором церкви ХВЄ міста Нетішин (Хмельницька область), викладачем Острозької Академії, одним із натхненників Всеукраїнського пасторського руху Ради християнських церков.

Бог закликає нас дивитися на події цілісно, що допомогло б церкві правильно зорієнтуватися у її діяльності. Для цього нам не завадило б точно знати відповіді на кілька запитань: «Хто ми є?», « Де ми знаходимось?» і «Що робимо?», а також чітко визначитись із шляхами впровадження християнських цінностей у суспільство.

Хто ми?

Були грішниками. Стали дітьми Божими. Наділені функціями Царственного священства, завдання якого полягає в тому, щоб нести світло Євангелії і Царства Божого, проповідуючи Христа розп’ятого і воскреслого, як особу, що відкривається у вимірі «Дорога, Правда і Життя».

Де ми є? Що ми робимо?

Церква, як творіння Боже, поміщена Творцем у соціум, суспільство, яке живе своїм життям, побутом, освітою, наукою, релігією, культурою, політикою, економікою. І ми спостерігаємо, як за довгі роки тісного співіснування виробилася своєрідна роздвоєна система цінностей у церкві: усе ділиться на святе і грішне, християнське та мирське. Ця роздвоєність часто заважає християнам об’єктивно оцінити те, що відбувається навколо них, побачити, що стоїть за парканом церкви. А там стоїть соціум у своїй різноманітності, який постійно рухається, змінюється — і ми не вміємо реагувати на нього, на ці зміни. Між церквою і суспільством традиційно існує конфлікт, який, поза тим, досить просто розв’язується там, де розуміють потребу один в одному.

На мою думку, християнам варто переорієнтуватися. Ми повинні не тільки сказати, що світ грішний, а допомогти йому вийти із гріха, знайти істину Слова, яка залишається незмінною.

Які ж шляхи впровадження християнських цінностей у суспільство?
Оскільки Церква живе у суспільстві, ми зацікавлені в тому, щоб його змінити, щоб кожна його частинка поряд з нами ставала кращою. Наша ж позиція взаємодії з ним найчастіше проста: ми все критикуємо, нічого не пропонуючи іншого.

Мені здається, ми не до кінця розуміємо принципи Царства Божого і, проказуючи слова молитви «Нехай прийде Царство Твоє», не думаємо як це має статися.

Наша діяльність назовні часто обмежується тим, що ми зорієнтовані виключно на Євангелію спасіння. Звістка про спасіння, дана Богом, була і є пріоритетною істиною у проповіді Євангелії з часів Івана Христителя, Ісуса Христа та апостолів. Але це тільки прелюдія до проповіді Євангелії Царства Божого. В чому його суть?

«Наблизилось Царство Боже» — сповістив Христос. І з того часу, як ми Його знаємо, повнота Царства Небесного повинна розкриватися перед нами все більше і більше, змінюючи нас і світ довкола нас. Ми часто якось однобоко дивимось на Бога, тільки як на Бога спасіння, забуваючи про те, що Він ще і Бог-Творець, і Бог-Отець, і Бог Сили, і Бог миру, Учитель, Цілитель, Господь Справедливий, Бог, Який доповнює нашу недостачу. І всі ці Божі Імена можуть трансформуватися у реальні зміни в нас і суспільстві, якщо ми зрозуміємо їх суть.

Церква покликана бути світлом. Ми просимо: «Нехай святиться Ім’я Твоє», і не розкриваємо суспільству навіть половину величі цього Імені, обмежуючись Богом-Спасителем і Богом-Отцем. Я вважаю, що з доктриною Євангелії спасіння Церква завжди стоятиме осторонь подій, що відбуваються у суспільстві, і матиме мінімальний вплив на нього.

Нам важливо зрозуміти, що християнські цінності можуть вільно діяти у кожній сфері суспільства. Ми критикуємо суспільство за те, що там є, але не говоримо про те, чого там немає, хоча могло б бути, якби ми його туди принесли. Христос мало критикував суспільство — ми бачимо, як Він приніс туди те, чого там не було — Слово спасіння та істини. І ми, наслідуючи Його, теж повинні перетворитися із критиків у тих, хто несуть, дають, виконуючи таким чином повеління «Ідіть і навчіть всі народи».

Для того, щоб ефективніше нести християнські цінності у суспільство, ми говоримо зараз про організацію міжконфесійних Духовних Рад в усіх обласних центрах України. Забуваючи про те, що нас роз’єднує, ми можемо сконцентруватися на спільному: християнських цінностях, і у кожній області країни ефективно і систематично нести їх до людей разом. Організовуючи певні акції, семінари, конференції на зразок «Біблія і економіка», «Християнські цінності і сучасна сім’я», «Принципи здорового харчування у Біблії», ми могли б постійно співпрацювати з місцевою владою з метою покращення місцевого морально-етичного середовища, а через нього сприяти духовному відродженню української нації.

Я бачу, що за пастирьким служінням — майбутнє держави. Адже ні бізнесмени, ні політики, ні лікарі, ні вчителі не мають сьогодні великого впливу на людей, втративши їхню довіру. А за пастирським служінням стоїть Господь, незмінні істини Якого ніколи не розчарують.

Підготувала Яна СИНЮК

Інтерв’ю до теми

З дозволу і за підтримки місцевої влади у Дубні кілька років поспіль ми брали участь у програмі, присвяченій Дню подяки, а також у «Різдвяних піснеспівах». В них беруть участь співочі колективи та солісти церков й інших установ.

Керівники міста не сподівалися, що церква може так чітко організувати велику програму на відповідальній сцені. Одна жінка розповідала, що вона неначе на крилах літала від вражень, які отримала під час програми. Представники влади також позитивно відгукуються про нашу працю, нас запрошують на нараду з питань духовності та моралі. Не знаю, як вони реагують на наші слова, але все ж ми маємо змогу висловити думку Церкви щодо того чи іншого питання і можемо бути почутими.

Коли ми починали проводити ці заходи, то влада хотіла, щоб це були концерти. Ми ж все-таки наполягали, щоб там була, хоча невелика, але змістовна проповідь. Спочатку нам заперечували, боялися, що ми можемо посіяти якусь міжконфесійну ворожнечу, застерігали, щоб ми не піднімали суперечливих питань. Але коли вони почули наші виступи, в яких ми просто цитували Слово Боже, давали людям гарні настанови та побажання, благословляли присутніх, нам почали більше довіряти.

І коли цього року нам запізно повідомили про «Різдвяні піснеспіви» і ми не мали змоги взяти участь у цьому заході, то заступник голови адміністрації сказав мені, що, на його думку, нас там дуже бракувало. Він зауважив, що виступи гуртів з Будинку культури та інших закладів — артистизм. А з наших виступів у серця віє любов’ю, добротою і якоюсь силою, і це торкається духу людей. Така оцінка сторонньої людини дуже важлива для нас.

Часто з боку певних служителів можна почути: «А для чого нам це потрібно?! Вони й без нашої участі обійдуться». Але це неправильна позиція, тому що самі слухачі відчувають, що їм бракує саме того, що ми маємо і можемо їм дати. То чому б нам не скористатися такою можливістю?

Василь Скаржинець,
старший пресвітер церков ХВЄ Дубенського району Рівненської області

"Благовісник", 2,2010

 

 

Українська християнська поезія