Поезія

Лідія Меланіч

Ода Богу

Десь там, позаду, залишилось «вчора»
З розчаруванням нездійсненних мрій;
Десь там, позаду, чорних днів потвора
Копала нори у землі сирій.

Десь там, позаду, зігнута тополя
Просила дня гарячого води.
Десь там, позаду, напівмертва доля
Ішла злиденно у чужі сади…

Десь там, позаду, я була без Тебе —
Летіла вниз, у прірву, навмання,
Позаду залишилось напівнебо…
Позаду залишилась напів’я.

Сьогодні Ти зі мною, дуже близько,
Твій теплий подих присипляє сум.
Твоя рука для мене — то колиска,
Твоє «люблю» висушує сльозу.

Десь там, позаду, залишилось «вчора»
З розчаруванням нездійсненних мрій.
Сьогодні я іду над мертвим морем —
Ти дав мені життя, Спаситель мій.

Сніги

Сніги, сніги, метуть сніги,
Хурделить віхола, заводить…
Твоїй душі болять гріхи
І світло рани не загоїть.
В Твоїй душі залізний цвях —
За мене серце кровоточить,
А я блукала по світах…
Безкрилий, вітром гнаний птах,
В Твої долоні падав, Отче.

Сніги… Сніги… Біліє дим
У снігопадовім безмежжі.
Лиш сіра я — я хвора тим,
Що в серці збудувала вежу
Зневаги, насміху, образ…
Я заслуговую на страту.
А Ти, Святий, Ти любиш нас,
І ніжно так, крізь вогкий час
Ізнов ідеш людей спасати.

Буря

Покотило сонце день на захід…
Вітер небо міряє крилом…
Чайки з криком (полохливі птахи!)
Пролітають низько над човном —

Щось тривожить їхнє розуміння,
Суплять хмари брови до води…
Хвилі — наче гори! Де спасіння?
Як тепер до берега дійти?

Залива човна, перевертає —
Він ледь-ледь між хвилями стоїть,
А в човні Син Божий спочиває —
Серед шторму, притомившись, спить.

Хоч сердець дванадцять молодецьких
Силою веслують в буревій,
Море тільки в відповідь сміється:
«Що ви, люди, проти нас, стихій?»

І злякались учні: «Ми загинем!
Урятуй нас, Господи, спаси!
Бо усіх морська глибінь поглине!»
І тоді прокинувсь Божий Син.

* * *
Нічна прохолода вирівнює тіні на стінах.
Планета над містом зависла — немов помаранч…
Світлові кілометри до Бога пройду на колінах,
Він хрестом, як мечем, відгородить од світу: «Не плач!»

Торкнеться чола і волосся незримо рукою,
Комету-сльозу упійма на вогненнім путі…
Мегабайти молитви летять у небесні покої,
І співають: «Осанна!» над містом спасенні святі…

Печера серця

Печера тьмяно бавиться з вогнем:
Дихне теплом, то холодом повіє…
І від незвички страх ляга на вії
Перед розмовою віч-на-віч з Вічним Днем.

Багаття хрускіт шишок доїда,
Потріскує так тихо-тихо хвоя.
Захоплена в полон змаганням-грою,
Душа, як мак осінній, відцвіта…

Лишився вуглик. Чи лизне вогонь
Іще хоч раз оцей сумний прихисток?
Щоб серце розсміялось чисто-чисто…
Та хтось сичить-шепоче: «Охолонь!»

Перед розмовою віч-на-віч з Вічним Днем
Візьму іскринку — часточку святого —
І принесу перед обличчя Бога,
Щоб знову розгорітися вогнем.

Тобі

Твоя рука у мене на плечі,
Тепло очей квітневим сном розквітло…
О, я одна із багатьох катів.
Невже простив, омив палючим світлом?

Колись я упаду в наземний пил,
Мій дух до Тебе, милий Боже, злине…
Де зможу я узяти стільки сил,
Щоб зупинити сльози безупинні?

Фанатка сонця в тлінності свічі…
Ланцюжить страх, як металеві кліщі,
Твоя ж рука у мене на плечі –
Найменшої піщинки в світі вічнім.

Без молитви

Без молитви — як політ униз:
Пульс змовка і кров тече назад...
А над головою — Божа вись,
І в очах Христа болить сльоза.

Без молитви — слабкістю згоріть,
Захворіти чорністю думок,
А над головою — Божий світ,
І чужих багать святий димок.

Без молитви — прірва (Бог і я),
Де живуть повіки смерть і страх,
А вгорі — уже нова земля
І любов в Ісуса на руках.

* * *
Тобі я віру на руках несу:
Розломлену, розбиту, вбогу.
Дай сили встояти мені, Ісус,
Вкажи дорогу.

Тобі я безцінь виболених мрій
До ніг святих складаю.
Веди мене повік, Спаситель мій,
Як день світає.

Свою печаль у стрілах грозових
Твоїм хрестом закреслю.
Прости мені. Гордливість дум прости
В дорозі хресній.

Тобі я віру на руках несу.
П’є дикий вітер жовті хмари…
Дозволь мені прийнять Тебе, Ісус,
Безцінним.

Побачення

Ти призначив побачення
На перехресті віків.
Тиховоддя любові —
В розбитому серці Голгофи.
Надміром сплачено
Ціну за смертність гріхів.
Краплями крові
Плаче розіп’яте Слово.

Помираю без Істини.
Битва з собою — пуста…
Світові катастрофи
Не мають жодного значення…
Падають іскрами
Сльози на руки Христа.
В сутність Голгофи
Я іду на побачення.

* * *
Я на причастя душу принесу,
Очищену вчорашнім покаянням.
І Церква задзвенить: «Гряди, Ісус!»
І Дух Святий утре з очей росу —
Безликий відблиск гордого світання.

Ковток вина і хліб — межи віки.
Минають долі, а Христос — триває.
Тече спасіння в Божі береги,
Горять прощенням випрані гріхи
І птах небесний благодать звіщає.

Я на причастя серце принесу,
Натомлене буттєвістю земною,
І, знаючи, що йде Господній суд,
Я на вівтар кладу себе усю —
Аж сто снопів здіймаються за мною.

"Благовісник", 4,2009