Про комашку, павука та кліща

Піднімаючи тему важливості слів, які ми промовляємо, не можна обминути Слово, яке ми зазвичай пишемо з великої літери, додаючи епітети «вічне», «живе», «спасаюче», «чудодійне». Так, мається на увазі Біблія як Слово Боже. На цю тему написано тисячі книг, виголошено сотні тисяч проповідей. І можна почути не менше особистих свідчень про те, як це Слово змінювало людські долі.

Пропонуємо читачам свідчення людини, яка в атеїстичні радянські часи загорілася бажанням мати свою Біблію та подарувати її і своїм родичам. Це був час не метафоричної, а конкретної боротьби безбожної влади зі Словом Божим. Біблії були рідкістю й вільно придбати їх було практично неможливо. Але немає нічого неможливого для людини, яка шукає Бога та Його Слова. І немає неможливого для Бога, Який благословляє її у цих пошуках.

Розповідає Ширинай ДОСОВА, уродженка Узбекистану, донька українки, яку вивезли із Західної України в Середню Азію, та місцевого таджика, нині відома місіонерка та євангелістка.

1. Комашка

За радянських часів знайти Біблію не можна було, як кажуть, удень із вогнем. Напередодні перебудови я купила її в православному храмі «з-під поли» за дві свої місячні зарплати. Книга вразила мене мудрістю, простотою й глибиною! Захотілося придбати таку й для брата. Але ніде не купити. Немає. Нема, та й годі.
Для пошуків довелося обійти «море й сушу» і, нарешті, дістатися аж до самого видавництва Патріархії. Звернутися туди мені порадила та сама жінка похилого віку, у якої я купила першу Біблію. Вона працювала свічкаркою в храмі — продавала свічки в церкві Іллі Пророка. Пізніше я дізналася, що вона — академік зі світовим ім'ям, у 80 років залишила науку, роботу й пішла служити в храм.

Бачачи мою наполегливість і перейнявшись до мене співчуттям, академік-свічкарка співчутливо сказала мені: «Не знаю, як вам допомогти. Спробуйте попросити у видавництві Патріархії, раптом вам пощастить». І написала на папірці адресу. Хлібом не годуй, мені тільки дай ідею: схопивши ноги в руки, я відразу ж помчала за вказаною адресою, і через 40 хвилин була на потрібному місці.

Пройшла я в цей «надсекретний» заклад не інакше, як дивом. На вході грізно, як полки, виступали пропускні кордони з міліції, перевіряючи в усіх спеціальні посвідчення. Спостерігаючи збоку за тим, що відбувається біля турнікетів, і намагаючись бути непоміченою, я чітко зрозуміла, що вхід у це «святе святих» доступний виключно для обраних з якимись-то папірцями. А я тут хто? Комашка без папірця: ніхто й за душею нікого й нічого, крім величезного бажання придбати Біблію.

Бажати воно, звичайно, як кажуть, дозволяється, та ось тільки як це бажання втілити? Усе говорило не на мою користь: прослизнути не дадуть, а просити марно. Одним словом — комашка! Але йти звідти я не збиралася. Навіть не знаю чому. Стояла, спостерігала і — бажала: потрапляючи в темряву, чекаєш, поки очі до неї звикнуть.

Я не молилася — не знала як. Але Бога все-таки шукала, якщо так невідступно стояла за воротами видавництва Патріархії в сподіванні дива, як Пенелопа в очікуванні Одіссея.

«Очі Господні дивляться по всій землі» (2Хр.16:9). Бог бачив хвилювання комашки та її непереборне бажання роздобути Біблію, і що якийсь там нещасний папірець, поставлений на п'єдестал, ось-ось переможе й зіштовхне комашчину вісь надії. Бог вирішив втрутитися, хоча Його через незнання про це й не просили. «Бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!» (Мф.6:8). Залишивши всі Свої справи, Він став боротися з папірцем, щоб допомогти комашці.

І ось як стали розвиватися події.

Несподівано міліціонери на якусь мить повернулися до прохідної спиною. Недовго думаючи — або пан, або пропав — я в ту ж мить шмигнула через турнікет і, як невидимка, за мить опинилася всередині приміщення. Ось це була реакція! А яка швидкість! До цих пір дивуюся тому, що сталося. Пройшовши по коридору, я підійшла до першого ліпшого солідного чоловіка в цивільному одязі й наївно, як першокласниця, запитала: «Де тут можна Біблію купити?» Нормальне питання для релігійного видавництва. Але його відповідь майже підняла волосся на моїй голові:

— Взагалі-то, я стільки років тут працюю, і в мене її ще немає. Це по-перше. А по-друге, громадяночко, як ви сюди потрапили?

Зрозуміло, хто ставить такі питання жорстким тоном і сталевим голосом. Спецслужби ніколи й ніде не дрімали, і до цього дня пильно дивляться обома. Усі видавництва в країні, а тим більше релігійні, були під невсипущим контролем КДБ. Навіть на звичайних підприємствах, що мають у відділі кадрів друкарську машинку, працювали люди, відповідальні за неї (як правило, начальник відділу), які зобов'язані були не випускати цей важливий предмет з поля зору. Перед кожним святом машинку ховали в залізний сейф, який у свою чергу замикали на спеціальний ключ і опечатували сургучною печаткою. Так робилося на моїй роботі в Москві (Трест їдалень Ленінського району). Не сумніваюся, що це була повсюдна практика. Добре, що не змушували щодня в кінці робочого дня ланцюгом приковувати бідну машинку до столу, як це було в комуністичній Румунії: вранці ланцюга знімали, а ввечері одягали. Влада ох як боялася самвидавської друкованої продукції, особливо листівок, що розповідають правду про улюблену партію та її вождів. Тому і контроль за видавництвами був особливий — пропускна система з прохідними турнікетами, спецпропусками, міліцією — усе продумано так, що й миша не проскочить.

2. Павук

Миша й комашка, може й не проскочить, а от павук… «Павук лапками чіпляється, але буває в царських палатах» (Пр.30: 28). Це про мене й видавництво Патріархії. Зовні беззахисна комашка, а всередині, дивись, уже сміливий павук — аж до палацу царського пробрався! Чи вдасться мені до самого царя?..
На питання того дядька, як я до них потрапила, не моргнувши оком, відповіла: «Мене сюди запросили». І поки цей товариш не проявив свого професійного інтересу до «хто запросив», рішуче попрямувала по коридору до сходів, що вели на другий поверх, не знаючи куди йти. У моїй голові постійно звучало: «Потрібно зустріти кого-небудь у рясі, це ж все-таки духовний заклад. І ті, що в рясі, мабуть, єдині, хто не «кегебешник» у цьому релігійному видавництві». (Яка наївність!) А до цивільних підходити ризиковано, уже спробувала, чого доброго ще й «заметуть», і поїду звідси в «чорному воронку».

Отже, ідучи коридором другого поверху, я думала тільки про одне — мені конче потрібно зустріти кого-небудь у рясі. Ох, якби це вдалося! Усіляких ряс різного оздоблення висіло там предостатньо: разом із поясами, набедрениками, стихарями, клобуками, скуфіями й багатими, як з алмазного фонду, митрами, а заодно з оздобленими всіляким дорогим камінням хрестами й сяючим церковним начинням, вони красувалися у вітринах величезних стелажів і шаф другого поверху.

Ці розкішні вітрини докірливо дивилися на мене, мовляв, хто ти така і як посміла сюди прийти? Велич їхня було неприступною, і страх вони наводили, мабуть, більший, ніж міліціонери. Мамо рідна, куди я прийшла?!

3. Кліщ

Усе під склом горить і сяє, а «живої» ряси — жодної. У довгому коридорі ні душі, можливо, це було навмисно й цей поверх особливо охоронявся, або випадковий збіг — не знаю.

У народі недарма кажуть, що звір на ловця біжить. Іду я одна-однісінька цим коридором в оточенні багатих вітрин і несподівано натикаюся на те, що шукала: у невеликому отворі однієї з прочинених дверей бовтається чорна ряса, і, здається, в ній є людина. Ось воно! Те, що мені треба! Це мій шанс! Думати було ніколи: я з розмаху відчинила двері — і тут же опинилася поруч із літнім чоловіком з дуже довгою — майже по пояс — сивою бородою. Вхопившись за його рясу, я схвильовано прокричала йому в обличчя: «Мені Біблія потрібна, продайте, будь ласка!» Звідки ж мені було знати, що увірвалася я, виявляється, у кабінет не абикого, а самого голови цього видавництва — єпископа й митрополита Волоколамського і Юр'ївського Питирима, правої руки Святійших Патріархів Московських і всієї Русі Пимена й Алексія II. Єпископа цього я тоді побачила вперше й поняття не мала, хто він такий. Для мене головною була його ряса. Секретарка Питирима миттєво зірвалася зі свого місця і, підбігши до мене, стала відривати мої руки від нього. Але марно. Вчепилася я в митрополита, як кліщ, намертво. Аякже! Хіба я даремно продиралася й проривалася через усі ці страшні кордони, щоб зараз ось так просто здатися, коли вже біля мети? Нізащо!

Митрополит привітно і навіть, здається, захоплено став заспокоювати мене:

— Не хвилюйтеся, придбаєте ви Біблію.

Я відразу ж питаю його:

— Де?

Він співуче відповідає мені:

— У на-а-ас.

Я знову до нього з питанням:

— Коли?

І він знову співуче:

— За-а-раз!

Після цього запевнення я звільнила зі своїх кліщів рясу. Єпископ із цікавістю розпитував мене, хто я й звідки. Схоже, що найбільше його цікавило, як же мені все-таки вдалося прорватися до його «тіла». Він про це навіть прямо запитав. У відповідь я стала плести якусь нісенітницю, з чого неважко було здогадатися, що я комашка. Однак, єпископ перейнявся щодо мене особливою прихильністю. Авжеж! Що вже там говорити, керівник та голова був обізнаний про всі служби свого закладу, тому й дивувався, що простому смертному з вулиці вдалося обійти всі їхні заслони й навіть увірватися в кабінет «царя». «І павук буває в царських палатах!» «Що ж сказати на це? Якщо Бог за нас, хто проти нас?» (Рим.8:31).

Питирим виглядав доброзичливо й увесь час посміхався. Високий, широкоплечий, могутній, немов дуб, із довжелезною білою бородою — таким він запам'ятався мені. На прощання митрополит благословив мене, виписавши два папірці. Один — на дозвіл купити в них Біблію (ціна в шість разів дешевша за ту, що була в храмі) і другий — на вихід із Видавництва Патріархії. Виявляється, не тільки увійти, а й вийти звідти було можливо виключно за перепустками. Тому, коли я купила Біблію (здається, на першому поверсі), я повернулася до Питирима на його прохання, щоб попрощатися. Він благословив мене й запитав: «Як ви вийдете звідси?» Мій розгублений погляд ще раз переконав його в тому, що перед ним комашка. Тож він посміхнувся і виписав папірець на «звільнення». Не знаю, як закінчилася б ця історія, якби я тоді не потрапила в кабінет митрополита.

Вручивши міліціонеру пропуск із підписом глави видавництва, я з радістю випурхнула звідти на свободу. Правда, потім години дві плутала по місту, наївно замітаючи сліди. Мене там так налякали (починаючи з порога) питаннями й папірцями, що, здавалося, що мене всюди переслідує «хвіст». Однак усі ці переживання з надлишком окупалися переповнюючою серце радістю: у моїй сумці лежала довгоочікувана Біблія!

Чудова подорож з пригодами закінчилася. Побувавши в одязі комашки, павука й кліща, мені все ж вдалося дістати Книгу Життя. Дякую Тобі, Господи! Спасибі й вам, мої маленькі друзі — комашка, павук і кліщ — за ваші життєві уроки.

"Благовісник", 3,2018