«Я — живе свідчення Божої слави, любові та милосердя»

Я сам родом із Ланівецького району (Тернопільщина). Виростав, не знаючи рідного батька, він залишив мене ще 6-місячним немовлям. Жив із вітчимом. Мама навернулася до живого Бога й мені намагалася прищепити євангельську віру. Я з дитинства був знайомий з Євангелією і вірив, що Бог є, але не хотів Йому служити. Навіть відвідував церкву, але тільки ради поваги до мами. А мама молилася за мене…

Коли ж уже був підлітком і вчився в Тернополі, де не було маминого контролю наді мною, тоді особливо віддалився від Бога. Ходив по дискотеках, вів розгульне життя. Одного разу приїхав у Ланівці, забіг додому лише для того, щоб у рідних взяти гроші, бо не вистачало на пляшку горілки. Мені так хлопці сказали: «Піди до матері й позич, вона тобі не відмовить». Це було саме перед Новим роком. Я забіг і став казати, що мені потрібні гроші на автобус у Тернопіль. А вдома не було грошей, бо всі домашні захворіли — і гроші витратили на ліки. Мені ж треба було десять гривень. Мама каже, щоб я почекав, а вона тим часом піде до сусідів позичати. Я подумав, що мама, як вийде, побачить хлопців і здогадається про мій обман. І тоді сказав, що не потрібно, що вже запізнююся. Тоді вона дала мені п’ять гривень, бо більше не мала. Менший брат підійшов і сказав, що в нього є кілька копійок, які йому мама дала в школу. Потім молодша сестра дала декілька монет. Підповзла й найменша сестричка (вона ще не вміла ходити), щось тримаючи в кулачку. Там було п’ять копійок. Я незворушно взяв їх у неї, запхав у кишеню й дав ходу з хати. Коли перерахував гроші, купуючи пляшку, до десяти гривень не вистачало рівно п’ять копійок. Понишпорив у кишені — і знайшов ті п’ять копійок, що взяв у найменшої сестрички...

Коли я став пити горілку, то раптом щось зі мною сталося. Згадав історію про блудного сина й подумав, що зробив гірше, аніж він. Той син узяв половину маєтку, я ж забрав усі гроші, які були тоді в моїх хворих рідних. Совість стала мені докоряти. Я вже не пив із хлопцями... Тієї ночі ми шукали пригод — і їх знайшли: встряли в одну бійку… Для мене ця ніч була мовби в тумані. Близько третьої години ночі, самотньо бредучи по вулиці, я нарешті заволав до Бога: «Господи, якщо Тобі це важливо і Ти ще хочеш мати справу зі мною, таким негідником, врятуй мене…» Я не дуже вірив, що Бог прислухається до мене, тому сказав: «Боже, ось я підходжу до хати свого товариша, нехай він сам вийде й мене покличе. Я обіцяю, що буду служити Тобі!» Ясно, що Бог нікому не зобов’язаний відповідати таким чином. Я ж зупинився за рогом будинку друга й став рахувати до десяти. І раптом — скрип, виходить цей хлопець і голосно гукає мене… Я не стукав у двері, не шумів, навіть до будинку не підходив. Третя година ночі!.. Коли він мене побачив, то аж злякався від несподіванки. «Чому ти вийшов? Хіба ти не спав?» — запитував я його. «Я спав, але почув уві сні голос: «Йди й поклич Віталіка…» Це було явне свідчення від Бога — не тільки для мене, а й для нього.

Після цих подій я вже не повернувся до старого. Поїхав у Тернопіль, став учитися й ходити до церкви. Я кардинально змінив своє життя. Навіть більше: я шукав можливості, як саме мені далі служити Богові, бо не хотів просто відвідувати церкву, протирати, так би мовити, штанці на церковній лавці.

Улітку відвідав християнський молодіжний табір у Малині. Там уперше почув про особливу категорію християн — місіонерів, які їдуть в інші міста, країни з однією ціллю: проповідувати словом і ділом Євангелію Ісуса Христа. Я сидів у залі, де було декілька тисяч молодих людей, і шукав у серці підтвердження свого бажання стати місіонером. Тоді присутні в залі писали записки зі своїми потребами й передавали служителю. Я також написав, щоб помолилися за мене, бо хочу стати місіонером. Я помолився й сказав Богові, що для мене буде підтвердженням того, що Він мене призиває бути місіонером, якщо саме мою записку прочитає служитель. Це було нереально, бо записок було, можливо, ціла тисяча, а може — і більше. Усі вони, зібгані, лежали у великій купі. У кінці служіння ведучий зібрання сказав, що нереально прочитати ці записки, що на це потрібно багато часу, — і зачитає тільки одну записку. Він простяг руку — узяв одну, розгорнув і став читати. Моє серце забилося частіше — це була моя записка! Я зрозумів, що це більше, ніж конкретна відповідь від Бога для мене.

Перше, що я зробив, щоб стати місіонером — вступив у місіонерську школу в Тернополі, у якій навчався півроку. Після закінчення школи поїхав у Африку, у Кенію. Там уже була сформована команда місіонерів із України, до якої прилучився і я.

Ще коли вчився в місіонерській школі, мені двічі було пророче слово: «Туди, куди зараз підеш, Я тебе не призвав, Я тебе поведу до народів і до націй!» Ті служителі, що пророкували, не знали, що я їду в Африку. Тоді мої друзі усміхнулися й сказали, що, мабуть, мене Бог покличе в Європу. Найбільше, чого я не хотів, — це їхати в Європу, бо не бачив кому там служити. Багаті країни, чи їм потрібна Євангелія? Я тоді вважав, що Євангелія потрібна там, де біднота, матеріальна скрута, наприклад, у Африці. Я пробув у Кенії майже два роки, потім повернувся в Україну, служив у реабілітаційному центрі в Києві, де керівником Рустам Фатулаєв, а потім мене благословили їхати… в Європу, в Італію. Там знайшов своє служіння Богові. Познайомився зі старшим служителем українських церков в Іспанії Ярославом Демком, який запросив мене в Іспанію – аж на самісінький край Європи. І в цьому я бачу провидіння Боже!

В Африці легше служити: привіз мішок кукурудзи — і збереться багато людей, які будуть тебе уважно слухати. У Європі ж потрібно ведення Духа Святого, особливе помазання, сила Духа Святого, щоб досягнути людей Євангелією. У Європі основний напрямок нашої праці — серед емігрантів, заробітчан із України, Росії, яких тут дуже багато. Саме тут ці люди навертаються до Бога. Уже в Іспанії утворилося 14 нових україномовних церков. Ми не зупиняємося тут, наше бачення йти далі, у Португалію. Там також багато наших людей. Я побачив, що в Європі набагато гірша духовна атмосфера, ніж у бідній Африці. У тій же Кенії, у тій місцевості, де я трудився місіонером, набагато більше церков, аніж тут, у багатій Іспанії. Тут порівняно багаті люди матеріально, але духовно дуже бідні. І всіх їх кличе Господь через нас, місіонерів, як написано: «Оце ми, як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (2Кор.5:20).

У мене не було рідного батька, але Бог так вів мене по життю, що в мене були духовні батьки, які опікувалися мною. Це сильно сприяло моєму духовному становленню. Дуже добре, коли є служитель церкви, пастор, який може тебе підтримати, надати вчасну добру пораду. Також дуже добре, коли є команда, яка з’єднана однією метою, одними думками й устремліннями.

Бог багато робить чудес у нашому житті. По суті кожен народжений згори християнин — живе свідчення Божої слави, любові та милосердя. Я один із таких. Багато християн, на жаль, не зауважують того, скільки Бог робить у їхньому житті. Одного разу Бог мені відкрив через одного пастора, щоб я записував усе, що Бог робить у моєму житті. Я отримав двічі підтвердження, щоб я це робив. Відтоді я став вести щоденник, записую все, що Бог мені говорить у моє серце. Уже упродовж семи років записую відкриття Божі, але лише один раз перечитував свої записи. Я тоді плакав, мовби збоку бачив, як Бог благословляв, провадив, попереджав...

Кожен день у мене дуже насичений, постійно служіння, я обраний відповідальним за молодіжне служіння в україномовних церквах ХВЄ Іспанії. Мій девіз: бути слухняним інструментом в руках Бога. Головне — не нашкодити людині, якій проповідуєш Євангелію. Служіння місіонера (якщо знайти порівняння) — це як праця нейрохірурга, наскільки треба бути акуратним, і головне — з любов’ю ставитися до душі, щоб не нашкодити. Не можна втрачати мир, спокій, самовладання, навіть якщо все проти тебе і хтось іде війною, — ти зберігай мир. Місіонер повинен буквально бути просякнутий духом Христа, показувати в усьому Його характер. Ціль місіонера, як, власне, й кожного істинного християнина, навіть не в тім, щоб надбати якомога більше людей для Христа, а надбати характер Христа, бути Його відображенням тут, на землі. І тоді Бог буде Сам робити через нас Свою працю. Час невпинно йде вперед, роки життя збігають, хочеться ще більше потрудитися для Господа.

Віталій ЛИГУН,
Мадрид, Іспанія

"Благовісник", 4,2018