Ольна МІЦЕВСЬКА

Графік суєти

Я почти свел дружбу с одним старичком, которого встречаю каждый Божий день, в известный час.
М. Достоєвський «Білі ночі»

ТИ…
Бурхливо вирує
Невпинний потік великого міста…
І в ньому
Стрічаєш безліч людей,
З якими вітаєшся
Тільки тому,
Що їх щільний графік суєти
Перехрещується з твоїм.

Ти не знаєш
їхніх імен, їхніх доль,
Тобі не болять їхні болі.
Та й, направду кажучи,
Тобі до них байдуже…
Одне лише єднає вас:
Розклад —
Одночасний графік суєти.

ВІН
…Бурхливо вирує
Безмежний потік гріховного світу.
І в ньому
Мільйони… самотніх і байдужих.
Та до кожного
Вітається Той,
Чий графік, хоча й не мав би,
Але перетинається з нашим.

І Він знає
Долю кожного, його біль…
Кожне ім'я карбувалося
На Його долонях ржавими цвяхами.
І одне лиш роз'єднує з Ним:
Розклад —
Наш безглуздий графік суєти…

* * *
Слова із серця рвуться у політ,
Та відпустити їх до болю лячно.
Я не тривожусь, як їх сприйме світ,
Я не чекаю на хвалу чи вдячність.

Але боюсь невиплеканих фраз.
А ще страшусь необережним словом
Чи фальшю образів і надміром прикрас
Затьмити сяйво Божої любові.

* * *
— Для чого марно тратити слова,
Як можна все сказати зовсім просто?
Така заява — справа не нова,
Так говорив колись уже апостол,
Чекаючи підтримки у Христа:
«Пролити цінне миро — марнотратство!»
На захист вбогих і нужденних став,
Чужим розпоряджаючись багатством.
«Вона зробила добре. На віки
Запам’ятають вчинок цей і жінку…»
Тому рішучим помахом руки
Красивих слів нанизую перлинки,
Щоб їх Христу покласти коло ніг,
Як дар за те, що душу повнить словом.
І в мить, коли земний закінчу біг,
Почути: «Добре це!» — із уст Христових.

Акція

Увага, акція! Клади в пакунок
Оцей товар, бо вигідна ціна.
І ще один предмет у подарунок
Одержиш зразу — виграєш сповна.

Пожартував один дивак моторний,
Повівшись на тонкий рекламний хід:
«Мені віддайте те, що безкоштовне,
А те, що платне, в себе залишіть».

І зрештою ні з чим пішов додому,
Міркуючи: то пан, а чи пропав —
Чи б тішився дарункові отому,
Якби товар за «кровні» він придбав?

Та схожі заклики до нас щоденно
Із уст Господніх пристрасно звучать:
«Увага! Як набудете смирення,
У подарунок — буде благодать!»

І хоч дарунок вабить, та умови
Заводять часто нас у кут глухий.
Тут не за «кровні» вже, тут аж до крові
Із власним «я» вступаєш у двобій.

Тому й лишаємося диваками,
Які чекають дару із небес,
Та з дня на день продовжують роками
Плекати пильно у собі себе.

Але у мить виснажливо-буремну,
Коли кладеш на огняний вівтар
Принишкле «я» — безсиле і смиренне, —
Приймаєш благодать Господню в дар.

Дорогою з магазину

Для себе сто гривень — то масло, олія,
Шматок ковбаси і хлібина одна.
Порожній пакет — аж всередині мліє…
Сто гривень для Бога — вже жертва для нас.

Година для себе, як мить швидкоплинна
Не встиг озирнутись — і день промина.
Так сплине й життя. А для Бога годину
Вділити так важко — то жертва для нас.

У вік інформації в «сірих клітинах»
Усі терабайти забиті сповна.
Але щоб напам’ять завчити єдиний
Уривок з Писання — то жертва для нас.

Від надлишку Господу жертву без жертви,
Як ті фарисеї, несем і несем…
Але перед вибором жити чи вмерти
Зумієш, останню стискаючи лепту,
Ти Богові в жертву віддати усе?

Прагну неба

Від себе повертаюся до себе.
Блукаю від чекання до борні.
А десь далеко бовваніє небо,
Вдивляючись у вічі не мені.

Не жевріє надією світання,
Не вабить зоряниця у політ.
Любові крихти, може, вже й останні
Стисну, мов грудку рідної землі.

Мені її ще так багато треба,
А я тримаю крихти, наче дар...
Шукаю неба! Прагну, прагну — неба!
Себе в собі приношу на вівтар.

І з попелища воскресаю знову
Ясним світанням зоряних надій,
Як синь небесна, зіткана з любові,
Увись здіймає дух безкрилий мій.

Битва

Дзвенять мечі. Душа — неначе камінь.
Зіщуливсь дух, мов птах зламанокрилий.
А вперте «я», зміцніле із роками,
Воює наполегливо та сміло.

Йому не бракне тактики та хисту.
Ще не в таких боях перемагали!
Зусиллям волі осоружне вістря
Не раз дістати із душі вдавалось.

Й даремно, що від ран тверділо серце,
Вкриваючись безслізності рубцями,
І дух вмирав, поранений у герці
З бажаннями, що бродять манівцями.

Іду на бій. У грудях гине вічність.
Єство ж кричить: «Я вистою! Я зможу!»
Вдивляюсь супротивнику у вічі —
Невже це Ти? Невже це Ти, мій Боже?!

Дзвенять мечі. А на душі вогненно.
Руйнуються твердині непорушні.
Бог проти мене бореться за мене,
Своїм мечем мою лікує душу.

Своїм вогнем зціляє давні шрами,
Вливає в дух мій — Миро найдорожче.
І душу, що викульгує з безтями,
Вітає славно, наче переможця.

Сльози при брамі

Як багато у храмі хламу —
Й те важливе, і те ще цінне.
Та за звичкою десь при брамі
Уклякну на одне коліно.

Все зроблю так, як завжди, лише
Це не зніме ярма печалі,
Бо у відповідь — знову тиша.
Небо ридма рида в мовчанні.

Біля брами Богові тісно,
Він навколішки там не стане,
Де між мотлохом гордо виснуть
Звичні образи «нехуштанів».

І тому Його сліз не бачу…
Чую тільки мовчання грізне.
Я ридаю… І небо плаче.
Але мабуть-таки про різне.

"Благовісник", 1,2015