Благовісник

На раменах і біля серця

Коли внаслідок власних духовних пошуків я навернувся до Бога (у літургійному значенні — публічно визнав себе грішником, ставши на коліна біля кафедри під час богослужіння) — і про це дізналися в університеті, де я навчався, підійшла викладачка-християнка, яка раніше належала до місцевої церкви, і сказала мені: «Тільки нікому не відкривайте свого серця!» Сенс її слів я зрозумів тільки через багато років.

* * *

У свій час для мене став сильним відкриттям уривок із 28 розділу Книги Вихід: «І візьмеш два оніксові камені, та й вирізьбиш на них імена Ізраїлевих синів, шість із їхніх імен на камені однім, а ймення шести позосталих на камені другім, за їхнім народженням… І положиш обидва камені на нараменниках ефоду, камені пам’яти для Ізраїлевих синів. І буде носити Аарон їхні ймення перед Божим лицем на обох плечах своїх на пам’ять… І зробиш нагрудника судного… Квадратовий нехай буде він… І понасаджуєш на ньому каменеве насадження, чотири ряди каменя. Ряд: рубін, топаз і смарагд ряд перший. А ряд другий: карбункул, сапфір і яспіс. А ряд третій: опаль, агат і аметист. А четвертий ряд: хризоліт, і онікс, і берил, вони будуть вставлені в золото в своїх гніздах. А камені нехай будуть на ймення дванадцяти Ізраїлевих синів… І буде носити Аарон імена Ізраїлевих синів в суднім нагруднику на серці своїм, як буде входити до святині, на повсякчасну пам’ять перед Господнім лицем».

Священику дано обов’язок і привілей — носити імена людей на плечах і на серці. Це настільки глибокий і сокровенний образ, що бракує слів, щоб про нього говорити. Як це — носити на раменах, носити біля серця?

Якщо ми запитаємо про це в Авраама, то він розповість, як любив свого племінника, навіть коли той був невдячним, як хотів йому добра, як поступався власними інтересами, як воював за нього й визволяв із полону, як вимолював Лота в Бога, коли він оселився в Содомі…

Якщо запитаємо в Йосипа, він розповість, як любив своїх братів, як вони не зрозуміли його любові й відповіли зрадою, як після всіх поневірянь, пережитого приниження, несправедливості, спокус, він зумів зберегти віру в Бога й у людей. І як, отримавши необмежену владу й нагоду помститися, не зробив цього, а знайшов у серці місце для прощення.

Якщо запитаємо в Мойсея, він розповість про упертий народ, якого любив настільки, що заради нього ладен був викреслити себе з Божої книги! Як при всьому своєму терпінні Мойсей гнівався, зривався — а це ознака непідробних почуттів, адже найбільше ранять ті, кого насправді любимо. Напевно, розкаже й про гору Нево, з якої дивився на Обіцяний край, у який так довго вів Ізраїль, але сам так і не ввійшов…
Якщо запитаємо про це в пастуха Давида, він розповість про кожну овечку, яку він вирвав із пащі ведмедя, про кожного лева, який утік ні з чим від його отари, — тому що любов не відає страху! А цар Давид згадає, як навіть у моменти помилок і прогріхів просив покарання тільки собі й заступався перед Богом за народ.
Якщо ми запитаємо в пророка Іллі, він розкаже про три з половиною роки самотності біля потоку Керіт, куди ворон приносив йому їжу, про те, як це важко — молитися, щоб не було дощу на рідній землі, відчувати себе відкинутим тими, кого так любиш… Як це гірко — сьогодні почути: «Господь, Він Бог», а вже завтра знову бути поза законом.

Якщо запитаємо в Девори й Балака, вони розкажуть про племена, які стали за Ізраїль — Єфрема, Веніаміна, Завулона, Манасію, Іссахара, Нефталима, і про тих, хто з різних причин «умив руки»: Рувим «усівсь між кошарами, щоб слухати мекання стад», Ґілеад не турбується, «пробуваючи на тім боці Йордану», Дан має запасний варіант — «на кораблях буде мешкати він», і Асир теж «осівся на березі моря»…

Якщо запитаємо в чотирьох хлопців, які мали хворого друга й не залишили його самого, а вірили заради нього, не здавалися заради нього, були його руками й ногами — навіть розібрали дах чужого будинку, то, напевно, вони скажуть, що так і повинні робити справжні друзі.

Якщо ми запитаємо про це в Ісу­са Христа, Він розкаже нам притчу про милосердного самарянина — чужу людину з «нерукопожатного» народу, яка приклала серце до незнайомого бідолахи й взяла на власні плечі турботу про нього. А потім Він покаже рани від цвяхів на Своїх долонях.

Якщо запитаємо в апостола Павла, він, напевно, скаже свою неймовірну фразу, яка не вкладається в розум: «Я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом», або ж згадає про власне ув’язнення й підтримку филипської церкви, до якої писав: «Я маю вас у серці, а ви всі в кайданах моїх, і в обороні, і в утвердженні Євангелії…»

* * *

Світ був, є і буде жорстоким. Ми думали, що цитата «через розріст беззаконства любов багатьох охолоне» стосується ефемерних «останніх днів», та вони, ці «останні дні», можуть настати в будь-який час і в будь-якому суспільстві, де люди погодяться з позицією «моя хата скраю», виправдають принцип «я вмиваю руки» й узаконять егоїзм як реакцію на всезагальну несправедливість.

Церква не виняток. За своїм визначенням, вона має сприяти лікуванню людей від байдужості, гордості, заздрості, образи… Але сьогодні я бачу досить багато християн, які не можуть перебувати в одному приміщенні один із одним, живуть під впливом пліток та неперевіреної інформації, дозволяють собі неприязнь і упереджене ставлення, нетерпимі до інших поглядів… Люди не йдуть до сповіді, бо не певні, що їхня таємниця не буде використана проти них, не жертвують в церкву, бо не довіряють тим, хто розподіляє кошти, не ходять на богослужіння, бо втомилися від правильних проповідей, які — лише на словах, а не на ділі…

Нещодавно довелося допомагати одній людині, і я був вражений, як важко знайти небайдужих, щоб просто відвідали когось у лікарні, щоб здали кров, щоб взяли відповідальність за збір коштів... Я був вражений тим, що якби не випадкова зустріч хворої з одним знайомим, який щиро перейнявся її проблемою, можливо, ще довго ніхто б і не дізнався про цю ситуацію... Хвороба виявилася дуже складною, й історія, на жаль, закінчилася сумно. Не знаю, чи могло б все скластися інакше, якби лікарі й друзі виявили більше уваги, але точно знаю, що можна було зробити набагато більше. Потім у мене запитували про неї, хотіли відвідати, але пізно — людина померла… Я дякую Богу за тих людей, які відгукнулися вчасно — вони були тими, хто носив ім’я хворої на раменах і біля серця.

У такі моменти мені згадуються слова тієї викладачки, яка стикнулася з розголошенням таємниці сповіді: «Тільки нікому не відкривайте свого серця». У цих словах дуже багато болю й розчарування, але, на жаль, вони правдиві. І сьогодні, коли запитують, я раджу відкриватися тільки перевіреним друзям.

У Новому Заповіті всі християни названі «царями і священиками», отже, усіх стосується цей величний образ — носити імена ближніх на раменах і біля серця. Де ж вони — ті аарони, слова яких підтверджується ділом, які не грають в політичні ігри, а працюють для збудування, не осуджують, а прагнуть зрозуміти й допомогти? Книга Вихід пророчо відкриває неймовірну атмосферу новозавітної церкви, коли «всі віруючі були вкупі і мали все спільним», коли «мали серце одне й одну душу». Це те, про що молився Ісус Христос, — «щоб єдине були, як єдине і Ми». Це те, про що благав апостол Павло: «Отож, благаю […] щоб ви поводилися гідно покликання, […] у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру». Це те, що оспівано в псалмах: «Оце яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно! Воно як та добра олива на голову, що спливає на бороду, Ааронову бороду, що спливає на кінці одежі його! Воно як хермонська роса, що спадає на гори Сіону, бо там наказав Господь благословення, повіквічне життя!»

Так, ми всі недосконалі й, напевно, ще далекі від цього прекрасного образу, але мінімум, що має бути, — це визнання помилок і пробачення. Без цього неможливо бути Церквою. Без цього ніяк не можна носити імена один одного на раменах і біля серця!

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 4,2018