Роздуми над Словом Божим

Мир над усе

Мир — це щось надто дорогоцінне в очах Господніх, що Він, коли посилав учнів благовістити Царство Боже, наказав їм: «А входячи в дім, вітайте його, промовляючи: Мир дому цьому!» (Мт.10:12). Господь ніби дав зрозуміти учням, що вістка Царства — це насамперед вістка миру, миру настільки безмежного, що заповнює як душу самої людини, так і простір навколо неї. Мир притаманний єству Божому такою мірою, що Він одного разу сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Мт.5:9). Тобто Бог миротворець, і ті, хто творить мир, — це частина Його, як син — це частина батька, частина батькового тіла й душі. Ісус перед Своїм розп'яттям, підкреслюючи глибоку Свою єдність із учнями, сказав їм: «…пізнаєте ви, що в Своїм Я Отці, а ви в Мені, і Я в вас» (Iв.14:20). І згодом додав: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Iв.14:27). Отже, Ісус, віддавши Себе нам, віддав нам і Свій мир — мир з Богом-Отцем, мир із самим собою та людьми, блаженний внутрішній спокій, гарантом якого є сам Бог, непохитну надію, оперту на Самого Бога, тверду віру, яка покоїться в Богові, невимовну любов, яка вливається в наше серце із серця Самого Бога. Саме так, Божий мир — це примирення з Небом і землею, це глибокий внутрішній спокій, надія, віра, любов. Уявіть собі мир без надії, чи віри, чи любові. Не уявите, а якщо й уявите — то те буде не мир, а якоюсь фальшивою його подобою.

Бог настільки цінує миром, що Він не приймає жодного дару, якщо він принесений не в дусі миру. Саме тому Він і сказав Своїм учням: «…коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм, і тоді повертайся, і принось свого дара» (Мт.5:23,24). Більше того, поклоніння Господу без миру викликає не Боже благовоління, а Його гнів. Це як чужий вогонь, як порочна жертва, як фальшива коштовність, зрештою, як зневага Божої святості. Тож, якщо ти примирився з Богом вірою і Сина Його Ісуса Христа і хочеш догодити Йому, переглянь свої стосунки з іншими людьми, чи не образив когось, чи ти в мирі з ними. Якщо ні, то «зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в'язниці не вкинули. Поправді кажу тобі: Не вийдеш ізвідти, поки не віддаси ти й останнього шеляга!» (Мт.5:25,26). Що то за в'язниця? Чи не в'язниця нашого духа, тюремна камера образи, камінь непрощення на серці, коли не можна ні молитися, ні співати, ні радіти, ні навіть щиро плакати, бо мучиться дух і болить душа. А треба тільки примиритися — і двері в'язниці відчиняться, і тягар спаде. Не жди, коли вимучаться твої дух, душа і тіло до краю, «до останнього шеляга». Поспішай до миру — і твій дар буде прийнятий, і душа співатиме, а дух радітиме.

Отож, примирившись «з Богом через смерть Сина Його» Ісуса Христа, «що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру» (Рим.5:10, 3:25), нам треба миритися з людьми, що навколо нас. Про це казав і апостол Павло: «Коли можливо, якщо це залежить від вас, живіть у мирі зо всіма людьми!» (Рим.12:18). Але ця істина, що коли ми примирені з Богом, то маємо примиритися і з людьми, не відразу нами розуміється. Мені багато разів доводилося бути свідком і навіть учасником словесних сутичок між братами. Стільки вогню, стільки благородного гніву, стільки незламної твердості й непримиренності виявлялося, що якби вся ця енергія була потрачена на проповідь спасіння вірою в Христа, то, мабуть, усі вже покаялися. Після тих сутичок брати оминали один одного, або реагували один на одного дуже гостро, намагаючись довести свою правоту. Ніхто не хотів поступатися своєю правдою, а через це руйнувалися не тільки стосунки між ними, але й втрачався спокій в серці кожного й у церкві. Я особисто дуже боляче переживав непорозуміння з близькими, зі своїми братами й сестрами по вірі та й зі всіма людьми. Але, незважаючи на це, дуже емоційно доказував свою точку зору, не розуміючи, чого на мене ображаються. У тих усіх суперечках, навіть узявши гору, моє серце переповнювала гіркота. Відчував, що втратив щось більше, ніж придбав. Поки не відкрилося: моя перемога — це перемога мого егоїзму, мого старого чоловіка, а не нового духовного. Нею я придбав привід для гордості, а втратив мир з братом чи сестрою, втратив братські стосунки, втратив радість спілкування з ними, зрештою відступив на крок далі від Бога. Я зрозумів, що людьми, з якими ми зустрічаємося, треба цінувати, як Бог цінує усіма нами. Йому дорога душа як моя, так і кожного, з ким я зустрічаюся. І Бог дуже хоче, щоб ми дорожили тими людьми, яких Він послав нам на нашому земному шляху. Заповідь любові братів своїх передбачає стосунки з ними. Не можна любити братів і не спілкуватися з ними. «Хто любить брата свого, той пробуває у світлі… Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним…» (1Iв.2:10, 1:7). Це як аксіома. Любити — це мати стосунки, мати взаємність, це спілкуватися. Ненавидіти — це не мати стосунків, не мати спілкування, це відчуженість у всіх проявах. Той, хто не дорожить стосунками з іншими людьми, легко рве їх, - не знає, що таке любов, перебуває в стані ненависті, можливо, цього не усвідомлюючи. На це апостол Іван сказав: « Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі» (1Iв.2:9).

Варто зрозуміти — стосунки дорожчі за нашу правду. Кому потрібна наша правда, крім нас самих. Та й чи це правда? Ми багато помиляємося. Те, що ми вважаємо правдою сьогодні, завтра, коли ми наблизимося до Господа, виявиться неправдою. Те, що я знаю зараз з милості Божої, завтра відкриється братові, з яким я сперечаюся, у стократ глибше. У будь-якому разі, це не є приводом поривати з ним взаємостосунки. Це добре знав апостол Павло, тому й написав, роз'яснюючи коринтянам дію Божих дарів у церкві: «Коли б же хто не розумів, - нехай не розуміє!» (1Кор.14:38). Тобто, залишіть його в спокої, він усе одно є вашим братом і Божою дитиною. Прийде час — то Бог йому «відкриє й це». Не забуваймо, що «кожен має від Бога свій дар, - один так, інший так» (1Кор.7:7). Тому нехай буде «серце наше розширене» (2Кор.6:11), як воно було розширеним в апостола Павла та у його співробітників до коринтян — часто грішних і невірних. Усіх вміщало Павлове серце, і їм у нього не було тісно. Тобто він для кожного знаходив слово утіхи й лагідного повчання, слово любові, незважаючи на те, що його ображали, не розуміли, навіть заперечували, — і з ним усім було добре.

Мир з людьми навколо нас незмірно дорожчий за усі наші маленькі істини, наші поняття, навіть наші непорозуміння й образи. Це така велич свободи духа в нас, що той, хто це хоч раз пережив, платитиме велику ціну ради миру, ради стосунків, ради спілкування.

Одного разу, перечитуючи біблійну оповідь про повернення Якова в Ханаан, зрозумів, що це оповідь про примирення. Класичний зразок того, що потрібно робити, щоб знайти мир з тією людиною, яку ти образив. А ми знаємо, що Яків жорстоко скривдив свого брата Ісава: він хитрощами відібрав у нього найдорожче, що той мав — первородство, а з ним й усі батькові й Божі благословення. Здається, про прощення не може бути й мови. Але в Бога є ліки для найглибших та найбільше задавнених ран.

Яків також збагнув, що завдані ним рани потребують лікування. Він знав, що братова ворожість щодо нього — це його смерть. Він не буде мати спокою ні за своє життя, ні за життя своїх близьких, поки не помириться з Ісавом. І що Яків зробив? «І послав Яків послів перед собою до Ісава, брата свого… І наказав їм, говорячи: Скажіть так моєму панові Ісавові: Так сказав раб твій Яків: Я мешкав з Лаваном, і задержався аж дотепер. І маю я вола та осла, і отару, і раба, і невільницю. І я послав розказати панові моєму, щоб знайти милість в очах твоїх» (1М.32:4-6). Тобто Яків став просити прощення. А просячи, принижується перед ним, називаючи Ісава своїм паном, а себе — його рабом. Але це не пом'якшило серця Ісавового — він з військом вирушив на свого брата. Яків не відступає від свого задуму примирення і вживає інших кроків для його здійснення. Він молиться до Бога за благословення, а вранці посилає своєму братові подарунки з тим самим приниженням і благанням про прощення: «Ось і раб твій Яків за нами, бо він сказав: Нехай я вблагаю його оцим дарунком, що йде передо мною, а потім побачу обличчя його, може він підійме обличчя моє» (1М.32:21). Здається, зробивши все можливе для примирення з братом, Яків відчував, що ще чогось бракує в його зусиллях. Його серце було неспокійне, бо він не отримав Божого запевнення у благополучному закінченні своїх дій. І ось остання ніч перед зустріччю з Ісавом стала ніччю посиленої молитви, виснажливої духовної боротьби, у якій було все переосмислено, у якій було і покаяння, і сповідь, і навіть хвороба. Ось як передає цю молитву Біблія: «І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. І промовив: Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря. А той відказав: Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене. І промовив до нього: Як твоє ймення? Той відказав: Яків. І сказав: Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, і подужав…» (1М.32:25-32). А ось результат Яковових зусиль: «І побіг Ісав назустріч йому, і обняв його, і впав на шию йому, і цілував його. І вони заплакали» (1М.33:4).

Велику ціну довелося заплатити Яковові за примирення з братом Ісавом, але мир був вартий того. Варто прикласти максимум зусиль, щоб помиритися з братом, варто навіть мати певні втрати, бо набувається щось значно більше — сам брат з його любов'ю, набуваються стосунки, спільність духовна, щире спілкування, зрештою — прихильність Бога, якому так до серця мир і миротворці. Зауважмо тільки: основне в боротьбі за мир, за братську спільність — смиренна наполеглива молитва.

Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 4,2013