Роздуми над Словом Божим
Пастка благодаті
Історик та мистецтвознавець Роберт Х'юз розповідає про злочинця, засудженого до довічного ув'язнення в тюрмі суворого режиму на острові десь біля берегів Австралії. Одного разу ні з того ні з сього каторжник накинувся на свого товариша і забив його до смерті. Вбивцю відвезли назад на материк. Він постав перед судом і відверто, без найменшого хвилювання зізнався у скоєному. Про те, що сталося, він анітрохи не шкодував, хоча, за його словами, нічого не мав проти того чоловіка.
— У чому ж справа? — запитав спантеличений суддя. — Який був мотив?
Каторжник відповів, що більше не міг зносити ув'язнення на острові і не бачив сенсу свого життя.
— Добре, добре, я все розумію, — сказав суддя. — Якби ви кинулися в океан, це нікого б не здивувало. Але вбивство! Для чого ви вбили людину?
— Ну, я прикинув… — заговорив каторжник. — Я — католик. Здійснивши самогубство, я потраплю прямо в пекло, а от після вбивства мене привезуть в Сідней — і я зможу висповідатися, перш ніж мене повісять. Тоді Бог мені простить.
Логіка, якою керувався цей австралійський каторжник, точно відображає логіку принца Гамлета, який не наважувався покінчити з королем під час молитви через страх, що в ту мить усі погані вчинки йому будуть прощені — і братовбивця вознесеться на небеса.
* * *
Ми звикли говорити про Бога як про люблячого Отця, Який хоче простити нам; про благодать як про владу, що розриває вузи, як про милосердя, що долає навіть найглибші розбіжності. Але в концепції благодаті є щось небезпечне, скандальне. Коли богослова Карла Барта запитали, що б він сказав Гітлеру, Барт відповів: «Ісус Христос помер за твої гріхи». Гріхи Гітлера, зрада Юди… Невже благодать не знає обмежень?!
Ймовірність «зловживання благодаттю» в усій своїй непривабливості виявилася під час розмови з одним моїм знайомим — назву його Даніелем. Якось увечері ми сиділи в ресторані, і Даніель повідав мені, що збирається розлучитися з дружиною, з якою прожив п'ятнадцять років. Він знайшов собі молодшу й красивішу: «З нею я знову добре почуваюся, такого я вже багато років не відчував». З дружиною в Даніеля особливих непорозумінь не виникало. Просто йому захотілося перемін. Будучи християнином, Даніель чудово розумів особисті та моральні наслідки свого рішення. Якщо він покине дружину, то завдасть їй та трьом своїм дітям непоправних збитків. І все ж, як говорив він, тяжіння до молодої жінки було надто сильним.
Я слухав його розповідь з печаллю і скорботою і майже не коментував, намагаючись звикнути до цієї новини. За десертом Даніель «підірвав бомбу». Він сказав:
— Взагалі-то в мене є до тебе справа, Філіпе. Я тому й попросив у тебе зустрітися, що хотів поставити питання. Воно мене дуже хвилює. Ти ж займаєшся богослов'ям. Як ти думаєш, Бог може простити зло, яке я задумав?
Його запитання звивалося між нами, як жива змія. Мені довелося випити підряд три чашки кави, перш ніж я наважився хоч щось відповісти. У ту мить мені відкрився «зворотній бік» благодаті. Як відговорити Даніеля від жахливої помилки, якщо він впевнений, що прощення йому гарантоване? Чи, якщо згадати моторошну повість Роберта Х'юза, хто завадить злочинцеві скоїти вбивство, яке наперед прощено?
Благодать все ж супроводжує одне уточнення, і настав час згадати про нього. От що каже Клайв Льюїс: «Августин пише: «Бог дає кожному, в кого руки порожні». Якщо в людини руки зайняті, вона не може прийняти дар». Тобто благодать треба прийняти. Льюїс пояснює, що «зловживання благодаттю» виникає через змішування прощення з потаканням. «Потакати злу — значить не помічати його чи ставитися до нього як до блага. Прощення не тільки пропонується людині, але й повинно бути прийняте. Той, хто не визнає себе винним, не може прийняти прощення, не може його отримати».
Я сказав Даніелю приблизно таке: «Чи може Бог простити тобі? Без сумніву. Ти й сам знаєш Писання. Вбивці й перелюбники служили Божим знаряддям. Згадай хоча б минуле Петра чи Павла! Прощення є проблемою для нас, а не для Бога. Коли ми грішимо, то віддаляємося від Бога. Цей акт заколоту змінює нас у гірший бік, і немає гарантій, що ми знову зможемо навернутися до Бога. Зараз ти говориш про прощення. Але чи будеш ти потім просити пробачення, тим більше, що знадобиться ще й покаяння?»
Через декілька місяців Даніель прийняв остаточне рішення і покинув дружину. Покаяння поки що не накльовується. Даніель надає перевагу тому, щоб виправдовувати свій вчинок, мовляв, сімейне життя зайшло в глухий кут. Більшість попередніх друзів він вважає «вузьколобими і надміру вимогливими» і шукає собі нових, які готові разом з ним святкувати набуту ним свободу. Однак Даніель не видається мені таким уже вільним, оскільки ціна його свободи — розрив зі всіма, хто істинно любив його. До того ж Даніель визнає, що тепер Богові немає місця в його житті. «Може, потім», — приказує він.
Бог пішов на великий ризик, наперед проголосивши прощення. Благодать має на увазі те, що й ми розділяємо Його ризик.
* * *
Автор Послання Юди попереджує, що ми вміємо обертати «благодать нашого Бога… у розпусту». Навіть заклик до покаяння не знешкоджує цієї небезпеки. І знайомий, якого я назвав Даніелем, і австралійський каторжник теоретично визнають необхідність покаяння. Але обидва надали перевагу тому, щоб отримати бажане в цю мить, а покаятися потім. Спочатку в свідомість закрадається лукава ідейка: «Ось, чого я хочу. Ну, так, це недобре, я знаю. Ну і що? Потім попрошу прощення у Бога». Ця думка визріває, стає нав'язливою ідеєю… Так благодать перетворюється у вседозволеність.
Як же поєднуються гріх і благодать в одній людині? Чи ж не повинні ми, за словами Петра, «зростати у благодаті»? Хіба не має збільшуватися схожість людини з Богом? «Христос приймає нас такими, якими ми є, — пише Вальтер Тробіш, — але коли Він прийняв нас, ми вже не маємо права залишатися такими, якими ми є».
Ці проблеми Павло розглядає у Посланні до римлян. Немає в Біблії іншого тексту, який би так повно занурював нас в глибинну таємницю благодаті. І щоб ми могли повною мірою осягнути її парадокс — «нелогічність благодаті» — треба уважно перечитати Послання до римлян, 6-7. Перші розділи послання оплакують жалюгідне становище людства і закінчуються песимістичним висновком: «Всі згрішили і позбавлені слави Божої». Однак два наступних розділи, немовби фанфари симфонії, які вводять нову тему, впроваджують тему благодаті, яка знищує всяке покарання: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать». Так, це велика доктрина, але своїм сміливим твердженням Павло повертає нас до тієї ж проблеми, з якою я намагаюся розібратися. Чи варто добре поводитися, якщо тебе й так простять? Для чого старатися стати таким, яким хоче бачити тебе Бог, якщо Він приймає тебе таким, який ти є?
Павло знав, які шлюзи він відкриває і наскільки потужний потік загрожує розмити береги. «Що ж скажемо? Позостанемося в гріху, щоб благодать примножилась?» — запитує він. І далі: «Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю?» І на обидва запитання Павло відповідає рішуче й коротко: «Зовсім ні!» Є й більш різкі варіанти перекладу. Так, в Біблії короля Якова ми читаємо: «Боже збав!»
У цих двох насичених, пристрасних розділах главах апостол б'ється над парадоксом благодаті: «Навіть старатися бути хорошим?» Якщо наперед знаєш, що прощений, чому б не приєднатися до язичницької вакханалії? Їж, пий, і веселись, а назавтра попросиш у Бога прощення. Павло не може оминути увагою таку небезпечну пастку.
Він одразу ж (див. Рим. 6:1-14) викриває саму суть проблеми: якщо в міру зростання гріха зростає і благодать, чому б не грішити ще більше?
Павло не хотів миритися з подібним. Щоб назавжди покінчити з ним, він вдається до визнаної аналогії, протиставляючи благодать і гріх життю та смерті. «Ми, що вмерли для гріха, як ще будемо жити в нім?» — запитує він здивовано. Жоден християнин, воскреслий для нового життя, не захоче повернутися в могилу. Гріх смердить смертю. На підставі чого людина добровільно надасть йому перевагу?!
Однак таке наочне протиставлення життя та смерті не повністю вирішує парадокс, бо наші злі вчинки, на жаль, не завжди пахнуть смертю. Або ж ми, грішні люди, не завжди розрізняємо цей запах. Як спокусливо буває зловжити благодаттю! Більше того, хоча теоретично християни «померли для гріха», гріх раз по раз оживає в них. Один мій друг виступав у коледжі з проповіддю про смерть для гріха. Після проповіді до нього підійшла замислена студентка і запитала: «От ви кажете, що ми померли для гріха. Чому ж він займає так багато місця у моєму житті?» Павло, будучи реалістом, чудово усвідомлював цей факт, тому він і наставляє нас у тому ж абзаці: «вважайте себе за мертвих для гріха», а також: «нехай не панує гріх у смертельному вашому тілі».
* * *
Друга аналогія Павла (див. Рим. 6:15–23) — рабство — показує ще одну грань проблеми. «Ви були рабами гріха», — говорить апостол, проводячи дуже доречну паралель. Гріх — рабовласник. Він розпоряджається нами, хочемо ми того чи ні. Спроби самостійно добитися свободи тільки ускладнюють наш стан: наприклад, якщо людина наполягає на своєму праві вибухати з будь-якого приводу, вона стає рабом гніву. В сучасному житті є багато способів довести свою свободу — цигарки, алкоголь, наркотики, порнографія. Вони вводять молодь у рабство.
Багато віруючих порівнюють гріх з рабством чи залежністю, виражаючись сучасною мовою. Процес звільнення від залежності добре відомий кожній людині. Прийми тверде рішення не піддаватися залежності — і на певний час отримаєш свободу. На жаль, надзвичайно часто вслід за коротким звільненням знову приходить рабство.
Але коли ви станете рабами благодаті, люди сміються і дражнять вас як недостойних звання вільної людини, дивуються тому, що ви схиляєтеся перед «начальником». Але це уявне рабство насправді ж є дивним звільненням: поки ви були «вільні», ви постійно кували собі ланцюги, приміряли їх, затягували все тугіше й тугіше. Коли ви вважали себе «вільною» людиною, ви тягли ярмо численних спадкових пороків. З моменту народження будь-який ваш вчинок продовжував жити своїм життям, все більше й більше заплутуючи вас у рабство і породжуючи нові злочини. Але Людина, Якій ви ввіряєте себе, не хоче для вас рабської свободи: Вона розриває ланцюги і, всупереч вашим придушеним, але все ще тліючим бажанням, роздуває інший вогонь — вогонь Благодаті.
* * *
У третьому порівнянні (див Рим. 7:1-6) Павло зіставляє духовне життя зі шлюбом. Сама по собі ця аналогія не нова. В Біблії Бог часто виступає в ролі нареченого, який переслідує невірну кохану. Пристрасть, з якою ми любимо єдину людину, супутника життя, відображає пристрасну любов Бога до людини. І Бог чекає від нас взаємності.
Образ шлюбу, більше ніж образи смерті та рабства, відповідає на поставлене Павлом запитання: «Чому намагатися бути хорошим?» Саме питання сформульоване неправильно. Точніше було б: «Для чого любити?»
Одного разу під час літніх канікул мені довелося зубрити німецьку мову на екзамен. Пропаще літо! Вечорами, коли мої приятелі каталися на човні по озеру Мічиган, ганяли на велосипедах, попивали каву у відкритих кафе, я гнувся над підручником, вбиваючи в себе неправильні дієслова. По п'ять вечорів на тиждень, по три години підряд я зубрив слова й граматику, які, як я розумів, ніколи в житті мені не знадобляться. Яке катування! І все ради того, щоб скласти екзамен і отримати атестат!
Уявіть, якби шкільне керівництво сказало мені: «Філіпе, ти, звичайно повинен старанно вчитися, освоїти ази німецької мови, скласти екзамен. Але ми наперед обіцяємо: прохідний бал ти отримаєш. Твій атестат уже заповнений». Як ви гадаєте, чи стирчав би я день за днем в душній кімнаті замість того, щоб насолодитися літом? Нізащо. Ось вона — та богословська дилема, над якою Павло б'ється у Посланні до римлян.
Навіщо вчити німецьку? Без сумніву, на це є розумні й високі причини — чим більше мов знаєш, тим краще осягаєш світ, тим з більшою кількістю людей можеш спілкуватися. Але не ці причини надихали мене на зубріння. Я займався з чисто егоїстичної причини: щоб отримати атестат. Лише страх перед неминучими наслідками ліні змушував мене відмовитися від звичайних канікулярних планів. До речі, я майже забув той дріб'язок, який мені вдалося втиснути у свою голову. «Минулі шляхи писаного закону», як називає Павло приписи Старого Заповіту, навіть у кращому випадку дають недовговічний результат.
Який стимул потрібен, щоб змусити мене вчити німецьку? От якби моя дружина, моя улюблена, говорила тільки німецькою, я б у рекордні терміни освоїв би цю мову. Чому? Тому що мене б поглинало бажання поспілкуватися з miteinerschonen Frau. Я б ночами сидів, зубрячи дієслівні префікси, оснащуючи цими самим префіксами кінець кожного речення у своїх любовних посланнях. Я б цінував будь-яке поповнення свого словникового запасу, тому що тим самим мені б відкривалася можливість спілкуватися з коханою. Я вчив би німецьку мову без втоми та скарг, тому що нагородою була б мені любов.
Ось що допомагає мені зрозуміти різку відповідь Павла — «Боже збав!» — на питання: «Чи варто грішити, щоб примножилася благодать?» Уявіть собі, що в шлюбну ніч чоловік починає таку розмову з молодою дружиною: «Люба, я тебе дуже кохаю і радий провести з тобою все життя. Однак слід обговорити деякі деталі. Як далеко мені тепер дозволено заходити у стосунках з іншими жінками? Чи можна мені спати з ними? Цілувати їх? Ти ж дозволиш мені невеличкий романчик час від часу, га? Звичайно, це буде неприємно, але подумай, скільки разів ти зможеш простити мені зраду!» Єдина розумна відповідь подібному Дон Жуану — ляпас і той же вигук: «Боже збав!» Ця людина просто не розуміє, що таке любов.
І якщо наші стосунки з Богом не виключають запитання: «До яких меж я можу дійти безкарно?», це означає, що ми не осягли Божого задуму. Бог не хоче бути нашим рабовласником, який батогом вбиває в раба покору. Бог — не начальник, не менеджер і не джин із пляшки, який виконує наші примхи.
Бог хоче більш близьких стосунків, ніж найбільш інтимний зв'язок, більш близьких стосунків, ніж шлюб. Не хорошої поведінки потребує Він від мене, а мого серця. Я стараюсь «зробити щось хороше» для своєї дружини не тому, що чекаю від неї похвали, а щоб висловити їй свою любов. Так і Бог хоче, щоб я став «новою людиною», служив Йому добровільно, а не з примусу.
Всі формули, на підставі яких Новий Заповіт закликає нас «бути хорошими», можна звести до одного слова — вдячність. Більшість послань Павло починає з переліку скарбів, які ми набули у Христі. Якщо ми усвідомлюємо, що Христос зробив для нас, то з вдячності постараємося стати «гідними» такої великої любові. Ми будемо прагнути до святості не тому, щоб змусити Бога любити нас, а тому, що Він уже нас любить.
Єдина причина бути хорошим — це бажання бути хорошим. Для внутрішньої переміни потрібні стосунки, потрібна любов. Це й має на увазі Августин, рішуче заявляючи: «Любіть Бога, і можете творити, що хочете». Якщо людина істинно полюбить Бога, вона буде намагатися догодити Йому. От чому і для Ісуса, і для Павла весь закон зводився до простої заповіді: «Полюби Бога».
Якщо ми зможемо осягнути чудо Божої любові, питання про межі безкарності нам навіть на розум не прийде. Ми навчимося споглядати Божу благодать замість того, щоб спокушувати її.
Філіп ЯНСІ
"Благовісник", 3,2013
|