Благовісник

В Зимному не було зимно

Тої сонячної веселої недільної днини ошатний будиночок на самому краю села, що цілими днями зазвичай безлюдний та одинокий, приймав гостей. Будинок був особливий, «святий»: тут збиралися на богослужіння віруючі, або «штунди», як їх звали на селі. Громада була невелика, не те що «за Польщі», тобто, до то того сумнозвісного вересня тридцять дев’ятого року. О, тоді тут вирувало життя! Церква була багатолюдна, сюди постійно приїжджали гості з цілого повіту, а то й з дальша. Тут навіть з’їзди проходили, тут удостоювалися честі приймати високих керівників з-за кордону: з Німеччини, Англії. Та що там закордонні гості, он навіть їхній церковний хор перед війною їздив до Америки, до тамтешніх українських громад...

А як святково вони проводили свої хрещення! У них же бо хрестять у дорослому віці, дитячого не признають. Але хоча й вважалися «перехрещенцями», більшість односельчан ставилися до них добродушно, з повагою. А Митько, отой, що жив біля річки, на Крижі, де «штунди» зазвичай проводили свої водні хрещення, навіть кожного разу впускав їх у свою клуню переодягтися, як новохрещенні з води повиходять.

...А почалося все ще в далекому двадцять четвертому. Тоді до них у село прийшли з сусідньої ґміни ревні проповідники нової, раніше не чуваної віри. В хаті старого Якима зібрали людей і провели, як вони між собою казали, «субраніє». Хоча називали себе, як і всі, християнами, читали нібито ту ж саму Біблію, що й у церкві (правда, по-руськи, більш зрозуміло), але щось у їхньому читанні та поясненні прочитаного було особливе, зворушливе. Хоча з вигляду прості, як і вони, селяни, але говорили так палко, так переконливо, що вже на першому зібранні викликали в слухачів сльози і, на превеликий подив, покаяння. Той, хто вважав себе хорошим та добропорядним християнином, раптом відчував себе грішником, коли чув, що в Писанні сказано.

Зібрання проводилися регулярно, усе більше й більше людей приходило послухати, і вже кілька десятків жителів сіл, як цього, так і сусідніх, вважали себе прихожанами нової громади, що народжувалася на очах. За півроку, десь перед Різдвом, уже й заговорили про водне хрещення та реєстрацію при ґміні нової церкви. Правда, перешкоджала зима, бо «штунди», як відомо, хрестять у річці чи ставкові, а для того треба ж тепло. А як же до того тепла довго чекати! З яким нетерпінням виглядали його новонавернені: більше, аніж хороший хазяїн теплої весняної днини, коли можна запрягти коней в поле...

Але то все в минулому. Нині поріділа громада святкує сімдесяту річницю. Поріділа, бо, що не кажи, село є село, втікає з нього молодь. Хто оженився, хто заміж вийшов, хто кращу долю по містах шукав. Радувало тільки те, що скрізь, куди приводили життєві стежки, вони або вливалися в місцеві церкви, або й нові засновували. А тепер от з’їхалися з усіх усюд згадати минулі часи, помолитися, подякувати Богові, та й просто погомоніти про життя, бо ж не так і часто зустрічаються. А згадати є що. І славні довоєнні роки, коли молода церква переживала найбільший розквіт, і страшні воєнні лихоліття, коли селами прокотилося кілька хвиль і «наших», і «ненаших», і хтозна чиїх, і не менш страшні часи радянського атеїзму та богоборництва.

Та вже й нема кому згадувати. Історію писали, згадуючи розповіді давно й недавно померлих. З колишніх лишилася от тільки Дарка, їй вже за дев’яносто, і вона саме з тої першої групи, яка хрестилася в далекому двадцять п’ятому. Ще непогано себе почуває, пам’ять зберегла. Правда, сама вже не годна, як колись з другого села пішки прийти, діти з міста привезли. Сидить, як релікт, як останній з могікан серед молодих та повних сил віруючих, які вже навіть не в онуки — в правнуки їй годяться.

Сидить, загартована працею, бідою та переживаннями, склала на колінах втомлені руки, порізані зморшками, як порепана від засухи рілля. Невідомо, до чого більше прислухається: до пісень та проповідей молодих, що бадьоро звучать на честь ювілею, чи до далеких, але таких дорогих та незабутніх спогадів своєї молодості...

Так помандрувала через сплетіння років та подій, що й не почула, що до неї звертаються. Ага, її просять щось розказати. Вона не почула запитання. Повторюють:

— Сестро, розкажіть про перше хрещення, коли і як воно відбулося. Ви ж тоді теж хрестилися...

Вона струшується від задуми й розпочинає:

— Хрещення?.. Ну… Перше хрещення було другого лютого, на річці, в сусідньому Зимному... Того дня було не холодно...

Вона на хвильку зупинилася, збираючись із думками. Знову згадала примерзлий, з невеликими острівками старого снігу берег, очеретини на протилежному боці з льодовими спідничками, як в опеньків.

Щось усі здивовано дивляться на неї. Може, щось не так сказала?

Та ні, все так... Саме так... Вона й досі добре пам’ятає той рік. Який він був гарячий! Гарячий від вогню, що палахкотів у грудях. Як їм хотілося тоді щось зробити для Бога, Якого вони носили тепер у серці, жити Ним і для Нього! Їм так хотілося стати членами молодої церкви, що не могли дочекатися літа. Таки впросили братів-служителів охрестити їх зимою. «Дочекайтеся тепла, — казали вони. — Та ж зима надворі, холодно». А хіба то холодно? Он дав Бог теплу зиму, річка в Зимному (ти диви, яка назва символічна) навіть не замерзла, хіба якого ранку біля берега трохи пришерхне. Ну чого там чекати? Якщо Христос оновив мою віру, дав таку радість, якого ще тепла чекати?..

Вона пам’ятає той день. Польські поліцаї тоді заарештували служителів, що проводили хрещення, цілу ніч в ґміні протримали. Чекали, що хтось захворіє. Так і сказали: «Як тільки хто простудиться, посадимо!» А чого б то простудитися? Ніхто навіть не кашлянув.

Бо й справді, в Зимному тоді не було зимно...

Всього два градуси… Морозу...

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 4,2016