Народний протест і покірність владі

«Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога», — пише апостол (Рим.13:1). Неодноразово доводилося чути, як будь-який наділений владою чиновник (а частіше — його полум'яний шанувальник) з висот власної духовності трощить цією цитатою будь-які прояви невдоволення з боку представників народу, який його цією владою наділив.

Такі люди скромно замовчують, що в демократичних державах, які втратили елементи монархічного ладу, повноправним носієм державного суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, тобто громадяни. Саме їм і повинна бути покірна всяка душа — від вахтера до президента. Так, принаймні, сказано в Конституціях кожної з цих країн, які майже кожен, хто отримав державну владу, хоч і перекроює під власні інтереси, але, все ж, визнає вищим законом.

Саме народ за власні кошти (кошти платників податків) тимчасово наймає цих людей на альтернативній основі для виконання певних обов’язків. Народу ж правитель і підзвітний як своєму роботодавцю. У цьому сенсі саме народ — пан, а беззаконний правитель — недбайливий раб із притчі (Лк.12:45-48). Господар, який не контролює слугу, розбещує його. Негоже перетворювати найнятого менеджера в кумира, якого самі ж наймачі й створили.

Громадяни обирають собі державного менеджера з числа інших претендентів не тому, що той бездоганний, а оскільки більше за інших відповідає очікуванням більшості, яка голосує за цього кандидата. Голосувати ж нерідко доводиться не стільки за когось, скільки проти когось. Ніхто не досконалий, і компроміс тут неминучий. Але, отримуючи делеговану нами владу, політики беруть на себе відповідальність слідувати нашим очікуванням, а ми — підкорятися їм у межах повноважень, наданих їм законом (у першу чергу — тією ж Конституцією).

Але в той час, як влада народу в демократичному суспільстві, відповідно до наведеного вище тексту, встановлена Богом, сам вибір більшості зовсім не обов’язково правильний. «Колективний кесар» схильний до помилок не менше, ніж кесар індивідуальний за монархічної системи правління. Навряд чи громадяни Содому обрали б своїм мером Лота. Так що Закон Мойсея не дарма попереджає: «Не будеш із більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду» (2М.23:2).

Однак ці положення породжують цілком справедливе й реально поставлене запитання: «А як бути тим 49%, які не вибирали й не наймали «ефективних менеджерів»? Якщо влада обрана 51-відсотковою безбожною більшістю, то влаштовувати на наступний же день акції протесту?» Коротка відповідь у форматі коментарів у соцмережі була така: «Прийняти вибір більшості як основу демократичного суспільства й вести цивілізовану опозиційну діяльність. Безбожна влада Церкві лише на користь, «божна» ж її корумпує».

Але незрозуміло: що є цивілізованою опозиційною громадянською діяльністю, чи є біблійні приклади такої, і яка в цьому всьому роль Церкви, що покликана віддавати не тільки те, що кесареве, а й те, що Боже?

Злободенність цих питань знову зросла у зв’язку з подіями в Білорусі. Особливо здивувала заява, що промайнула в мережі: «У нас тут не майдан, як в Україні! Ми просто хочемо нормально жити у своїй країні!» Не будемо обговорювати, як виникла, кому була вигідна та яким чином поширювалася ідея, нібито сотні тисяч людей по всій країні відкрито ризикували власним благополуччям, здоров’ям і навіть життям, бо не хотіли жити нормально. Але приклади подій шестирічної (уже майже семирічної) давності разом із біблійними прецедентами можуть служити ілюстраціями (як мінімум — як аналогії) при пошуку сумлінних відповідей.

Для початку варто зрозуміти, що позначення будь-яких громадянських протестів словом «майдан» має занадто узагальнюючий характер і більше служить емоційно зарядженій пропаганді, ніж конструктивному аналізу. Саме слово походить від персько-тюркського meydan, яке, зокрема, означає міську площу. Загальною назвою воно стало після масових протестів в Україні восени й взимку 2013-2014 років, головною ареною яких був Майдан Незалежності в Києві. Але в різний час ці протести мали різний характер і різну основу.

Отже, як же бути громадянам країни, які не згідні з політикою уряду, обраного більшістю таких же рівноправних громадян?

1. Найпершою формою впливу небайдужої меншості на законно обраних політичних діячів є масове вираження власної позиції відповідно до чинних законів і на основі гарантованих Конституцією цивільних прав на свободу слова, зібрань, пересування і т. ін. Жодних інших підстав ця форма протесту не вимагає.

Саме в цьому форматі тривав український «майдан» аж до кінця листопада 2013 року. Біблійними прикладами подібних цивільних акцій можуть служити клопотання Ізраїля перед Рехав’амом про зниження податків (1Цар.12:3,4), вимога народу розіп’яти Ісуса, мітинг на підтримку традиційних ремесел в Ефесі (Дії 19:29-40).

2. Наступний вид громадянських протестів — громадянська непокора. У цьому випадку громадяни вже відкрито й усвідомлено порушують чинне законодавство й готові нести за це відповідальність відповідно до закону. Підставою для таких дій, у першу чергу, може бути обмеження правителями невід’ємних прав громадян. Це ті природні права, якими людина була наділена Творцем від початку, ще до виникнення держав і урядів. Не уряд їх дав (на відміну, наприклад, від права на керування транспортним засобом), тож і забирати не має права. Зокрема, загальновизнаними невід’ємними правами людини є право на життя, на свободу, на сім’ю, на прагнення до щастя, на недоторканність житла і т. ін. Але не меншою мірою приводом до громадянської непокори може служити прийняття несправедливих законів, винесення неправових судових рішень, а також беззаконня, які чинять самі правителі.

Саме такий характер мали дії єврейських повитух у Єгипті (2М.1:15-19); блудниці Рахав в Єрихоні (Єг.2:3-6); Шадраха, Мешаха, Авед-Неґо і Даниїла у Вавилоні (Дан.3,6); Петра та Івана перед синедріоном (Дії 4:18-21, 5:27-41) та ін. Відкритість дій і готовність понести покарання відрізняють громадянську непокору від власне беззаконня. Як сформулювала цей принцип цариця Естер, «прийду до царя, хоч це не буде за законом. А якщо я загину, то загину...» (Ест.4:16). В українських протестах цьому формату відповідав «майдан» грудня 2013 — січня 2014 років.

3. Нарешті останньою, крайньою формою громадянського протесту є громадянське протистояння — конфронтація громадян і уряду. Загальна декларація прав людини називає повстання проти тиранії і гноблення останнім засобом захисту громадянами своїх прав. Підставою для нього є навмисне, усвідомлене й цілеспрямоване заохочення правителями злих дій стосовно народу й покарання за добрі.

Оригінальний текст цієї статті (див. Рим.13:1) має продовження: «Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недаремно він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13:3,4).

Заохочення до добрих справ законослухняних громадян і покарання тих, хто чинить зле — кваліфікаційні вимоги до головуючого в народі як до Божого слуги. В іншому разі він не Божий слуга, і стає злободенним друге значення фрази з Рим.13:1, яка в оригіналі буквально звучить так: «…немає влади, як не від Бога…» — якщо не від Бога, то й не влада. Тож усунення такого правителя — не порушення Божих принципів і конституційного порядку, але їх відновлення.

Біблійними прикладами правителів Ізраїлю, які йшли цим шляхом, можуть бути той же Рехав’ам (1Цар.12:8-15), Ахав, що піддався впливу Єзавелі (1Цар.21). Під час українського «майдану» акції протесту вилилися в громадянське протистояння в лютому 2014 року.

Яка ж у всьому цьому роль Церкви? Учні Христові живуть одночасно у двох вимірах — кесаревому й Божому. У першому з них як рівноправні, відповідальні й законослухняні громадяни, вони повинні чинити так, як велить громадянський обов’язок і почуття справедливості. У Божому ж вимірі Церква є пророчим голосом для світу, що гине. І тому ми покликані безсторонньо називати добро та зло своїми іменами, з якого боку воно б не робилося, закликаючи при цьому всіх учасників політичного процесу до миру, злагоди, справедливості й милосердя. А найбільше — до покаяння.

Сергій ГОЛОВІН

"Благовісник", 3,2020