Благовісник

Неправедний суддя й бідна вдова
Притча про щастя

Про соціальну несправедливість

Уявіть собі середньостатистичного безсовісного чиновника-бюрократа-хабарника. Хоча навіщо уявляти? Просто зайдіть у першу-ліпшу адміністративну будівлю й сфотографуйте його. А тепер уявіть вдову воїна АТО, яка, намагаючись добитися соціальних пільг, обходить кабінети вищезгаданих чиновників, і, нарешті, натрапляє на суддю, від якого залежить рішення її справи. Але він, як на біду, ще запекліший корупціонер, ніж усі його колеги разом узяті — давно втратив усякий сором перед Богом і людьми. Отже, без грошей тут нічого не доб’єшся. А звідки гроші у вдови? Правильно — нізвідки. Якби мала гроші, не вибивала б собі отих нещасних пільг. Що ж може зробити проста людина в такій ситуації? Або махнути рукою, або ж робити хоч щось — цілими днями сидіти під кабінетом, час від часу брати його штурмом, а ще краще — додати до цього голодування і, як наслідок, резонанс у засобах масової інформації…

От ми й відтворили притчу Ісуса Христа на сучасний лад. На жаль, сьогодні вона виглядає не менш актуальною. В Євангелії від Луки написано так: «І Він розповів їм і притчу про те, що треба молитися завжди, і не занепадати духом, говорячи: У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився. У тому ж місті вдова перебувала, що до нього ходила й казала: Оборони мене від мого супротивника! Але він довгий час не хотів. А згодом сказав сам до себе: Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені. І промовив Господь: Чи чуєте, що говорить суддя цей неправедний? А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону! Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?..» (Лк.18:1-8).

У контексті розмови про кінець світу й усі супутні страхіття прозвучала ця повчальна оповідь Ісуса Христа. Вона була адресована людям, які проходять випробування. Навіть при поверховому прочитанні відразу впадає в око суть притчі — зціпити зуби, надокучати, не здаватися, аж поки не досягнеш мети! Власне, ця ідея, тільки дещо іншими словами, закладена ще в імпровізованій анотації Луки: «треба молитися завжди, і не занепадати духом». Пропоную поки що тримати в пам’яті ці слова, щоб детальніше розглянути їх у другій половині статті. А почати хочу з причин і наслідків. Чому Ісус Христос навів саме цей приклад? Що хотів ним сказати? І як це стосується нашого практичного життя? Забігаючи наперед, скажу, що ця історія є, по суті, притчею про щастя, про те, як насолоджуватися життям в усіх його проявах.

З пункту А — в пункт В

Насамперед хочу висловити обурення: не раз чув на власні вуха, як у неправедному судді вбачають алюзію на Бога. Яким тоді Бог постає в уяві слухачів? Тираном, Який хоче — дає, хоче — не дає, у Якого потрібно випрошувати, перед Яким необхідно принижуватися, щоб заслужити поблажливий жест? Але ж ні! Прочитаймо уважно — Ісус протиставляє Бога й суддю: якщо навіть суддя — негідник, байдужий до людських проблем, змилосердився, то хіба Бог, Який до смерті полюбив людей, не почує їхніх молитов?! Та й уся Євангелія свідчить: Бог допомагає не тому, що люди це якось «заслужили», «вимолили», а тому, що любить їх! Крапка. Знак оклику!

«Бо кожен, хто просить одержує, хто шукає, знаходить, а тому, хто стукає, відчинять. І котрий з вас, батьків, як син хліба проситиме, подасть йому каменя? Або, як проситиме риби, замість риби подасть йому гадину? Або, як яйця він проситиме, дасть йому скорпіона? Отож, коли ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього?» (Лк.11:10-13).

А тепер запитання: хіба для всемогутнього Бога становить проблему відповісти на всі без винятку молитви абсолютно всіх людей прямо зараз? Як пальцями клацнути! Чому ж Він цього не зробить? Чому «бариться щодо них»? Він що, справді знущається, змушуючи роками молитися, плакати, страждати? Коли я когось люблю, чи не відповім відразу на його прохання? І так, і ні. Уявіть, що до вас підійшла трирічна дитина й попросила ніж. Дасте? А телефон за 500$? А сірники?

Знаєте в чому проблема, на мою думку? У випробуваннях ми маємо певну ціль. А Бог має Свою ціль. Справа в тому, що вони найчастіше не збігаються! Яка мета людини, що переживає проблему, страждає від втрати, мучиться від хвороби? Звісно — отримати відповідь! Мета ж Господа зовсім інша — змінити характер, виховати віру. Ісус говорить про «оборону обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч» ніби між іншим, як про щось, що не становить проблеми. Натомість — загострює увагу на основному для Нього: «чи Він на землі знайде віру?» Усе досить просто: наша мета — оборона, Божа мета — віра.

Кожен період нашого життя можна порівняти з біговою доріжкою, у кінці якої — жаданий фініш. Для когось — це успіх у певній справі, для когось — зцілення від хвороби, для когось — заступництво за ближніх. До цієї мети веде довгий шлях боротьби, злетів і падінь. Шлях, який нам так хочеться оминути, знайти шпаринку, таємний прохід... Ідеально, якби Бог просто підняв і переставив нас із точки А в точку В, зі старту — відразу на фініш, який і є для нас найважливішим. Але Бог дивиться зовсім з іншої точки зору. Для Нього найважливішим є сам шлях, на якому ми гартуємося, змінюємося, ростемо. І без нього решта — не має змісту.

Мені здається, що причина людського невдоволення, відсутності щастя якраз криється в конфлікті між цими двома підходами. Секрет ось у чому: коли Бог досягає Своєї мети, разом із нею здійснюється й наша. Коли здаємо екзамен на «віру», автоматично приходить «оборона»! А що, коли з цього почати? Що, як відразу закласти в основу молитви Божу мету, а не власну? Що, як прийняти шлях боротьби й навчитися отримувати від нього задоволення? Можливо, тоді він суттєво скоротиться, а щасливим буде кожен день життя, а не тільки момент подолання фінішної позначки?

Яскравим втіленням цього принципу може стати для нас життя Йова. Очевидно, Бог послав йому випробування не просто так. Це шлях, на якому Йов мав набагато глибше пізнати Бога. І коли Творець досягнув мети, коли чоловік промовив: «Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Те­бе» (Йов.42:5), — саме тоді «автоматично» все стало на свої місця й прийшло бажане вибавлення.

Тепер, коли ми зазирнули у власні й Божі мотиви, повернімося до тих двох важливих порад, які Ісус Христос залишив для всіх, хто в дорозі.

Егоїстична молитва

Перша порада — «завжди молитися». Вибачте, що поставлю банальне запитання: що для вас молитва? Або по-іншому: що займає більшу частину вашої молитви? Був момент, коли я усвідомив, що 90% моєї молитви — це «допоможи», «благослови», «зціли» і т. ін. Чи схоже це на стосунки? Якщо так, то які? Це стосунки з другом, який дзвонить тільки тоді, коли потрібно позичити гроші й не приходить, щоб просто поспілкуватися, вислухати. Чи хотіли б ви мати такого друга?

Те саме можна сказати про піст. Божого Сина запитали: «Чому учні Іванові та фарисейські постять, а учні Твої не постять? Ісус же промовив до них: Хіба постити можуть гості весільні, поки з ними ще є молодий? Доки мають вони молодого з собою, то постити не можуть. Але прийдуть ті дні, коли заберуть молодого від них, то й постити будуть вони за тих днів» (Мк.2:19-20). Найчастіше, коли люди постять — вони тримають у центрі уваги предмет свого прохання. З Ісусових слів виходить, що піст — це потребувати самого Молодого, а не дарів від Молодого. Коли Він поруч — не потрібно переживати про улов риби, про хвору тещу, про їжу в пустелі… Коли Він поруч — усе інше автоматично поповнюється, «бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!» (Мт.6:8). Але все це — не основне! Основне — Він поруч.

Фразу «чи знайде віру на землі?» можна переформулювати так: «чи будуть на землі стосунки з Богом?» Адже часто люди згадують про Творця лише тоді, коли стикнуться із справді великою проблемою, — коли вже не можуть допомогти лікарі, впливові родичі, багаті друзі. Хоча б так звернуть на Нього увагу....

Але як прекрасно, коли приходить «день злий», а ти дружиш із Богом. І приходиш до Нього не зі словами: «Катастрофа! Рятуй!», а, як завжди, просто поспілкуватися. Тоді Він Сам запитує: «Як у тебе справи?» — і вирішує проблему навіть до твого прохання. Якось я пережив такий момент. Одного ранку прокинувся дуже здивованим. Напередодні ввечері ледве дійшов додому через гострий біль у нозі — розтягнув сухожилля. Урешті на ногу не тільки не міг стати — вона боліла навіть тоді, коли до неї не торкався. Уночі кілька разів прокидався від болю. Утратив усяку надію потрапити на роботу. А вранці не повірив — нога зовсім не боліла! Якби не легке тепло в суглобі, то подумав би, що це все мені просто наснилося. Я ж навіть не просив Господа за зцілення... Мабуть, це і є дружба, коли говорити не потрібно... «Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом» (Пр.17:17).

«Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мт.6:33), — каже Господь. Тому що «все це» — не проблема для Нього. Проблема — коли люди забувають про Царство Боже й живуть лише земними цінностями. Іноді ми стаємо схожими на дітей, які захоплюються різними іграшками: «Хочу ще це, хочу ще те…» Тоді Бог не є центром нашої свідомості, і ми зосереджені не на Ньому, а на тому, що хочемо від Нього отримати. Для нас реальність — земля. Бог хоче, щоб для нас стали не меншою реальністю — небеса. Це і є віра!

Рецепт щастя

Друга порада Ісуса Христа — «не занепадати духом». Іншими словами — не сумувати. А значить — радіти життю, бути щасливим. Ще одне банальне питання: що для вас — щастя? Чи можете прямо зараз назвати три речі, які заважають вам бути щасливими? «От якби ще оце, оце й оце…» Поширена ілюзія: щастя настане саме в той момент, коли вирішу всі проблеми й отримаю всі «іграшки», які так хотілося б мати. Тобто — коли отримаю «оборону». Коли нарешті доберуся до «фінішу». Так і біжить людина все життя за примарними міражами, які все віддаляються і віддаляються від неї…

Але щастя може прийти значно раніше — коли осягнемо «віру». Коли навчимося отримувати задоволення від самої дороги до мети. Це і є — справжнє щасливе життя:

«Не в спокої щастя я шукав
І не в марноті життєвих справ,
Насолоду маю в боротьбі:
Вічне джерело моє в Тобі!»

Згадую досить тривалий період у житті, коли мені страшенного дискомфорту завдавала одна хвороба. Вона не була надто серйозною, але постійно давала про себе знати. А найгірше — ні лікарі, ні ліки не допомагали. Тоді я працював в Одеській області. Одного вечора мені вчергове потрібно було пройти пішки значну відстань від місця проживання до дому молитви. І ось я іду дорогою й жалію себе... Ця хвороба в моїх очах роздулася до розмірів Всесвіту. Здалося, що важко знайти людину, яка страждає сильніше за мене. Я — найбільш нещасна людина на землі! На додачу чомусь стали згадуватися безліч інших дрібних проблем — усе сплуталось в один суцільний клубок нещасть… Я став молитися й просити Бога допомогти. Але замість чудесного зцілення тіла Він став зціляти розум. Несподівано для мене самого думки змінили напрямок — згадалося безліч позитивних моментів, радощів, переваг. Я усвідомив, скільки відповідей на молитву вже отримав від Бога. А основне — я з Богом, що ще потрібно?! Навіть, якщо все забрати: здоров’я, майно — то в мене все одно буде Він! Раптом відчув, що я — найщасливіша людина на землі! Який контраст — і це все за якихось 20 хвилин… Що трапилося? У той вечір Бог навчив мене перемикати увагу з «оборони» на «віру»! Після того я ще досить довго хворів, та майже перестав це помічати. А потім болячка зникла якось сама собою…

Ви не замислювалися над тим, що легше — помолитися й відразу отримати, чи довіряти Богу, незважаючи навіть на відсутність відповіді? Ось три реальні життєві випадки, про які розповіли люди, знайомі мені особисто. Один пастор розповів, що в юності приймав хрещення з новонаверненою дівчиною, яка мала хворобу спини. Вона дуже молилася за зцілення і, коли заходила в воду, сказала: «Господи, я вірю, що вийду на берег здоровою!» Але здоров’я не повернулося. І вона відійшла від Бога… Наступний приклад стосується хлопця, якого в дитинстві спіткала рідкісна хвороба суглоба, внаслідок якої мусив пересуватися на милицях. Лікарі прогнозували, що він ніколи не зможе ходити й працювати. Хлопець три роки щиро молився, і одного дня здивовані медики констатували: знімок хворої ноги неможливо відрізнити від знімка здорової. Тепер він — активний служитель. І третій: дідусь мого друга захворів на рак. Хоча й сам, і церква гаряче молилися — він помер. Та, незважаючи на відсутність відповіді, до останнього дня посвячено служив Богу. Господь має Свою мету. Іноді Він відповідає, іноді відповідає не відразу, іноді не відповідає взагалі. Але кінцевий результат життєвого «забігу», як і емоційний стан по дорозі до «фінішу», залежить від нашого реагування, яке у свою чергу залежить від того, у якій системі цінностей живемо — зосереджені на отриманні відповідей чи на побудові стосунків.

На завершення хочу згадати гору Фавор — місце, де учням настільки сподобалося, де вони були настільки щасливими, що не хотіли звідти нікуди йти. Це не було місце, де виконувалися бажання, лежали гори золота чи вирішувалися всі проблеми. Це було місце Божої присутності. Виходить, Господь — це все, що потрібно людині для щастя. Адже «Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя» (1Iв.5:12).

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 2,2019