Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Свідчення

Долиною тіні смертної

Загравання зі смертю

Той злощасний день Ірина не забуде ніколи. День, коли вона вирішила піти на крок, який на сто вісімдесят градусів поверне її життя. Вона вперше cпробувала наркотики. Саме того дня проста і скромна дівчина стала наркоманкою. І спочатку її це зовсім не бентежило. Більше того, їй це подобалося.

Навіть наркомани відговорювали її. Переконували припинити колотись, поки ще не пізно. Та Ірина не зважала, думала, що не стане залежною і в будь-який момент зможе покинути. Вона ж сильна. Не те, що ті наркомани. Та цей день настав. Так швидко, що і не сподівалася. День, коли зрозуміла, що не зможе жити без дози. А настав він через два місяці щоденного колення. І коли Іра зранку прокинулась і відчула себе недобре, спочатку подумала, що захворіла грипом. Та згодом зрозуміла – це ломка. Від болю і відчаю не знаходила собі місця. Крутило руки і ноги, страшенно боліла голова, з’явився сильний нежить. Свідомість переповнювала лише одна думка: потрібно негайно вколотися! Агресія досягала такого рівня, що дівчина ладна була вбити людину. Все заради чергової дози.

А почалося все з рідної домівки…

Ти нікому не потрібна, навіщо ти взагалі живеш?

Такі думки неодноразово повторювалися в її свідомості після чергових побоїв батька. За яку ж то провину карав свою тоді ще шістнадцятилітню доньку рідний тато? А ні за яку. Просто, потрібно ж було десь вихлюпнути свій алкогольний адреналін. От і виливався він на бідолашне дівча мало не щодня, а то й по кілька разів на день. Мама нічого не могла вдіяти супроти п’яного, озвірілого батька. Так дитина залишалась сам на сам зі своїм болем, своєю бідою. «За що?» – постійно запитувала себе дівчина, та не знаходила відповіді. Їй так хотілось схилитися на міцне батьківське плече, вона так потребувала його любові і захисту! А натомість отримувала рани і синці. Та якщо вони з часом сходили і переставали дошкуляти, то зранене серце ятрилось постійно. Ірині дуже хотілося приглушити цей біль і забутися. І невдовзі вона змогла це зробити. Вірніше, їй допомогли.

Спочатку знайшла друзів, які навчили її палити. Вони ж її поїли алкоголем. Та спиртне не справляло на неї належних вражень. Їй хотілось чогось іншого.
Коли Іра після чергових сімейних розборок втекла з дому, до неї підійшов хлопець. Він мав приємну зовнішність, чемно розмовляв, тому дівчина йому довірилася і розповіла про свої проблеми. Він заспокоїв її і сказав, що може допомогти. Того вечора він сам приготував дозу і сам зробив їй укол. Ірині враз стало так добре, як ніколи ще не було. Відразу забулись усі проблеми, образи. Лише приємне відчуття спокою і невагомості. Наступний укол робила вже сама. Щоправда, тим самим шприцом. Він не змінювався. Змінювалась тільки доза, щораз зростаючи і зростаючи.

Так тривало доти, доки Іринин добродійник не помер від зараження крові. Разом з тим припинилося його спонсорування наркотиками. Оскільки грошей у Іри не було, пішла на ще один відчайдушний крок. Вирішила красти. Вперше здійснила задумане після того, як батьки знайшли її і привели додому. Батько, як звичайно, сильно побив доньку і коли наступного дня пішов у справах, вона вкрала гроші і втекла. Поступово почала красти з дому все, що тільки могла винести. Крала також і в чужих людей, на базарах та інших громадських місцях. Усім тонкощам цієї справи її навчила подруга. Тож гроші на дозу були постійно. Могла не купувати собі їжі, лиш би вколотись.

Нічого путнього з неї вже не буде!

Так пророкували батькам односельчани, коли її за чергову крадіжку відправили до луцького сізо, а згодом на зону в Дніпродзержинськ. Там вона пройшла крізь справжнісіньке пекло. Жахливі харчі і нелюдське відношення персоналу повністю витиснули з неї сили.

Можна сказати, що їй ще пощастило, бо ув’язнені ставились до неї непогано, адже вона ділилась передачами, що отримувала від рідних. Горе тим, хто не отримував передач. З них знущалися, принижували, били. Жінки там жорстокі й розбещені. Живуть сім’ями: по двоє чи троє, і це незважаючи на те, що в багатьох свої чоловіки на волі.

Часто на зону приходили віруючі. Проводили зібрання, спілкувалися. Але, як зізнається Іра, зовсім не сприймала їх. Сама ж вважала себе щирою православною, свого часу навчалася в духовній семінарії. Щоправда, на зібрання все ж ходила. Але не для того, аби послухати, а щоб подивитися на чоловіків, — тюрма ж жіноча…

Часто мріяла про те, що колись матиме свою сім’ю. Обіцяла собі, що більше не повернеться до наркотиків, житиме нормальним життям. Та, відбувши покарання і вдихнувши смак свободи, перше, що зробила, — купила собі горілки і побрела шукати точку, щоб вколотися, але так і не знайшла.

Прокльони замість підтримки

Єдине, чого прагнула колишня ув’язнена, так це підтримки рідних. Їй хотілось почути, що її приймають і люблять такою, якою вона є. Що в неї є шанс почати все заново. Що ще не все втрачено в її житті. Але ні. Ще не встигла відчинити двері рідного дому, як на неї посипався потік батьківських матюків і прокльонів. І це остаточно її вбило. Поїхала до Луцька і стала колотись ще інтенсивніше, ніж раніше. Жила у різних притонах, часто доводилося ночувати на вокзалах. Аби тільки не вдома.

Ніч в автомобільному багажнику

Своєрідні екзекуції влаштовували підлітки наркоманам. Вони Іру в багажнику автомобіля «прокатали» цілий день, ще й залишили на ніч. Але це ще не вершина їхньої винахідливості. Неодноразово вивозили її за місто і знущалися. Крім фізичної наруги, давили емоційно. Мовляв, ти наркоманка, тобі не потрібно жити. Кілька разів мало не позбулася життя.

У такі хвилини, лежачи побитою на землі й дивлячись у ніжно-голубе небо, вона подумки зверталася до Всевишнього і просила, щоб Він змінив її життя. Щоб підняв з цієї бездонної прірви. Але коли оговтувалася, далі продовжувала свої справи. Так минуло ще два роки поневірянь, принижень, падінь.

Перед днем народження батька вирішила поїхати додому. Пішла до друзів-наркоманів, щоб попрощатися і сказати, що більше не колотиметься. Ті відреагували скептично, мовляв, з такої дози ще ніхто не «спригував». Того дня вона прийняла останню дозу в своєму житті. Приїхавши додому, чекала, коли почнеться ломка. Але вона не почалась ні цього дня, ні наступного…

Наркотик уміє чекати

Ірина ніяк не могла повірити в своє звільнення. Вона шість разів лежала в наркодиспансері, лікарі давно махнули на неї рукою. Статистика свідчила, що навіть ті, які вже десять-п'ятнадцять років не вживали наркотиків, поверталися до своєї залежності.

Відтоді, як Іра покаялася, постійно молиться за всіх наркозалежних. Вона знає: ніхто з них не вірить у своє звільнення. Серед них побутує таке прислів’я: «наркотик уміє чекати». І дійсно, власними силами чи волею людина не в змозі вийти з такої залежності. Звільнити може тільки Бог. Іра пригадує випадок, коли проходила реабілітацію у центрі в Піддубцях і у неї трапився конфлікт з працівницею цього закладу. В результаті вона покинула центр і знову стала відкритою для зовнішніх впливів, тому що була у відчаї. Тоді вирішила знову вколотись. Але якась невидима сила не дала їй це зробити. І за це вона дякує Господу.

Мрії збуваються!

Найзаповітнішою мрією нашої героїні було те, що настане час — і вона вільно зможе ходити будь-де і ніхто її не буде турбувати. Перестануть впізнавати у ній наркоманку. Припиняться знущання.

Усе це здійснилося і навіть більше. Вона зустріла свою половинку і вперше зрозуміла цінність справжніх і чистих почуттів. І не важливо, що її Василь незрячий, головне, що його духовні очі відкриті. Усю тяжку роботу він виконує сам. Словом, не кожен здоровий чоловік так господарює, як Ірин.

Мають двійко здорових діток: хлопчика та дівчинку, але на цьому не збираються зупинятися. На запитання, чи не тяжко їй виховувати дітей, відповіла, що тяжко бути залежною від наркотиків, діти — це радість і дарунок Бога.

Часто, сидячи вечорами у своїй теплій просторій хаті, Іра згадує, що колись вона лише мріяла про тепло. Тепер згадує про ті часи, мов про страшний сон, який вже ніколи не повториться.

Ірина БУРА,
м. Луцьк

"Благовісник" , 1,2010

 

Українська християнська поезія