Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Свідчення

Тувинські жнива

Місіонерську працю християн-українців на теренах колишнього Радянського Союзу без перебільшення можна назвати подвигом. Більшість нинішніх євангельських церков у країнах СНД утворені завдяки їхнім старанням. Пропонуємо вашій увазі розповідь про себе жителя республіки Тува (Тива) Омака, який увірував в Господа завдяки українським місіонерам.

Наша республіка розташована в Центральній Азії і вважається буддійською. Буддизм тут активізувався на початку 90-х років, коли впала залізна завіса і буддійські монахи з Індії отримали доступ у нашу країну. Нашу республіку одного разу навіть відвідав сам Далай-лама ХIV, якого буддисти вважають живим богом на землі.

Мій батько був партійним, закінчив партшколу, мама також була атеїсткою, я в той час нічого не чув про Христа, як і багато моїх співвітчизників, тому нове вчення заполонило духовну порожнечу, яка була у наших серцях. Саме через ту порожнечу, на нашу землю й проникло багато лжерелігій з шаманами, ворожбитами, екстрасенсами. У Туві почали будувати буддійські храми, навчати народ тібетським молитвам. З Індії, Тибету, Монголії почали приїжджати різні лами. Люди вірили їм, вважали, що вони принесли їм вістку про істинного Бога.

Я вперше почув про Христа, коли служив у Російській армії, куди мене призвали у 1994 році. Служив я на Сахаліні. Вже закінчувався термін моєї служби, коли почалася війна у Чечні і багатьох солдатів з нашої частини забрали туди. Я ж у той час захворів і мене госпіталізували. Тоді я вважав себе буддистом, ревно звершував буддійські ритуали та молитви. У мене були різні буддійські божки, яким поклонявся і навіть не підозрював, що за ними стоять демони.

Я постійно звертався до своїх божків, молився тібетською мовою, бо дуже потребував чуда зцілення у своєму житті. Але з часом почав бачити демонів, котрі з’являлися у моїй палаті, хоча я був при здоровому глузді і повністю тверезим.

Одного разу, коли я сам лежав у палаті, до мене прийшов лікар у білому халаті. Дотепер пам’ятаю його погляд, він був холодним і злобним. Цей лікар нахилився наді мною і прошепотів мені в обличчя, хоча губи його залишалися нерухомими: «Я знаю, що ти помреш…» Холод пройшов по всьому моєму тілу, але цей чоловік раптом зник. Оскільки це був день, я покликав медсестер і запитав у них, хто цей лікар, що заходив у мою палату. Мені відповіли, що у них таких лікарів немає і ніхто у мою палату найближчим часом не заходив.

Наступного дня, коли я почав молитися Будді, знову пришов той чоловік і сказав мені: «Ти поїдеш додому в цинковому гробу». Тоді я зрозумів, що ці мої видіння якось пов’язані з моєю вірою в Будду. Це неймовірно вразило мене. Я не міг зрозуміти, чому, я ж так щиро вірю і все чітко виконую, а чую такі жорстокі слова.

Однієї ночі я відчув, що мій дух починає покидати тіло. Я не знаю, був це сон, видіння чи це було наяву. Я хотів якимсь чином втримати його, але не міг. Хтось взяв мене за руку і почав тягнути вниз темним тунелем, вкінці якого було світло. Я кричав, що не хочу йти туди, хотів вирватися, але не мав сили, звільнитися з цих рук. І коли я наблизився до цього світла, хтось вихопив мене з тих міцних рук — і я знову опинився у своїй палаті. Коли я торкнувся до свого тіла, воно було дуже холодним. А потім я почув тихий голос: «Покайся у своїх гріхах!» Я ніколи не чув такого голосу, тому оглянувся довкола, але в палаті нікого не було.

Я зрозумів, що мене кличе не Будда, а, як я Його називав, російський Бог. Тоді мені на пам’ять прийшло християнське богослужіння у православній церкві, яке бачив по телевізору, тому я тричі перехрестився і сказав: «Господи, помилуй!» У той час я, ще будучи невіруючим і невідродженим, побачив чітку різницю між Буддою і Богом: коли я молився Будді — з’являлися демони, коли ж звернувся до Господа — в серце прийшли мир та радість, і я зміг вперше за два тижні спокійно заснути.

До того мені не могли поставити правильного діагнозу, тому майже не лікували, але вранці наступного дня мене повезли на якийсь апарат, який чітко виявив цироз печінки, — і почалося моє лікування. Того ж дня мене перевели в загальну палату. І після обходу одна лікарка-кореянка, котра вже оглядала мене, підійшла до мене і запитала: «Ти віриш в Ісуса Христа?» Я гордо відповів: «Я буддист — нащадок Чінгіз-хана!» Я був гордою людиною, але її наступні слова зворушили мене: «Господь мене привів до тебе, щоб я розповіла тобі про Нього! То ти віриш в Ісуса Христа чи ні?» Тоді я відповів: «Так, я вірю, що це російський Бог, але вірю також і в Будду, бо це наш бог!» І та жінка почала приходити до мене, розповідати про Бога, вчити хреститися, молитися.

Десь у той час у нашу лікарню приїхав професор, який багато років працював в Африці. Він спеціалізувався по абсцесах печінки. Операція, яку він зробив мені, була вдалою, і я почав одужувати. Підніматися почав аж десь через три тижні. Мене піднімали інші солдати і буквально вчили ходити заново. У тій лікарні я провів п’ять місяців, і весь цей час ця жінка-кореянка приходила до мене, молилася за мене, свідчила про Христа.

Після виписки я повернувся у свою частину, знову почав курити, але в серці своєму вже був переконаний, що є живий Бог, Який чує молитви, що це не буддійський бог, а «російський». Коли у січні 1996 року мене комісували, я повернувся у свою республіку і знову почав розгульно жити. Єдиним духовним атрибутом мого життя було те, що я молився молитвою «Отче наш» і хрестився.

У цьому ж році в наше село приїхав юнак, трохи старший за мене. Він розповідав про живого Бога, запросив безкоштовно навчатися у біблійну школу. Я спершу погодився, але згодом передумав. Мені хотілося жити, як всі мої друзі, хотілося гуляти, веселитися. Мені тоді було важко зрозуміти, що без Бога щасливим ніколи не стану.

5 травня 1997 року я приїхав у Кизил (це столиця нашої республіки), щоб порозважатися. І там зустрів однокласницю, яка запросила мене в церкву. Я собі уявив звичайну православну церкву, з куполами, священиком у рясі та з хрестом, тому погодився. Але вона привела мене у звичайний будинок, на якому було написано «Дім молитви». Там я побачив молодого місіонера, родом з Білорусі, який працював у Лісосибірську Красноярського краю, а потім переїхав до нас у Туву і став пастором церкви у Кизилі. Цей чоловік ще раз розповів мені про Христа, і його слова по-особливому зворушили моє серце. В той час я вже стомився від цього гріховного життя, від постійного страху перед різними обставинами, перед майбутнім. Тому коли він сказав, що Ісус може повністю змінити моє життя, сповнити мене вірою, надією і любов’ю, то я вирішив віддати себе у Христові руки і покаявся перед Ним. Того дня без найменшого жалю вкинув у грубку цілу пачку цигарок і охоче залишився на нічну молитву, яка проводилася в той день. І там, на нічній молитві, я щиро виливав Богові свою душу, і Господь хрестив мене Святим Духом. Я відчував, ніби вогонь з неба сходить на мене. Ця ніч стала ніччю мого відродження. Я став зовсім новою людиною: зникли тяга до гріха, до розпутного життя, зникли страх, біль і порожнеча в душі.

Близько 10-ти днів я прожив у домі пастора. Він наставляв мене, підбадьорював, учив. Але все ж таки я змушений був повернутися додому, де я був одним християнином на цілу околицю. Моє село розташоване неподалік від Монголії, за 15 км від кордону. Дуже важко мені було встояти самотужки, бувало, що й падав, але Господь давав силу і піднімав мене. Я читав Слово Боже, воно зміцнювало мене, додавало духовних сил.

Невдовзі у моєму серці з’явилося неймовірне бажання проповідувати людям. Я відчув що це Божий поклик і сказав: «Боже, якщо Ти так хочеш, то хай буде так». Я відчув бажання поїхати у село, де жили мої родичі. Там проповідував дядькові та його п’ятьом синам. Три дні я благовістив їм, читав Біблію, перекладаючи її з російської на ту, якою розмовляли вони. Спочатку мої рідні сміялися з мене, але я не впадав у відчай. На третій день у домі мого дядька зібралося багато його сусідів, тому що по селі пішла чутка, що прийшов якийсь російський піп, котрий говорить про Бога.

Коли я закінчив їм читати Писання і сів, Дух Святий зійшов на цих людей (а їх зібралося дуже багато). Вони почали плакати, буквально ридати, молитися. Я ніколи не бачив такого і не міг навіть зрозуміти, що це відбувається. Відтоді там утворилася група християн.

Потім я почав збирали людей у себе вдома. Батьки, побачивши явні позитивні зміни у моєму житті, охоче погодилися на це. Я був найстаршим сином. Після мене навернулася моя сестра, згодом мама. Почали навертатися також люди з села. Я молився за них і перекладав їм Біблію з російської. А все решта робив Дух Святий. Господь, окрім того, що приводив людей до спасіння, також зціляв їх від зобу, пороку серця, хвороб нирок та печінки.

Потім ми запросили до себе пасторів. Я почав навчатися у біблійній школі. Туди до нас приїжджали також служителі з Волині, які навчали нас, допомагали у праці. І згодом утворилися групи християн у Ерзині, Самагалтаї, Чудара, Шурмак.

Я зараз виконую служіння благовісника, опікуюся цими церквами, їжджу у села району, проповідую, підбадьорюю людей, наставляю. Правда, у нас мало братів, і я щиро молюся Богові, щоб Він послав братів, які могли б допомагати у праці, тому що роботи ще дуже багато. Регіон, у якому ми працюємо, простягається на 1700 кілометрів. Тут є велика кількість сіл, де люди не знають і не чули про живого Бога. Якщо серед вас є люди, які хотіли б присвятити своє життя праці у нашій республіці, ми будемо раді бачити вас у нас. Завдяки Ісусові Христові багато сімей у Туві змінюється. Туди приходить мир, спокій і любов. Люди звільняються від демонічних залежностей, від страху. Бог змінює людей, їх мислення, їх світогляд. Це найбільше чудо для нас.

Українцям трохи легше, бо у вас християнство вже давно культивується. Українці благословенні тепер, тому що їхні діди й батьки були християнами. Цінуйте це! А ми в Туві — перше покоління християн. Тому на нас лежить неймовірна відповідальність. Ми зобов’язані покласти тверду основу Божої істини, основу євангельського вчення, щоб і наші діти мали благословення і жили в благословенній країні.

Я щиро вдячний місіонерам з Волині — Володимиру та Ростиславу Величкам, Костянтину Брауну, які служили в Росії, зокрема і в нашій республіці. Володимир Іванович допоміг у створенні 108 церков на нашій землі. Ми щиро вдячні їм за те, що принесли світло у наше життя, і Господу, Який послав нам людей, котрі відкрили нам істину.

Підготували Василь Мартинюк, Ольга Міцевська

"Благовісник", 2,2010

 

Українська християнська поезія