Благовісник

Духовні університети молодого лікаря

 

Сергієві Скороплясу 23 роки. Виконує служіння диякона в Церкві ХВЄ села Могиляни Острозького району, а також – керівника відділу з питань розвитку християнської етики в загальноосвітніх навчальних закладах Рівненщини.

Одружений. Разом із дружиною виховують донечку. Вони переконані, що справжнє щастя — тільки в Ісусі Христі.

У дитинстві я відвідував християнську недільну школу. Одного разу мої друзі запропонували мені піти на богослужіння в дім молитви. А я собі тоді подумав по-дитячому: «Як я зможу відвідувати дорослі служіння, коли жодного разу не читав Біблії для дорослих?» І став читати Біблію. Коли ж прочитав останню її сторінку, то в неділю пішов на зібрання церкви, де мені дуже сподобалося.

Я мріяв стати проповідником, молився й просив у Бога, щоб наставив мене, як потрібно проповідувати й служити Йому…

Після закінчення школи прийняв водне хрещення, а потім вступив у Буковинський медичний університет (м. Чернівці). Став пропускати зібрання — і це мене дуже тривожило: думав, що грішу перед Богом. Але пресвітер церкви мене заспокоїв, бо ж я не відвідував церкву через тимчасові обставини. Моє ж навчання в університеті складалося якнайкраще. Я захопився науковою роботою. За перший курс написав декілька наукових праць, став їздити за кордон, відвідував Верховну Раду в Києві.

Подія, яка сколихнула моє життя

27 грудня 2012 року. Я на другому курсі навчання. Іду по коридору університету — і раптом вибух. Якийсь чоловік підірвав протипіхотну наступальну гранату. І це на моїх очах. Я бачив, як розірване на шматки тіло цього чоловіка впало мені під ноги, навколо мене було все понівечено осколками гранати й вибуховою хвилею, але жоден осколок мене не зачепив. Слава нашому Богові!

Я знаю, що моє життя зберіг Господь. Мене не поранило осколками, але я повністю втратив слух. Лікарі сказали: «Чути ти вже не зможеш, навіть найдорожчий слуховий апарат не допоможе тобі». Щось пошкодилося в моєму внутрішньому вусі, і його вже неможливо було відновити.

Мені було тільки 17 років, і я не міг повірити, що оглух на все життя. Я ставав на коліна і молився: «Господи, невже до кінця свого життя буду глухим?» Я бачив перед собою кар’єру успішного науковця, а тепер житиму глухим... Відразу ж розіслав SMS усім друзям, щоб за мене молилися в їхніх церквах. Багато церков молилося за мене! Я плакав до Бога: «Боже, я знаю, що Ти можеш мене зцілити й дарувати мені слух!» Лікарі наді мною робили різні процедури, але нічого не мінялося. Я стояв на колінах, плакав до Бога, казав: «Боже, я знаю, що в Тобі є сила. Боже, я знаю, що Ти можеш це зробити…» Три дні волав до Бога, а на третій прокинувся від того, що почув кроки в коридорі лікарні. Я дуже зрадів і одразу покликав медперсонал, який обстежив мене й сказав, що слух відновився на 80%. Слава нашому Богові!

Після цього мене поліція повезла на місце вибуху, щоб відновити хронологію тієї події. Я показав, де стояв я і той чоловік. Поліцейські мені кажуть: «Це неможливо, навіть якби ти стояв у кінці цього коридору, все одно ти б не вижив, якийсь би осколок тебе зачепив…» А я відповідаю: «Це можливо. Подивіться на мій одяг, на ньому краплі крові того чоловіка, якого розірвало». Я свідчив поліціантам, що мене зберіг Господь. Слава нашому Богові!

Моя кар’єра

Я подякував за все Богові й одразу взявся за навчання. Навіть не хотів думати: «Можливо, Господь хотів мені щось сказати цією подією?» Я закінчував третій рік навчання, чи не кожного тижня відвідував закордонні конференції, планував влаштувати матеріальне життя, а служіння Богу відкладав на потім.

На четвертому курсі ми мали уроки, на яких досліджували вуха один одного. Коли студенти оглянули моє вухо, то сказали, що в мене у вусі якась припухлість. Я подумав, що через два дні вона пройде, але пухлина з кожним днем збільшувалася. Ретельне дослідження показало, що в мене ракова пухлина другої стадії. Мені надали академвідпустку з тих міркувань, що, можливо, я знайду якихось професорів у Києві — і вони мені допоможуть. Але всі ми прекрасно розуміли, що це за діагноз.

З таким діагнозом ніхто не живе

Я приїхав додому. Не шукав професорів, а одразу впав на коліна перед Богом, молився, плачучи: «Боже, прости мені!» Я згадав, як Господь мене зберіг від тієї гранати, як подарував мені слух, а я не звернув на це уваги. Я каявся, що обіцяв Богові служити, проповідувати Євангелію — і відклав свої обіцянки на завтра, коли в мене з’явиться час для цього. А тепер у мене часу вже не тільки немає, а й ніколи не буде — бо ж мені залишилося жити всього три місяці, згідно з діагнозом. Я просто ридма плакав перед Богом і каявся: «Боже, прости, що я так жив, пробач мені, що казав: «Для Тебе, Боже, в мене немає часу».

Коли я розповів батькам про свою хворобу, то мама відразу зомліла.

Я вдома не міг думати ні про що інше, крім свого становища. Закривався в собі, плакав і казав: «Боже, я не вірю, що Ти тоді зберіг мені життя, щоб зараз, коли мені дев’ятнадцять років, його забрати... Боже, зціли мене!»

Минуло три дні. Я прийшов на вечірнє молитовне зібрання в п’ятницю. Старші служителі сказали: «Сьогодні в нас буде молитва за оздоровлення з помазанням оливою, хто має таку потребу, може вийти вперед…» Я вже не чув про що саме проповідували проповідники, лише чекав молитви за зцілення. Я в своєму серці казав Господу: «Боже, я вірю в те, що Ти можеш мене зцілити. Якщо є на це Твоя воля, то зціли мене. Я обіцяю, що все зроблю, що Ти мені скажеш…» Тож вийшов наперед із твердою обіцянкою служити Богові. За мене помолилися. Я думав, що моє зцілення станеться одразу. Але нічого не відбулося. Я повернувся на своє місце, помацав вухо, пухлину: усе є, як і було. Мені стало сумно. Прийшов додому, закрився в кімнаті й вирішив, що буду годину молитися, а годину читати Біблію. І так упродовж усієї ночі перебував у молитві, просив у Бога зцілення. Близько шостої години ранку заснув на одну годинку, коли ж прокинувся, то одразу помацав пухлину, а вона відпала, як висохла вавка. Покликав своїх батьків, вони оглядають вухо – а там ніякої пухлини. Слава нашому Богові!

Нова сторінка життя

Ось так утретє Господь мені показав, що моє життя в Його руці. Для Бога немає нічого неможливого. І там, де люди кажуть, що все, вже кінець, вже крапка, — Господь ставить кому. Бог продовжив моє життя, щоб я ставив правильні акценти в ньому: розумів, що основне, а що — другорядне. І як важливо вже сьогодні йти й виконувати волю Божу. Важливо вже сьогодні цілком довірити своє життя Богові, які б важкі обставини не складалися. Бог сильний дати все потрібне для життя й побожності. Черпаймо силу тільки в Богові, тільки в Ісусі Христі, звертаймося до Нього — Він допоможе й зміцнить наші серця. Бог змінює обставини життя на краще, тільки довірмо його Йому. У молитві просімо в Господа милості, бо завтра не в нашій волі.

"Благовісник", 1,2018