Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Церква та суспільство

Узбекистан. Цiна вiри

Спілкуючись зі старшими віруючими, які за свою віру перебували у радянських таборах, впадає у вічі одна особливість: майже всі, незалежно від місця заслання, свідчать про особливу братню атмосферу, яка панувала між віруючими. Там не було особливої різниці в конфесійній приналежності, молилися, проводили богослужіння разом, підтримували один одного, хто чим міг. Гоніння об’єднували християн і вони згуртовувалися «без суперечок про погляди». І як яскраво ці «суперечки про погляди» виявилися під час свободи! Християни замість того, щоб разом робити корисне для Царства Божого, розходяться, сперечаються, дискутують, хто правильніший, хто «біблійніший», хто «святіший»… Що ж, це ціна нинішньої свободи.

В Узбекистані мало дискутують на тему, як одягатися, чи можна прикрашатися, чи харизмати і баптисти брати, чи прославлення — біблійна практика… Там правильність віри перевіряється по-іншому. Саме про це й розповідає єпископ Сергій НЕЧИТАЙЛО — Голова центру християн повної Євангелії Республіки Узбекистан. Його розповідь скомпонована з виступів та проповідей кількарічної давності, тому деякі факти застарілі, але вони є яскравим свідченням непростої атмосфери, у якій живуть узбецькі християни
.

Церква в Узбекистані сьогодні — досить велика, зростаюча церква, цього року ми святкували її 24-річчя. Нам вдалося зареєструвати Центр християн повної Євангелії Республіки Узбекистан, який об’єднує багато церков. Ведемо працю не лише зі своєю церквою: у нас є пресвітеріани, баптисти, харизмати. Щомісяця ми об’єднуємося для молитовного служіння. Ми не дискутуємо, хто як веде служіння — як правильно, як неправильно... Це молитва — значить молимося! Проводимо 3-4 години в спільній молитві. Держава нам у цьому допомагає, бо тисне на віруючих і люди втрачають бажання відмежовуватися, навпаки — приходять, просять підтримки.

Проводячи бесіди зі служителями, я говорю про відповідальність, яка лежить на них. Хоча все в житті дано Богом для насолоди (див. 1 Тим. 6:17), є моменти, коли ми, як Божі служителі, повинні переступати навіть через своє сімейне щастя. Павло каже, що міг би мати жінку і користуватися усіма перевагами сімейного життя, але він вибрав інший шлях. Це сильно! І багато наших служителів, які ростуть, піднімаються, приходять до подібного розуміння. Я навчаю, щоб вони були готові залишити все заради Господа — і дім, і сім’ю... У нас, в Узбекистані, такі обставини, що ми оцінюємо все за іншими критеріями. Щойно я повернувся з Київа, як мені повідомляють: у Термезі правоохоронні органи забрали нашого брата. Там працювали Бахром і Заміра... Ми недавно придбали там будинок і започаткували церкву…

Неподалік афганського кордону, в Ширабаті, працює пастор Рахім Джоам. Зараз там хороша нова церква. У нього 8 домашніх груп — всього близько 100 членів. Вони пережили дуже сильний тиск. Йому виламували двері, розбивали вікна, його били, зв’язували, кидали у в’язницю... Йому 21 рік, але він стоїть твердо! Не всі таке витримують. Бог поставив його пастором і дав йому таке широке серце! У нас не тільки старші пастори — є дуже багато молодих. Та перш, ніж стати пастором, людина проходить школу. У нас є закон, який не дозволяє реєструвати церкву, меншу за 100 членів. А поки ти збереш 100 чоловік, тебе будуть гнати, бити, штрафувати, закривати в тюрму... Тому, якщо ти це витримаєш, то будеш хорошим пастором. Якось я був на конференції в Туреччині, де дізнався, як вірують араби в Єгипті. Перед церквою стоїть поліція, і перш ніж людина встигне туди зайти, її відлупцюють і виженуть. Коли вона прийде вдруге — її знову поб’ють і не впустять. І так тричі! Але якщо вона прийде вчетверте — їй дозволять ввійти. І відразу йде хороший відсів — видно людей, які просто тимчасові гості в церкві. Хтось «по моді» увірував, а хтось — «по морді» увірував!

Закон у нас забороняє будь-яку місіонерську діяльність і прозелітизм (тобто навернення узбеків у християнство). Якщо пастора спіймають раніше, ніж той набере 100 чоловік, то на перший раз йому загрожує штраф у розмірі 10-15 мінімальних зарплат, а на другий раз — до 3 років позбавлення волі. Людина не може бути пастором, якщо не має відповідної освіти. А навчальні заклади, які б давали таку освіту — відсутні. Та все одно ми живемо і рухаємось! Я говорю своїм братам, що пасторство — це не професія, це — Боже покликання. Це надприродна дія Божа в нашому житті, це Його помазання. Бог ставить людину, дає їй мудрість і керівництво, незалежно, чи має вона освіту, чи ні. Але ми підкоряємося закону — і тому наші студенти навчаються в Києві.

Я не пастор, що сидить вдома. Напевно, я більше євангеліст. Буває, місяць їжджу по республіці, якщо бачу групу людей — зупиняюся, підходжу, починаю розмовляти про Ісуса Христа. Або мені потрібно швидко втекти, або тут починається нова церква. Наша центральна церква в Ташкенті нараховує близько 3000 членів, служіння проводить у чотири потоки. Та це тільки в неділю, а так — ми майже всі церкви перебудували на домашні групи, тому що до мене прийшли і сказали: «Протягом 15-20 днів ми розтрощимо тут усе — нічого не лишиться!» Я відповів, що ще три роки буду сидіти на попелі й говоритиму з Богом. І той Бог, Якому я служу — сильний усе відновити!

Я намагаюся запрошувати в церкву людей зі світу. Тих, які вже давно віруючі, ми рідко приймаємо в нашу церкву. Деяких «відправили» в Америку, особливо — «фарисеїв». В основному беремо людей з вулиці, виховуємо їх і просуваємося далі.

Дуже важко з реєстрацією церкви, особливо якщо в ній більшість узбеки. Немає жодної національної церкви, яку ми могли б зареєструвати. Із 113 церков лише 32 зареєстровані. Тому що — подаєш список, а там: Мухаммеджанов, Мухиддинов, Аббасов, Аббуласов... І нам відразу «дають по руках»: «Чому це узбеки йдуть у християнство?» І намагаються розігнати.

Але я дякую Богові, що Він відкриває серця. Це дуже простий народ, дуже відкритий, навіть якщо людина має одну хлібину, вона поділиться з тобою. Для мене дуже просто проповідувати — я іноді беру кілограм м’яса, під’їжджаю до будинку і кажу: «У мене є м’ясо. У вас є рис? То ж давайте разом плов зваримо й пообідаємо!» З цього часто починається бесіда на два-три дні. І ця сім’я зазвичай приймає Ісуса Христа, і ми починаємо там служіння домашніх груп. Бо якщо велике зібрання — відразу міліція, РНБ (Рада національної безпеки), штрафи... Ось тепер Бахрома оштрафували на десять тисяч, протримали в міліції два дні. Запитую: «Тебе били?» — «Ні, не били на цей раз...» Якось заарештували шістьох наших пасторів і трьом підсунули анашу. Одного засудили на 15 років, двом — дали по десять. Шість місяців ми просто плакали перед Богом — як вирвати їх звідти? І президент видав указ про помилування — випустили. Хоча, по-справедливому, він мав би їх реабілітувати.

Якось я відвідав Каракалпакію. Там — пустеля, зона, де немає хорошої води, і тому життя дуже важке. Народ просто гинув від спраги. До того ж піднялися солоні ґрунтові води і засохли всі дерева. Ми молилися — і Бог послав стільки води! Люди просто вибігали з будинків і жадібно припадали до мутних потоків.
Я хрестив людей в одному місці неподалік Аральського моря. Там, де вода відійшла на 130 км від берега — суцільне поле піску з сіллю. І якщо вам в очі вдарить вітер з таким піском — вони стануть червоними. Я ледве відійшов — кілька років боліли очі, набряк не сходив. Люди там приймали хрещення прямо у солоній воді. Коли вийдеш — шкіру роз’їдає і вона аж скачується.

Ми відвідали ряд міст, щоб отримати в мерії дозвіл на реєстрацію церкви. В Кунграді — несподівано отримали добро. А в Муйнаці, коли зайшли до хакіма (мера), на мене накинулись, неначе пси, спущені з прив’язі. Вони готові були мене розірвати: «Це ти сієш тут смуту, ти провокуєш екстремізм, ти сієш християнство!..» Я вже не знав, чи вийду звідти живим. Нас виставили за місто і пригрозили брату Салавату (місцевому пастору), щоб його ноги тут більше не було. Слово Боже ніде легко не сіється... Там брати часто терплять побої і погрози: «Ти зрадник, тебе потрібно вбити — джихад тобі!» Вони платять велику ціну за свою віру! Одного брата зв’язали, нагріли кочергу і почали катувати: «Відречися від Христа!» Понівечили його сильно. Не знаю, як він втік, прибіг до нас вночі, щоб сховатися. Але він досі служить! Багатьох мусульманська релігійна влада виганяє з домів. Б’ють вікна, дахи, дітям не дають проходу... Ми шукаємо кошти, щоб купити їм хоч якесь житло. Багато різного трапляється, навіть не можу всього розказати. Двох братів посадили на кілок, дуже знущались...

У Туркменії — ще важче! Там закон забороняє реєструвати церкву меншу як 500 членів. А якщо й буде 500 — все одно не зареєструють! Там визнають тільки мусульманство і православ’я. Один дім молитви розтрощили вщент, один — забрали (його ми купили за 9000 доларів). Дуже знущаються над братами, калічать. Просто сваволя, насильство!

Ми в церкві оголосили усім, щоб вони вивчали узбецьку мову, а не англійську. Якщо хочеш служити своєму народові — вивчай його мову і йди, рухайся! Якщо просидів в церкві уже 5 років — досить! Іди — служи іншим, не потрібно місце протирати, сюди ще хтось інший сяде. Мене і просять і погрожують: «Сергію Олексійовичу, зробіть, щоб узбеки не ходили до вас на зібрання — і у вас усе буде «окей». Будете спокійно жити. Перестаньте проповідувати узбецькою мовою!» Дуже великий тиск, коли узбек — пастор. Та ми все одно використовуємо будь-яку можливість, щоб проповідувати Євангелію. Узбецька культура відрізняється великою гостинністю. «Ходімо, чаю поп’ємо?» Я просто навчаю: якщо ти йдеш вулицею і хтось тебе запрошує, швидше йди, чим би ти не був зайнятий, залиш усі справи, найважливіша робота — спасіння душ! Я вимагаю, щоб кожен член церкви мав три зібрання: перше — у неділю зі своєю церквою, друге — де він повинен учитися і третє — де він повинен учити.

Довідка
Узбекистан — держава в центральній частині Середньої Азії. Населення — 29 млн. осіб. Державна мова узбецька. 78% населення — узбеки, серед інших національностей найбільше — росіян, таджиків та казахів. Панівна релігія — мусульманство (93% населення), православні християни становлять 4%, решта 3% — протестантські течії.

Конституція Республіки Узбекистан декларує свободу совісті та право сповідувати будь-яку релігію. Однак є відомості про порушення цих прав щодо християн-протестантів. Ще у 2006 році Держдепартамент США відніс Узбекистан до переліку країн, які «викликають особливу стурбованість» станом свободи совісті. Зокрема, обмежувальний закон про віросповідання, що діє в Узбекистані, вкрай ускладнює або робить неможливим отримання юридичного статусу багатьма релігійними групами, що виливається в облави, штрафи, арешти та ув'язнення релігійних лідерів. Порушення встановлених законом заборон на такі види діяльності, як навернення в іншу віру, ввезення з-за кордону та розповсюдження релігійної літератури, а також приватне релігійне навчання караються законом як кримінальні злочини. Уряд не забороняє людині змінювати свою релігію, але соціальний тиск, особливо серед мусульманської більшості населення, спрямовано на те, щоб не допустити цього. Продовжують негативно висвітлювати життя деяких релігійних меншин (включаючи п'ятидесятників та євангельських християн) контрольовані державою засоби масової інформації.

За підсумками дослідження організації «Open Doors» за 2011 рік, Узбекистан займає 9-те місце в списку країн, де християни найчастіше зазнають утисків і порушуються їхні права.

Офіційно зареєстровані випадки переслідування християн в Узбекистані

Пастор Дмитро Шестаков, лідер зареєстрованої громади Повного Євангелія п’ятидесятників, перебуває в трудовому таборі Навої з тих пір, як у 2007 році був засуджений до чотирьох років позбавлення волі за звинуваченням в організації незаконної релігійної групи, розпалюванні релігійної ненависті та розповсюдженні екстремістської релігійної літератури.

9 березня 2010 р. суд у Сирдар’ї засудив Тохіра Хайдарова до 10 років позбавлення волі за сумнівним звинуваченням, пов’язаним з наркотиками. Хайдаров був членом Ради баптистських церков, але його громада не була зареєстрована. Друзі, які бачили Хайдарова за межами залу суду, повідомили, що після суду його обличчя було опухлим, очевидно, від побоїв. Апеляційний суд відхилив першу апеляцію Хайдарова, він має намір звернутися до Верховного суду.

У квітні 2010 року чиновники провели облави під час двох заходів, організованих ташкентськими протестантськими церквами. Під час першого — молодіжної конференції — міліція конфіскувала релігійні матеріали і затримала 43 юнаки, щоб сфотографувати їх і взяти у них відбитки пальців. Під час другого — міліція зупинила членів церкви, які роздавали їжу бездомним людям, заявляючи, що така діяльність не прописана в їхньому статуті.

У квітні 2010 року посадові особи вчинили наліт на приватний будинок у Ташкенті, де 10 жінок-п’ятидесятниць святкували день народження, і наклали на всіх десятьох великі штрафи — $2460 за проведення несанкціонованої зустрічі. Апеляційний суд залишив вирок у силі.

За повідомленням сайту www.fergananews.com

"Благовісник", 4,2011

Українська християнська поезія