Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Церква та суспільство

Життя церкви у часи спокою

«А Церква по всій Юдеї, в Галилеї та Самарії мала спокій, укріпляючись і ходячи в страху Господнім, та з потіхою Святого Духа намножувалась» (Дії 9:31).

Аналізуючи життя Церкви, можна сказати, що вона живе в епоху спокою. Після краху радянської імперії Бог дав усі можливості Церкві реалізувати Божий план спасіння людей. На пострадянському просторі сьогодні в Україні найсприятливіші умови для проповіді Євангелії. Це безперечний факт. Ми бачимо величезний кількісний ріст церков, розвиток церковної інфраструктури у різних служіннях для досягнення людей різних верств. Але відомий вислів «Не завжди так буде» залишається актуальним і сьогодні. Дивлячись на ріст церков, а також визнання їх державними структурами, важко уявити церкву переслідуваною. Для молодої генерації переслідування — далека і забута історія. Але не для всіх. У Слові Божому написано, що «в дні благополуччя користуйся благом» (Екл. 7:14). Ті, хто розуміє істину Божу, можуть і повинні чітко орієнтуватися в часі і без зволікання діяти, використовуючи таланти, даровані Богом, для збудування Церкви Господньої.

Ще в ранньому християнстві були випадки, коли деякі люди, чи то досягаючи, так званої, «вищої» святості, чи переслідуючи інші мотиви, ішли в пустелі, вдавалися до самобичування. Коли Бог давав мир і спокій для віруючих, то, замість проповідування Євангелії, дехто, використовуючи слова Христа: «Блаженні ви, коли вас будуть ганьбити і переслідувати», сам створював ілюзію переслідування. Хтось скаже, що сьогодні не варто про це говорити, адже теперішній час змінив навіть християнських консерваторів у подібних питаннях. Але чи це так? Маючи прямий і безпосередній стосунок до місіонерської праці ще з кінця 80-х років, мені неодноразово доводилось чути з боку віруючих як би докір: «А хто вас послав?», або: «А чи ви дійсно послані?» Звичайно, кожна людина має право на власну думку, але Слово Боже потребує не стільки нашого коментування, як виконання Божих наказів. І Христос свого часу докоряв ізраїльтянам за те, що не «пізнали часу їхніх відвідин».

Мені особисто доводилося зустрічатись з людьми, які сказали: «Ми збираємося ночами на зібрання, бо написано, що дні лукаві». Різного перекрученя, спотворення істин Божих нині можна спостерігати багато.

Коли змінюється погода, клімат, то не всі люди можуть швидко адаптуватися до нових умов. Так само, коли прийшла свобода для проповіді Слова Божого у наш край, то далеко не всі християни використали ці можливості, щоб у відповідний час стати перед Богом із добрими плодами, виконавши Боже доручення. Навіть у благополучних умовах дехто створює штучний образ переслідуваної Церкви. До цієї категорії належать деякі люди старшого покоління, які застали часи утисків і обмежень при радянській владі і які мотивують свої дії словами: «Кого хоче Бог спасти, того Сам приведе в церкву». Таке ставлення до Божої справи має свої наслідки: останніми роками тенденція до зниження бажання бути місіонером серед молоді особливо виявляє себе, хоча, звичайно, є й інші фактори, які негативно впливають на бажання молоді служити Богові.

Але факт залишається фактом: образ так званої «гонимої» церкви, існує й сьогодні: «Якщо нас не гонять, то щось з нами не в порядку». Штучно створені такими людьми форми самоізоляції вважаються благословенням чи досягненням особливої святості.

У моєму місіонерському служінні був час, коли ми з друзями мали можливість проповідувати Слово Боже на Півночі Росії. І в одному місті мали особливе благословення Господнє. Воно полягало і в тому, що ми не мали жодних перешкод для проведення євангелізаційних заходів. Навіть, навпаки, влада допомагала в організації і проведенні служінь, забезпечуючи нас транспортом і навіть допомагаючи фінансово. Особливі служіння проходили в центрі міста біля пам’ятника «вождю пролетаріату». Домовившись із керівниками міста, ми підключилися до міської системи озвучення центральної вулиці, і коли проповідували, то майже все місто могло слухати Слово Боже.

Але була й інша категорія християн, яку мені довелося побачити. У той час, коли ми вільно проповідували Євангелію, група віруючих людей була схоплена міліцією і зачинена у в’язниці. Чутки про це швидко наповнювали місто. Пізніше виявилося, що ці люди без будь-якого дозволу чи погодження з владою поставили в центрі міста намет і почали проповідувати. Їх попередили, щоб вони припинили свою діяльність, але ті на це не звертали уваги. Після цього їхнє служіння силоміць було перерване, а їх на деякий час закрили в ізоляторі. Відразу ж поширилася інформація, що християн переслідують, ось, мовляв, явний факт. А ми і далі без проблем проводили зустрічі в різних місцях і аудиторіях з проповіддю Слова Божого. Дізнавшись більше про цих людей, мені стало зрозуміло, що для них «гонима Церква» — це незмінний ні за якого режиму ідеал християнства.

Якщо гонителі нас не гонять, то ми маємо напрошуватися на гоніння або провокувати їх? Не думаю, що Бог задоволений тим, коли ми постійно принижені і гнані. Адже Біблія пише: «Хто мудрий, нехай це зрозуміє!» (Ос. 14:10). Тому Бог допускає різні часи для Церкви, щоб Його народ міг реалізувати план Божий і виконати Його волю.

А хто може бути мудрим у цьому світі, як не Божий народ, вибрані Божі діти, утверджені Божими істинами, хто керується Біблією і завжди чує голос Божий. Сьогодні світ повинен бачити живу, активну Господню Церкву, а не мертву релігію, якою переповнена християнська історія. Ми повинні використовувати сьогоднішню свободу, даровану нам Богом, для проповіді Євангелії і пам’ятати про те, що ворог не спить. Якщо Бог в нашій країні не дозволяє знущатися над Церквою (у світі не скрізь так є), то дорожімо цим і не засиджуймося в комфортних молитовних домах, ідімо на Божу ниву, працюймо для Царства Божого, «бо час останній».

Віктор ОНИЩУК,
заступник директора місії «Голос надії»

"Благовісник", 1,2011

Українська християнська поезія